ПАНГОРОД ТА ІВАНГОРОД
Колись давно на високій горі стояв великий замок. У замку жило багато панів та паненят, тому і звали його Пангородом.
Пани ніколи нічого не робили, лише їли, пили та забавлялися. А коли і це їм набридло, полювати збиралися. Пани верхи на конях їхали, а панії з паненятами — в каретах. На полюванні ж пани лише на конях гарцювали, а челядь оленів та зайців підганяла.
Навколо Пангорода в халупах жили бідні люди. Ще вдосвіта виходили на поля і виноградники, на лісосіки, спускалися в каменоломні і працювали до пізньої ночі. Наглядачі за кожну провину їх били. Тому люди й говорили про панів: «Ти до них з добром, а вони тебе колом».
Роками так було. Та якось у ті краї забрів тямущий чоловік Гаврило Мудрило.
— Люди добрі, що у вас тут діється? Хіба можна так жити? Чи ви без панів не проживете?
Послухали люди Мудрила, зв’язали наглядачів і вночі, коли пани спали, покинули Пангород і рушили разом з Гаврилом у світ шукати ліпшої долі.
Вранці пани кличуть хлопів, щоб їм у ліжка їсти подавали, а за ними й слід замело. Лаються пани, та ніхто не чує. Мусили вилізати з м’яких ліжок, самі одягатися, взуватися. Сорочки одягалинавиворіт,штани задом наперед, лівий черевик — на праву ногу, правий — на ліву. І сміх, і гріх.
Одяглися сяк-так, повзувалися, як уміли, і немиті, нечесані, кинулися з канчуками та палицями хлопів шукати. Де вже не шукали: і на горищах, і у підвалах, і в халупах — ніде ні душі. Дорікають пани один одному, що не встерегли хлопів, сваряться, та нічим не можуть собі зарадити.
Зголодніли, а снідати нічого. Пекарня — на замку, печі — холодні, корови — не доєні. Позбирали пани недоїдки, черстві окрайці і трохи втамували голод. Відтак зібралися на головному майдані Пангорода і почали радитися, як бути.
Без хлопів не обійтися. Де таке бачено, щоб пани самі готували собі їжу, самі на себе прали, самі прибирали! І порадив найрозумніший з панів Гонорний:
— Треба всіх силою повернути. Заросте бур’янами Пангород без них.
Повернути — то повернути! Та де їх знайти? Вибрали з-поміж себе найспритніших і розіслали їх на розшуки.
Довго пани блукали по лісах і полонинах, та не могли знайти втікачів. Нарешті одному вдалося напасти на слід. Повернувся він у Пангород і розповів, що втікачі поселилися серед глибоких лісів на горі Ораниці, збудували там замок і назвали його Івангородом. Замок оточили високими мурами, такими, що їх ні кінь не перестрибне, ні птиця не перелетить. А навколо того замку розкинулися широкі родючі поля, ростуть садки і виноградники.
Зажурилися пани, засумували. Хто зможе той замок взяти і хлопів покарати? А чекати далі не можна, бо в Панго-роді біда: їсти нічого, палати не метені, пани і панята обносилися…
Вирішили пани послати в Івангород попів, щоб умовити втікачів повернутися назад. А коли не захочуть по-доброму, хай попи заклинають їх божим судом і вічними муками.
Ішли попи день, ішли два, ішли три. Втомилися, але до Івангорода таки дійшли. Спинилися під мурами і просять, щоб їх у замок пустили. Івангородці впустили їх та відразу закрили за ними ворота. Нагодували подорожніх, напоїли.
— З чим ви до нас, дорогі гості? — спитав Мудрило.
Попи взялися намовляти людей повернутися в Івангород.
Мовляв, там їм житиметься добре, ніхто їх не кривдитиме.
— Одумайтеся, браття і сестри, і повертайте назад. То вже богом заведено, щоб пани панували, а прості люди їм служили.
— Що, може, повернемося? — спитав Мудрило.
На подвір’ї здійнявся шум і гамір. Люди мало не побили попів. Мудрило ледве втихомирив натовп. Івангородці й чути не хотіли про повернення.
— От що, дорогі гості, — звернувся Гаврило до панських посланців,— нагодували ми вас, напоїли, а тепер забирайтеся туди, звідки прийшли. Розкажіть панам, що тут бачили і чули. Нам з вами не по дорозі. Здохла та курка, що яйця несла.
