Її можна їсти, – так, як i свiйську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.
Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, – її обов’язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени – на пiвдень, – отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:
– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп’янщинi.
Рiчка Оскiл – чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба – верезуб.
А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.
Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.
Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.
Але вiн мене заспокоїв.
– Ти, – каже, – не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? – та отiєї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався…
Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою…
А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.
– Що воно таке? – питалися вони.
– Охотники поїхали!
Спiвали ми аж до самої станцiї.
На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.
Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? –
та й замовкли.
Позiхнули й сказали один одному:
– Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
Їхали ми у м’якому вагонi.
Приятель таки додумався.
– Я, – каже, – вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше – сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
– Ну, – кажу, – добре!
Полягали.
Прокинувся я вранцi, дивлюсь – сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.
– Упокоїлась, – питаю. – Як же це так?
– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, – скорше сторожко я сплю! I от бачиш!
– Та бачу, – кажу. – То ти й спiвав би вже:
Чом вас лихо не приспало,
Як я дику гуску?
Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м’якому вагонi, в поїздi Куп’янка – Харкiв, забути i нiкому не говорити.
Так i зробили.
Гуску з’їли по приїздi на другий день.
Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:
– Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцiлувала.
Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.
Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.
Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:
– Тигряча смерть!
Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi під ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.
Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:
– Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн…
– Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.
– Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосiб.
Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.
Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в недiлю.
А на другу недiлю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечiр.
– Гуси вже, – каже менi приятель – появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, – питає приятель, – жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?
– Сiдай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.
– Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок – змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив…
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од’їхати метрiв з пiвсотнi, чую – гукає:
– За твоє здоров’я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
– Рррятуйте! – крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
– Бреди, – кричу, – до берега!
– Не вибреду!! – кричить. – Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна – I до бочки…
Пiд’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
– Чого ти нiби пiрнути хочеш? – питаємо.
– Р-р-р-ушниця пiрнула!
– Ну, вилазь уже на човна!
– А р-рушниця?
– Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося…
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?
– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
– Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? – кажу йому.
– Нема!
– Пiрнула?
– Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
– Ага! Розумiю! – кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
– Ну, що ж далi? – питає приятель.
– Кричи, – кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята –
Та понесiть до матiнки.
– До матiнки, – каже вiн, – далеко! А от якби на гiiч!
1946
