Був бог… Сам господь Саваоф… Де він був — невідомо… Але був… Був він ніде… Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів бог… Літав… Де літав — невідомо… Бо тоді повітря не було… Але літав, бо на те він бог… А раз він бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати… Літав-літав, бо, куди не подивиться, — темно… Чорно скрізь… Хоч і того “скрізь” не було, бо не було нічого… Темно богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з’явилась тоді, коли вже взнали про світло… Порожньо було, хоч і порожнеча з’явилась тоді, коли вже знали про непорожнє…
Одне слово, остогидло богові літати в чомусь, чого не було… Подивиться б, де літаєш, — не можна, бо нема на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було… Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було.
Озирнувсь бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було…
Одне слово, як гаркне бог:
— Хай буде ясно!
Це був перший день, хоч і днів тоді не було. І стало ясно… Ясно-ясно…
Подививсь бог — ясно… А не видко нічого, бо ні на що було дивитись… Дививсь-дививсь бог…
— Що ж, — мовить, — і далі літати?! Крила болять, хоч і крил у його не було…
— Треба, — говорить, — квартирю собі шукать!.. А де її найдеш? Житловідділів тоді не було… І, ти, лиха година! Та як гаркне:
— Хай буде небо! Хай буде твердь! Як закрутилось-закрутилось-закрутилссь (хоч і крутитись не було чому), і викрутилось небо… Викрутилось і повисло вгорі, хоч і гори тоді не було… Викрутилась і земля. Твердь!
Полетів тоді бог на небо, сів (хоч і сідати було ні на чому), погладив бороду й каже:
— Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде.
— Ану, — говорить, — земля — праворуч, а вода — ліворуч! (Хоч і води тоді не було)… Відокремив він воду від землі…
— Ану, — говорить, — земле, рости рослини різні! Як попер спориш, як попер із землі подорожник! Почали дуби, ясенки, берези рости… Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть… І сонця нема, а вони ростуть…
— Ростете?— питає бог… — То ж бо то й є! Ну, не турбуйтесь — зараз сонце буде! І місяць зараз буде! І зірки будуть!
Махнув бог рукою — справді:
Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки…
Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять…
Взагалі такого бог наробив, що й досі дивно.
Це був уже четвертий день.
Рахував бог, хоч і чисел тоді не було…
На п’ятий день устав бог, дивиться — води сила, ліси повиростали і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка…
І, ти, б:ій тебе сила божа!
— Ану, — говорить, — заворушись, рибко! Ану, — говорить, — зацвірінькайте, пташки!..
Хвилин через п’ять як вдарила риба, як затьохкав курський соловей. “Закувала та сива зозуля”, “Ой сів пугач на могилі”, “Летить галка через балку”, “Кряче ворон”… Одне слово, риба й птиця пішла…
Шостого дня сидить бог і думає:
“Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?”
Махнув рукою — побігли різні звірята!
А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього… Чхнула перша людина та зразу:
— “Слава в вишніх богу!” Здравія желаю, ваше превосходительство!
—— Ні, — говорить бог, — так мене не величай!.. Царських генералів так величатимеш, а мені співай:
“Святий боже, святий кріпкий!..” Лягай, Адаме!
Ліг Адам.
Ухопив бог Адама за ребро… Смикнув… Висмикнув ребро — дунув.
— Получай Єву! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав бог. А на восьмий день устав, подививсь, похитав головою :
— Ох і наробив же!..
Оце й уся історія про походження світу… Не нова вона, правда, але її останніми часами забувати почали.
Я нагадав-Нагадав для того, щоб не забували… Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що бог робив потім, — юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні. Амінь…