Так і повернулися ні з чим. Не допомогли ні обіцянки, ні погрози. А в Пангороді тим часом будинки розвалювалися. поля лежали неорані, виноградники всихали.
Розгнівалися пани, зчинили страшний лемент, коли ні з чим повернулися посланці. І вирішили піти проти непокірних війною, бо в панському замку біда вже в бубни била.
Покликали пангородці на допомогу інших панів тієї країни, осідлали коней, взяли височенні драбини, величезні гармати і вирушили в похід. З войовничими вигуками наближалися пани до Івангорода і нахвалялися зрівняти його з землею, а хлопів на мотузках привести.
Івангородці вже здалеку помітили вороже військо і почали готуватися до зустрічі. Наносили кам’яних брил, наварили гарячої смоли, наробили стріл.
Пани оточили Івангород з усіх боків.
— Здавайтеся! — кричали вони.— Помилуємо вас!
— Забирайтеся звідки прийшли, — вигукнув Мудрило до панських вояків. — Ми вас не боїмося. Якби свині роги — світ би перекинула. Вас, як каміння, а нас — як піску.
Не послухали пани. Кинулися з драбинами, почали лізти на мури. Івангородці тільки цього й чекали. Мудрило махнув рукою, і кам’яні брили полетіли на голови панів, лучники сипали стрілами, а жінки обливали ворогів смолою та окропом.
Падали пани, як лантухи, на землю. Мусили відступити. Коли дійшли до тями, зібралися в долині під замком. Не взяли приступом, візьмуть облогою…
Але й івангородці не спали. Вони робили дерев’яні колеса, обв’язували ганчір’ям, обливали смолою, запалювали і пускали з гори на панський табір. Пани дуже лякалися вогню, сахалися геть. Цю зброю вони називали чортовим ко-ліссям.
Довелося панам відтягнути своє військо. І гарматами пани не могли пробити товсті стіни Івангорода.
Невдовзі серед панського війська почався голод. Навіть коней і всю збрую поїли, так нічого й не домоглися.
З того часу в Івангороді запанував мир і спокій. Люди там живуть по-братськи, трудяться і веселяться, а пани в своєму замку вже ледве животіють. Кажуть, що скоро їх і на насіння не залишиться. Та такого насіння нікому й не треба.
ГАВРИЛО ТА ПАН МИЛО
Мав Гаврило Мудрило сусіда. Та не простого сусіда, а справжнього пана. А панище був здоровий, дебелий, потилиця — у три складки, весь білий, немов мильною піною критий. І прозвали його люди Милом. Землі в пана Мила — не осягнути оком, худоби — не перелічити і всякого добра, золота — сила-силенна. А в Гаврила лише горбата хата з городцем; пес Гавкало та бородатий цап Гоп-гоп.
Давно хотілося Мудрилові провчити пана за те, що той знущався зі своєї челяді, із селян, на дурняк він збирався прожити. І от нагода трапилася.
— Слухай, Гавриле, — сказав якось, хитруючи, пан, — будемо жити як добрі сусіди. Пороби рік у мене, а потім я в тебе. Лише мусиш затямити: господар наказує, хлоп робить.
«Яка там у Гаврила робота, — міркував пан. — А в мене є до чого руки прикласти».
На тому й погодилися.
Минув рік, Гаврило відробив своє в пана, сидить собі на порозі, в сопілку грає. Панові треба до роботи в нього братися,
— Давай, сусідо, роботу, — каже він.
— В мене, пане, роботи — між дві тріски нічого взяти. Та коли ваша ласка, то будете мені за коня.
Скис пан, аж скривився. Та не ламати йому своє слово.
— Спершу навчіться, прошу вас, іржати. Годуватиму вас добре: сіном, вівсом, — каже Гаврило.
Угода є угода. Пішов пан учитися іржати. Бігав по світлиці, притупував, підскакував. Пусте діло. Не виходить «Ігі-гі-і-і-і-і-і», а виходить «Гі-гі-гі». Аж надвечір пан підучився трохи ігігікати. А на ранок він так уже гарно заіржав під вікном у Гаврила, що сусіди збіглися: думали, Гаврило коня купив. Похвалив Мудрило пана.
— А тепер підкувати б вас годилося, бо як босому по камінню ходити?
— Не треба, не треба, Гаврильцю,—злякався пан,— так легше бігати. Ігі-гі-і-і-і-і!
