— А пам’ятаєш, Генрі, як у Мессінській протоці ми випотрошили трищогловий барк? Ну й золота ж там було, досі в очах мерехтить…
— Ще б пак, Біллі! А той гладкий шкіпер, пригадуєш, почав був щось белькотати про закон і королівську грамоту, то я враз нахромив його на рожен, ніби каплуна.
— Ха-ха-ха! Ого-го!.. Генрі завжди знайде влучне слівце.
— А мені, товариство діди, частенько сниться одна венеційська бригантина, підстерегли ми її неподалік Родосу. Приварку з неї перепало на сміх курям, зате які дівчатка… От уже поласували досхочу! І потім, коли турляли чорнобривих за борт, вийшла теж славна забавка: спідницями лопотять барвисто, наче метелики крильцями, вереск ще гучніший, ніж у першій дії. — Еге ж, були часи, є що спом’янути… Але це між своїми, у вузькому піратському колі. Серед інших людей вони тримали язика на припоні, хто зна, чи не візьмуть по тих згадках за петельки. Відмовчувалися всі, крім рябого Джона з обличчям, здавалося, скропленим олією. Пахкаючи люлькою, рябий Джон знов і знов переповідав кожному, хто має вуха:
— Що вдієш, таке випало нам ремесло. Проте особисто я не схвалював, ніколи не схвалював надмірного… е-е-е… запалу деяких моїх товаришів. Приміром, не конче було вкорочувати віку пустомелі-шкіперу, я так і сказав: погарячкував ти, Генрі, всипали б йому сотню київ — та й досить. Дарма й дівчаток потопили, мов кошенят, їх би ще хтось із нашого брата приголубив. Господь знав, що робить, заповідаючи світові милосердя.
Слухачі згідливо кивали головами й дивувалися, як у твані гріха та бузувірства зберіг цей відставний розбійник хоч крихти доброти. Бо, певно ж, дивина.
Правда, одного разу легенда про доброго пірата Джона висіла на волосині. Щойно розбалакався він учергове, аж раптом підходить до гурту чоловік, спотворений глибокими рваними шрамами.
— Я торговець прянощами з Генуї,— мовив незнайомець.— А ти, поплічнику диявола, бачу, спритно торгуєш брехнею. Коли біля африканського берега мене пекли залізом, щоб дізнатися, де сховано казну, хіба не твої мерзенні руки подавали катам розжарені кліщі?
Від несподіванки Джон отетерів, заплямкав ротом, як риба на сухому. Хто б міг думати, що клятий торгаш випливе! Тоді скривився жалісно, пустив сльозу й проскавучав:
— Мене примусили, їй-право, примусили силою, сам кульгавий Пітер наказав. Безумців, які насмілювалися стати йому впоперек, чекала корабельна рея. Але, бог за свідка, страждання цього чоловіка краяли моє серце на шматки…
Запала тиша. Довга, гнітюча.
— Пожалів вовк кобилу! — вихопився нарешті чийсь голос. Рябий Джон увібрав голову в плечі.
— Громадо, не судімо надто суворо,— заджерґотав другий.— З кульгавим Пітером жарти були кепські. Генуезця, звичайно, шкода, та й старого зрозуміти можна.
Рябий Джон полегшено зітхнув.
Далі все йшло миром-ладом. У гамані він дещицю призбирав, тож купив собі тепер будиночок і до самої смерті вирощував попід вікнами квіти — тюльпани, лілеї, троянди. Сидить, бувало, на лавочці, вдихає ніжні пахощі, а побачить ще віддаля котрогось сусіду, неодмінно зніме солом’яного капелюха, усміхнеться приязно. Ґречний, милий дідусь, важко повірити, що безчинствував колись під чорним прапором із перехрещеними костомахами.
Говорили про нього, балакали, буцімто і в піратах не своєю волею опинився, і допоміг багатьом визволитися и хижих пазурів. Гарно говорили-балакали. Тим часом приходили до затишного будиночка такі ж благопристойні дідусі й шамкотіли, потираючи долоньки: — А пам’ятаєш, Джонні?..
Тихше, бо нас почують! — про всяк випадок причинив вікна господар.
Кажуть, на цвинтарі приморського містечка, де знайшов останню свою пристань рябий Джон, дотепер стоїть його надгробок: мармуровий ангел з трояндою в руках. Тільки ніс у ангела трохи пощерблений, вдарила грозяної ночі блискавка.
Хоч, може, це й вигадка.
