Обманювати не стану, бо не знаю, правда це чи ні, а тільки потрапив днями в одне село, а там розказують, що кінця світу колись уже ждали. Одразу ніби після війни. В ті роки жила у цьому селі тітка Марта — дуже розумна й балакуча, перебалакати її ніхто не міг.
Два сини було у Марти, був і чоловік. Добрий хазяїн, ковалем працював у кузні, яку сам і збудував. Єдиний недолік: Харитон, як звали Мартиного чоловіка, любив битися. Тільки щось не так — пускав у хід кулаки. А вони у нього були здорові й важкі, наче пудові гирі. Свою Марту був побив так, що вона навіть оглухла.
І от в один із перших повоєнних років пішли чутки, наче такого-то дня «не минувати кінця світу». Радіо тоді в селі ще не було, не те що телебачення. Газети сюди також майже не доходили. І звідки взялася ця новина про кінець світу, ніхто до пуття не знав, однак глуха Марта її почула і першою заходилася розносити від хати до хати. Налякала все село.
Але повірити тітці Марті довелося, коли дізналися, що вона наказала своєму чоловіку змайструвати для неї труну. Ти, сказала Харитону, як хочеш, а я спочивати вічним сном, де кінець світу застане, не буду. Ляжу тільки в домовину! Харитон, аби Марта відчепилася, і збив труну. Але від людських очей сховав її на горищі.
Прийшов день, який ніби мав стати останнім для всіх. А воно день як день — зранку зійшло сонце, біля сільмагу зібралася черга, бо ситець обіцяли привезти, Харитон подався у кузню, а обох синів Марта послала в посадку за дровами. Сама ж, як потім у селі дізналися, знесла з горища домовину і в хату «заперла». Виставила її на трьох стільцях. Переодяглася у все святкове, залізла в труну. Вмостилася у ній якомога зручніше, склала руки і… заснула. Перед обідом вернулися сини з дровами до хати, а там домовина і мати у ній. Перелякалися хлопці, бігом назад і уже в дворі підняли крик: «Ой, наша мама вмерли!» Почули сусіди, миттю збіглися. Когось послали по Харитона в кузню, а жінки пішли дивитися, що з їхньою сусідкою сталося. Переступили поріг і заголосили: «Що ти, Марто, наробила? На кого синочків покинула?!» Тут баба й прокинулася. Кліпнула очима, схопилася. Мовчала якусь мить, а тоді й питає: «Так це ми вже у другому світі чи ще вдома?» Обвела поглядом власне помешкання і розчаровано махнула рукою: «Бачу, що дома я! А ви чого тут?»
Харитон після цього, розповідають, хильнувши самогону чи «казьонки», часто бідкався: «Начудила так начудила, бісова личина! Це ж житиме тепер довго, до ста літ, мене точно переживе!» До ста тітка Марта не дотягла, але свого чоловіка справді пережила. І встигла в один день відразу обох своїх синів поженити — одним весіллям, на якому трапилося уже диво. Веселою, радісною була Марта, а під кінець як завиє, як затужить — річкою з її очей сльози полилися. «Що з тобою, Марто? — загукали й зашикали на неї люди. — Не в армію ж віддаєш хлопців і не на каторгу чи в неволю, а жениш — якого греця розревілася?»
— А до мене слух вернувся! — засміялася Марта. — Знову чую оце зараз усіх вас! Чую все, що ви тут кажете!
Микола Нечипоренко
м. Дніпропетровськ