— Як собі хочете, пане. То, може, орати будемо?
Накинув Гаврило уздечку на пана, запряг у плуга і батогом ляскає. Пнеться пан, тужиться, а плуг ні з місця. Побачили пес Гавкало і цап Гоп-гоп, що господар не впорається з конем, і прийшли на підмогу. Гавкало пана хап за штани, а Гоп-гоп трах під ребра. Пішло діло. Бігає пан по ниві, Гаврило ледве чепіги тримає.
— Що, пане Мило, може, вам орати вже немило? — питає Гаврило.
— Мило, мило. Ігі-гі-і! — хрипить пан.
— Ще сонце високо, а городець Гаврилів уже зораний. На другий день Гаврило запряг пана у віз, причепив до шиї дзвіночка і поїхав на третє село до кума на весілля. В’їхав у кумів двір, а в дворі повно гостей.
— Доброго коня маєте, чоловіче. Любо глянути. Чи не поміняєте на моїх биків? — питає Гаврила один дід.
— Не міняю, — каже Гаврило. — На хазяйстві без коня, як без рук.
Обдивляються люди Гаврилового «коня» з усіх боків, зазирають йому в зуби, великі гроші дають, продати намовляють. Гаврило і слухати не хоче.
Пішли люди гоститися, а пан надворі зостався, овес жує.
Повертає ввечері Гаврило додому і питає пана:
— Може, вам, пане Мило, щось немило?
— Мило, мило. Ігі-і-і-і-і-і!..
Третього дня Гаврило сіно возив. З гори віз сам котився, мало панові п’яти не відбив, і в болото перевернувся. Ледве пан вибрався з болота. Лізе рачки, а пес Гавкало за штани його хапає, до воза вертає. Та й Гоп-гоп рогами попід ребра піддає. Відігнав якось Гаврило пса і цапа та й питає:
— Що, пане Мило, може, вам це немило?
— Мило, мило Ігі-і-і-і! — іржав пан.
Повів Гаврило коня мити в річку. Панові захотілося пити.
— Дай, Гавриле, склянку. Хочеться води.
— Що ви, пане, може, вам на таці подати? Де ж ви бачили, щоб кінь із склянки пив?
Довелося панові пити по-кінськи. Помив Гаврило пана і якось довіз сіно додому. На четвертий день встає Гаврило, а на подвір’ї цілий мішок золота — пан припер, щоб одкупитися.
— Бери, Гаврило, лише мене відпусти.
— Не треба мені золота, пане, мені й так добре. А ви йдіть собі з богом та не смійте нікого кривдити. Бо як дочуюся, що з людей збиткуєтеся, знову запряжу.
ПАН БАРАБАН
За горами, за лісами у величезному палаці жив собі багатий пан. У того пана срібла-золота не переносити, не перевозити, худоби й за три дні не перелічити, а поля за три роки не обійти. Наїдків та напитків у палаці було стільки, що й трьом селам довіку не з’їсти й не випити.
Звали того пана Барабаном. Мабуть тому, що який був заввишки, такий і завширшки. Як то кажуть, живіт товстий, а лоб пустий.
Якось пан Барабан занедужав. Ні їсти, ні пити йому не хотілося. Як його вже не лікували — нічого не допомагало. Аж тут прочула пані Барабаниха про Гаврила Мудрила. Послала по нього гінців, і баскі панські коні швидко привезли чудотворного лікаря. Покликали Мудрила у палати. Оглянув він пана Барабана, приписав йому ліки, а тоді й каже:
— За дев’ять діб ви, пане, будете знову здорові. Та пильнуйте, бо вашому життю загрожує страшна небезпека.
— Яка, дорогий Гавриле? Кажи: яка?
— Скажу, пане. Проходив я вашим двором і бачив старого, вже сивого чоловіка. Лантухи борошна з ваги в комору носив. Так от, пане, бережіть того чоловіка, дуже бережіть, бо ви лише на три дні його переживете.
Попрощався Мудрило, повернувся додому і забув про пана Барабана. А пан зажурився, засумував. Слова лікаря йому ні вдень ні вночі спокою не давали. Дуже йому помирати не хотілося, багатство своє залишати. Колючка — слуга, якого йому Гаврило наказував берегти, — вже старий, не дуже й здоровий. До того ж язик має гострий-прегострий, завжди правду-матку у вічі ріже. Ненавидить його — не дай господи. Втопив би у ложці води. Та годі! І топір потрапляє на сука. Як хоче жити, треба старого берегти.
