Добре пам’ятає старше покоління початок шістдесятих років, коли довелося забути смак пшеничного та житнього хліба. В магазині продавали по одному буханцеві, та й то горохово-кукурудзяному. До того ж він був такий глевкий, що можна коники ліпити. «Це Микита таке наробив, вісім кольок йому в бік», — лаялися селяни.
Не роздумуючи, Настя Підлужна мерщій подалася додому до Микити Плаюка, який працював тоді бригадиром тракторної бригади в колгоспі. «То це ти, іроде, такого накоїв?» — схопила його за сиву бороду. Та так, що цілий жмут волосся залишився в її руці.
Микита Васильович з несподіванки не знав, що й сказати. А Підлужна продовжувала: «Чого витріщивсь як баран на нові ворота? Гадаєш, нічого не знаю про твою підлоту? Та всі люди гомонять, що Микита нас горохово-кукурудзяним хлібом годує. Іншого чоловіка з таким ім’ям у нашому селі нема. Так от, попереджаю: якщо і далі так буде, добра не чекай!»
«Тьху на твою дурну голову! — зрозумів нарешті Плаюк. — При чому тут я? Це люди балакають про іншого Микиту. Хрущова! Того, що в Москві країною керує».
Анастасія Семенівна кілька разів перепрошувала бригадира, майже щодня носила йому різні трав’яні примочки, щоби прикладав до обскубаного місця. Аж поки не відчула, що її приревнувала Микитова дружина Ганна, з кругленьким, наче сонце, обличчям молодиця.
Не встигли люди забути цю історію, як Анастасія Семенівна вляпалася в іншу. Літнього дня поверталася вона рейсовим автобусом з райцентру додому. На сидінні позад неї вмостився середніх років чоловік в окулярах із газетою в руках. Раптом на півдорозі Підлужна розвертається на 180 градусів і, вигукнувши: «А то доки мене будеш щипати?», розмашисто дає ляпаса чоловікові по обличчю, аж у того окуляри злетіли. Не встиг пасажир і слова мовити, як Анастасія Семенівна почала вибачатись перед ним. Забула, що везла з базару породисту качку, яка, з’ясувалося, всю дорогу дзьобала жінку в праву ногу. Ох і набралася тоді сорому! А пасажири зо сміху мало животів не понадривали.
Через кілька років із Підлужною сталася нова придибенція. Вона обізвала негарними словами листоношу Катерину Дубок за те, що та, мовляв, систематично недодає примірників районної газети. «Не може такого бути, — ридала поштовичка. — Я щоразу між штахетинами її кладу. Повісьте скриньку, буду кидати туди. А так… Може, хтось із сусідів бере читати». «Нічого виправдовуватись, у мене всі сусіди чесні. Це ти залишаєш газети вдома, щоб чоловік мав із чого самокрутки робити», — не вгавала Настя.
Але за три дні Підлужна вже перепрошувала листоношу коробкою цукерок, бо помітила, як із насолодою пережовувала і ковтала районку її корова Калина, повертаючись обідньої пори з пасовиська.
Тривалий час після цього Анастасію Семенівну ніхто особливо не турбував. Хіба що соціальні працівники дров нарубають, води принесуть. Аж якось оце вийшла Підлужна з хати — і схопилася за голову. Хтось повалив її і так хиткі ворота.
— Це, мабуть, Олег Патлатий наїхав на них своїм мотоциклом, цілий ранок на ньому ганяв, — обізвалася з-за тину сусідка Віра Двірник.
— Зараз я йому, сучому синові, покажу такі ворота, що в чистій воді не одмиється, — заволала зі злості бабуся Настя і подибала до хати по качалку. Коли ж на її подвір’я прибігає захеканий односелець Дмитро Клуня:
— Вибачте, дорогенька Анастасіє Семенівно, що так сталось. Якась нечиста сила змусила мене випустити з хліва бичка. Думаю, хай побрикається після зимового стійла. А він і радий старатись. Як рвонув вулицею — тільки курява знялася. А потім гайда до ваших воріт лоба чухати. Поки я наздогнав, то він їх уже завалив. Дуже прошу, киньте качалку. Через кілька днів поставлю вам нові ворота. Та такі, що не тільки якийсь бичок, а й бугай їх не завалить.
— Добре, що вчасно прибіг, — заспокоїлася Підлужна. — І порятував мене від чергової халепи. Була б ні за що ні про що Патлатому мотоцикла побила. А якби Олег ще й огризався, то і йому дісталося б.
«Більше ніколи не гарячкуватиму, — зробила для себе висновок бабуся. — Вік живи — вік учись».
Анастасія Семенівна щиро розсміялася, широко розкривши майже беззубого рота…
Микола Юрчишин
м. Київ
