Простуєш великим містом, споглядаєш людський натовп. А довкола — «пі-пі-пі», «пі-пі-пі-пі-пі!» — різноманіття музичних сигналів, ба навіть співів. Не занудьгуєш. Приміром, в одного чолов’яги поруч мобільний телефон озвався так:
Таганка, я твой навеки
арестант.
Погибли юность и талант
В твоих стенах!
З другого боку лунає мелодія «Владимирский централ», де «…не очко обычно губит, а к одинадцати туз». Одне слово, суцільна зона…
Заходиш в електричку — попереду розмальована краля, тільки-но сівши, дістає із сумочки телефон: «Алло, я вже тронулась». «Відверни й заступи», — благаєш подумки.
А то зібрався якось на риболовлю, один-єдиний разочок за літо. Закинув вудки, почало клювати. Дрібнота ловиться, аж ось пішли більшенькі карасики. Дзвінок. Телефонує мати:
— Ну, що, ловиться?
— Ловиться.
— Гляди ж, довго не сиди там.
Через п’ять хвилин:
— Я зі стільця впала, не підведусь. Їдь уже.
Ну що ж, прощай, рибко, велика й маленька.
Приїхав. Мати вже підвелася сама, замішує свиням. Мобільник у кишені сорочки, гудзик незастебнутий. Поніс рохам їсти і не помітив, як мобільник у хліві випав. Схаменувся через деякий час: нема телефончика! Прожогом у хлів — півкорпуса свині згризли! Влетів у хату з покаліченою мобілою — хрясь нею об стінку зі злості. Пропало півтисячі. Добре, хоч дорожчого не купив. Ну, нічого — не перший і не останній. Виручив племінник. Йому лише десять років, а телефонів перевів штук п’ять.
— На, дядю, мій старенький мобільник. Я новіший забрав у сестри, а вона купила зовсім новий.
Що ж, старенький то й старенький. Не так шкода буде втрачати.
— Оленко! Це Сашко телефонує. У вас світло у хаті є? А то в нас нема. І у вас нема? Значить, всюди нема. А я думав, знову щось із лічильником…
Отака розмова. А до тієї Оленки десять метрів пройти — дім неподалік.
Либонь, скоро в одній квартирі говоритимемо по мобільному.
Телефонує молодий поет літературному метрові:
— Станіславе Панкратовичу! Я стою біля ваших дверей. Відчиніть, будь ласка.
А натиснути на дзвінок ліньки. Та що поробиш — сучасний світ… ну, дуже мобільний!