Допомогли панові Гаврилові ліки. На десятий день встав, наче ніколи й не хворів, і відразу у двір кинувся. Колючку шукати. І поснідати не захотів. Подався до комори, обійшов усі корівники, оббіг палац навколо, аж язика висолопив, а Колючки нема та й нема. Нарешті знайшов його за стодолами на току. Колючка там жито молотив. Гупав ціпом аж полова на всі боки розліталася.
— Не поспішай, — каже Барабан молотникові, — сядь у затінок, спочинь, а я за тебе ціпом помахаю.
— Не заважайте, пане, — не хоче й слухати Колючка, — не плетіться під ногами, бо ще чого доброго я вас, нехотячи, ціпом по макітрі гупну.
— Послухай мене, чоловіче добрий, змилуйся. Сідай ось на траву під грушу, а я за тебе ціпом помахаю.
Витріщив Колючка очі. Що з паном трапилося? То примушував до сьомого поту працювати, а оце жаліти почав. І, диво дивне, сам до ціпа руки простягає. Таке було не чувати й не видати. Чи пан часом не заслабував на голову?
Подав Колючка панові ціпа, а сам сів під деревом і на пана позирає. А Барабан замахав ціпом, немов собак відганяв. То по голій землі ударить, то по соломі бабахне — ніяк робота на лад не йде.
— Як хочете, пане, щоб краще молотилося, то поплюйте па руки.
Поплював Барабан долоні і знову ціпом вимахує. Сопе, упрів, наче на дощі постояв, та робота ніяк не ладиться. Звісно, білі руки роботи бояться. А Колючка очей з пана не спускає, посміхається. А із-за клунь, із-за стогів і решта челяді на пана зиркає і, затуляючи рота, регоче. Не бачили такого дива, щоб пан ціпом орудував.
А Барабан молотив жито так, аж у нього на долонях шкіра облізла. А бичем на лобі гулі собі набив.
Нарешті їсти дуже захотів і поволікся, немов побитий, до палацу.
З того дня пан Барабан Колючку беріг, як власне око. Стежив, щоб той не втомлювався на роботі. Рад не рад, а сам за нього і копав і косив. Навчить біда кашу їсти. Пильнував, щоб, борони боже, не прохолодився. Добре годував і спати досхочу давав. Дуже боявся панище, що Колючка занедужає та й помре. А тоді і йому капець.
Довго так жили Колючка з паном Барабаном. Та якось пан об’ївся і таки дуба дав.
А старий Колючка живе й досі, якщо не помер.
ЯК МУДРИЛО ПЕРЕМІГ ПОГАН-ДІВЧА
Жила дуже давно в горах люта князівна. Людей збиткувала, мучила і назвали її Поган-дівчам.
Наказала та князівна над річкою замок будувати. Зігнала молодих і старих з усього краю. Звеліла яєчками і свіжим молоком каміння змащувати, аби замок ніколи не розвалився. В селах почався голод. Матері не мали чим дітей годувати. Сумно було в краї. Не сумувала лише князівна. Бенкетувала й веселилася, а щоб голодні немовлята не плакали, наказала їх живцем у стіни замурувати.
— Тепер ніхто не заволодіє замком, — сказала князівна.
Замок був готовий. А слуги Поган-дівчати і далі били селян, морили голодом. Коли князівна чула плач і стогін бідняків, вона лише реготала. Бо то завжди так було: бідний плаче, а багатий скаче.
Зібралися люди з цілого краю в густому лісі і почали раду радити, як біди збутися.
Надумали перегородити ущелину і затопити князівну.
Вночі кожний кинув з гори у річку по кам’яній брилі. До ранку в ущелині виросла така гребля, що майже досягала вершини гори. Вода швидко прибувала. Коли Поган-дівча прокинулося, замок з усіх боків омивала вода. Хвилі плеска-лися об замкові мури, а колоди, що їх з собою принесла вода, билися у залізні ворота.
Та князівна не розгубилася. Видерлася на найвищу вежу, махнула чорною хусткою раз — завирувала, закипіла вода, махнула вдруге — затріщали, заскрипіли кам’яні брили, махнула втретє — порвала вода греблю і потекла у море. Зареготала на вежі князівна-чаклунка.
Засумували, заплакали люди. Як позбутися жорстокої князівни? І подумали знищити Поган-дівча вогнем.
