Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали легінями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, ви по одному приходьте на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці. Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені. Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший син. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?
— Казав, що він часу не має.
— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.
Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:
— Ну, балакав з неньком?
— А якже!
— Що він сказав?
— Аби я більше вночі не приходив. Середущий не повірив.
— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.
Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:
— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не будемо тебе, дурного, годувати.
— Най буде й так, — відповів Оферма.
Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловічок порадив йому:
— Нашому королеві треба вівчаря, іди до палацу… Як попасеш п’ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.
Хлопець — до палацу. Поклонився королеві й каже:
— Хочу бути твоїм вівчарем. Король утішився:
— Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче…
— Най буде й так, — погодився Оферма. Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовковою травою. Оферма ліг під дубом і заснув. Його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.
— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.
— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з’їм!
Оферма схопив батіжок з-за череса — й почалася бійка. Як цьвохне один раз — голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне другий раз — уже друга голова летить. Уздрів змій, що біда, і почав просити:
— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.
А в Оферми добре, м’яке серце. І він відповів:
— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.
Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг. Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:
— У моєму лівому вусі є ключ від дверей — засунь руку, візьми й відчини.
— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй. Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!
— Підніми ключ, легіню, — зманює змій далі. Але Оферма теж не дурний.
— Ти ж сам кинув — то сам підніми.
Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав. Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:
— Чого хочеш, господарю?
— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об’їхати цю хату.
— Усе буде зроблено, господарю.
Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.
— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.
— Понад землею.
Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір’ї, кінь спитав:
— Їдеш далі чи злізаєш?
— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці.
Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про ненькову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й забекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.
А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:
— Тату, вівчар вертається з вівцями!
— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.
— Правду кажу, тату…
Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:
— Я все одно уб’ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!
Хлопець пригнав отару на подвір’я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.
— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.
— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.
Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.
Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.
— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!
Змій відповів:
— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!
Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола. А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.
— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.
Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається. Перед порогом змій сказав:
— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…
— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!
Змій виплюнув кришталевий ключик.
— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.
— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.
Леґінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:
— Чого треба, господарю?
— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…
Не встиг Оферма й раз пахнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.
— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.
— Понад землею, аби видно все, що в довкола дому.
Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:
— Поїдемо далі?
— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці. Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.
Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:
— Тату, іди, вівчар повертається з нашою отарою.
— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.
— То Оферма, тату!
Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:
— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!
А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.
Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:
— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?
— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби—сь знав! Завтра знову виганяй отару.
Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава. Леґінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.
— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.
Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:
— Нащо талабуєш тут мою траву?
— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.
— Я тебе з’їм, як пес муху!
— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.
— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова.
У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.
— Чого потребуєш, мій господарю?
— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.
Не встиг Оферма і три рази пахнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.
— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.
їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.
— Їдеш далі, господарю?
— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.
Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки скочувалися.
Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.
Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:
— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.
— Їдьмо, чоловічку!
У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.
