– А може, десь там, у підсобні, завалялася одненька? – з надією зирнув Іван на завідуючого.- Вона мені до зарізу потрібна. Розумієте, хочу на зиму перебратися в нову хату…
– Ох,- зітхнув завскладом.- У печінці сидять у мене ті батареї. Кожному вони потрібні. Я теж людина, теж серце маю. Вірите, іноді аж сльози набігають на очі, коли випроваджую отакого, як ви, сердегу ні з тим ні з сим. Учора теж один приходив. Мало на коліна не падав. Старшим лейтенантом погрожував…
– Міліцією?
– При чому тут міліція?- видивився на Івана завідуючий.- Що тут стражі порядку допоможуть, коли водяних батарей вже півроку не завозили? Коньяком «три зірки» хотів придобритися.
– А‑а, зрозуміло,- кивнув головою Іван.- Та я б на таке діло й на «капітана» розкошелився б. І не на одну ляшчину. Мені б тільки батарею…
– Ох‑ох‑ох! Що з вами робити, голубчику мій сизокрилий?- почухав потилицю завскладом.- Ох, аж серце болить, що не можу нічим допомогти гарній людині. Що ж придумати?.. Не знаю, як вам і казати, голубе. Є тут в одному місці, але… самі розумієте…
– Розумію, розумію, – із запалом вигукнув Іван.- Ви зробіть добре діло – буде і вам, і вашому знайомому.
– Але ж це діло…
– Хіба я маленький? Рідній жінці не скажу, звідкіля та батарея.
– Ох‑ох‑ох! Однак воно завжди виходить,- мало не заплакав завскладом.- Хочеш допомогти гарній людині – мусиш усякому хапузі в ноги падати. Були б вони на складі… Ех! Ну, добре. Зараз у нас без п’яти хвилин дванадцять. Приходьте завтра по цій порі. Якось зарадимо вашому горю.
Немов на крилах летів додому Іван. «Порадую свою Марусину. Нехай не думає, що я ликом шитий».
Наступного дня шлях до складу Іванові перегородив замок на дверях.
– А де товариш завідуючий?- спитав він молодицю, що підмітала східці.
– У лікарні,- відповіла та.
– Що, захворів?
– Виробнича травма. Вчора перед обідом йому на спину звалилася батарея водяного опалення. На складі такі полиці, що хоч возом розвертайся, а він тії батареї заховав у тісній підсобці…