За ніч наносили до мурів багато листя, хмизу та смерекових колод. Тільки вежі замку стирчали. Підпалили хмиз, і хмара диму піднялася до самого неба, полум’я почало з усіх боків лизати кам’яні стіни, перекидатися на будинки. Над лісом зі страшенним карканням знялася зграя сполоханого гайвороння. Від цього крику і прокинулася князівна. Висунула голову у вікно і відсахнулася, бо полум’я дихнуло їй У лице.
Та й тепер не розгубилася чаклунка. Подула у вікно раз— полетіли хмарою іскри в небо, подула вдруге — застогнало полум’я, подула втретє — і вогонь згас. Знову зареготало Поган-дівча.
Ще дужче засумували, заплакали люди. Що їм робити, як біди позбутися?
Дочувся про це Гаврило Мудрило і надумав знищити Поган-дівча.
— Князівні далі не жити. І на жалку кропиву мороз буває. Або мені смерть, або їй,—сказав Гаврило людям.— Лише моїх порад слухайтеся.
За порадою Мудрила зігнали люди величезну череду корів та волів, табун коней, отару овець, кіз, зграї гусей та індиків. Поприв’язували на шиї худобі дзвінки, понавішували калатал, попримощували до рогів смолоскипи, наліпили свічок. Увечері позапалювали смолоскипи та свічки та й погнали худобу на замок.
Здичавілі воли і корови кинулися на коней, коні — на кіз, кози — на овець, вівці — на гусей, гуси — на індиків. Нечу-ваний шум, рев, калатання, дзвін, іржання, мекання і шипіння підняли на ноги усіх, хто був у замку.
Князівна подумала, що війною на неї йде якесь військо. Налякалася, скочила на коня і почала втікати. Та не дрімав і Гаврило, на своєму коні кинувся наздоганяти Поган-дівча. І наздогнав.
Та прокляте дівча і тут почало викручуватися.
— Не ганяйся за мною, пресвітлий лицарю, — просила вона. — Я така самотня на світі, така нещасна. Я давно чула про тебе і люблю тебе. Залиши мені життя, і ми одружимось. Ти будеш володарем цілого краю, тобі будуть усі вклонятися до землі. Будеш паном їхнього життя і смерті. На сусідній горі побудуєш собі замок, замуруєш в його стіни живцем: немовлят, і ніхто ним ніколи не заволодіє…
А від стін замку донісся плач немовлят.
Гаврило не сказав ні слова, аби чарам не піддатися, витяг шаблю і відтяв Поган-дівчаті голову.
Довго раділи люди, як почули, що нема на світі лютої князівни. На руках носили Гаврила Мудрила. А проклятий замок зруйнували. Не помогли йому ні яєчка, ні молоко. Зосталася з нього лише купа каміння.
ЯК МУДРИЛО ПАНІВ ЛІКУВАВ
Багато чого знав Гаврило і від усяких хвороб людей лікував. Од Бескида аж до Говерли про нього слава гриміла. Чули про Мудрила і в чужих землях.
Одного разу в далекому чужому місті занедужали три багатющі пани: чи то купці, чи то графи. Воно й не так, щоб дуже були слабі, бо ж звісно, що панська хвороба, то людське здоров’я, та, бачте, послабли, бо розучились їсти. Плямкати губами вони, правда, вміли і язиком сяк-так повертали. Та що ж з того, коли їм, бідолахам, нічого на світі не смакувало. Всяку всячину їм давали! І варене і смажене на пташиному молоці і золоті галушки. І всякі там цукерки та шоколадки. Дарма, й дивитися, сердечні, на все те не могли.
Тому, хто допоможе хворим, обіцяли велику нагороду. Хоч як лікували панів тамтешні глибоковчені лікарі — нічого не вийшло. Приїздили і з-за моря усякі мудреці — все марно. Залишалося сіромахам помирати та й годі.
Тоді покликали Мудрила.
Приїхав він до чужого міста, подивився на панів і сказав:
— Тяжка ваша хвороба, бідаки-небораки. Сталася вона через те, що кожний з вас їв за вола, а робив за комара. А тепер, бачте, мучитеся та страждаєте. Треба вас лікувати. Не легко буде та вже спробую, бо дуже мені вас, бідолашних, шкода.
Гаврило, наче у воду дивився: пани і справді вже й не пам’ятали, коли щось робили. Слуги їх умивали, одягали, годували і навіть на двір виносили. Хіба що в карти грали, запашний тютюн курили та солодку горілку пили. До міста їх четверо, а то й шестеро коней возило. Менше не подужало б.
Мудрилові пообіцяли, якщо вилікує панів, дати стільки золотих дукатів, скільки зможе понести. Той погодився, але попередив, щоб за дорогі ліки, які він приніс із далекого краю, три дні усіх бідняків цілого міста годували. Пани й на це пристали.
Гаврило гаяти час не любив, як лікувати, то лікувати. Завів товстунів у високу кам’яницю, у простору світлицю. В тій світлиці ні ліжка, ні стола, ні стільця. Тільки гола підлога, сірі стіни та одне-однісіньке міцно заґратоване вікно. Навпроти цього вікна під самою стелею припасував Мудрило невелику поличку і поклав на неї круглий вівсяний корж-ощипок. (Оце і були ті дорогі ліки, за які пани мали три дні годувати усіх бідняків цілого міста). Відтак Гаврило сказав панам, що залишає їх тут на три дні. Якщо часом хто зголодніє, хай дістане собі той ощипок і з’їсть його. Пани не встигли й слова промовити, а Мудрило вже замкнув двері на три замки, взяв з собою ключі і зник.
Перший день пани сиділи на підлозі і цілісінький день у карти грали. Так ляскали по підлозі картами, що аж будинок гудів, і так реготали, що аж стіни відлунювали. Правда, не пили й не курили, бо Гаврило їм не залишив ні краплини горілки, ні крихітки тютюну. Та бавилися дружно, поплескували один одного по плечах і не журилися.
Увечері, награвшись досхочу, пани полягали спати, але не залежувалися до обіду, як це завжди робили вдома, а встали, коли тільки-но назоріло.
Походили пани по кімнаті (вже й ходити навчилися). Хтось згадав про їжу, та його мало не побили, бо вже всі дуже голодні були. Затягли товстуни на черевах ремені і, коли добре розвиднілося, знову сіли за карти. Грали з запалом, але вже не реготали. В обід потай один від одного почали позирати на полицю, де лежав спечений у попелі ощипок. Від нього, здавалось, аж пахло на всю кімнату. Кожен думав, як його дістати той ощипок і з’їсти самому. Та не могли нічого путнього вигадати, хоч довго метикували. По-голодному погано думається. Голодний і пес не бреше.
У когось, правда, зародилася в голові дуже розумна думка: коли б раптом почався землетрус, то вівсяний корж сам упав би з полиці. Та землетрусу не було.
Надумали пани підстрибувати до полиці. Та, ніде правди діти, стрибали не дуже спритно, хоч уже й похудшали. На-томилися добре, стомлені заснули й голодні.
На третій день повставали товстуни ще раніше, бо ж звісно, що голодному не спиться, а хліб сниться. І знову стали думати, вигадувати, як би дістати з полиці ощипок. Нарешті один з панів придумав: порадив усім роззутись і черевиками збивати той клятий ощипок. Довго пани кидали черевиками. Де там! Частіше один одному в голову влучали, як у полицю. І таки понабивали собі чималі гулі. Бо ж пани і кидати не вміли. Захекались, упріли, почервоніли, мов буряки; а ощипок так і лежав на полиці.
Сіли відпочити. Коли трохи охололи і ще дужче зголодніли, знову почали збивати ощипок. І хтось таки влучив у полицю. Корж упав на підлогу. Один перед одним кинулися пани до ощипка, що вимазався у пилюці. Розірвали його і почали ласувати ним, як найсолодшим пирогом. Ото була гостина! Такого смачного ніколи й не їли. Навіть кришки позбирали.
Вранці Мудрило випустив в’язнів. Відтоді панам усе смакувало. Правда, й вони дотримали свого слова. Три дні бідняки міста їли, пили і хвалили неперевершеного лікаря Гаврила Мудрила.
А Гаврило підкинув на плечі торбу з дукатами, наче мішок з кукурудзою, попрощався і вирушив у свій далекий гірський край.
Дорогою Гаврило гроші роздав бідним людям. Собі нічого не залишив. І в нашому селі Мудрило кожному чоловікові дав по жмені золотих дукатів. Один з тих дукатів у мене зберігся й досі. Мені його дід подарував. Якщо не вірите, заходьте — покажу.
