На початку війни, восени сорок першого року, поселились у них німці. Один, опецькуватий, тримав себе паном, гребував нами. Подобалось йому нашого пса чоботом гилити. Лиш ступить на поріг, командує:
— Матка, есен курка! — значить, подавай смажену курятину з картоплею.
Зап’є узваром, витре руки об скатертину, посмокче з металевої плоскої пляшки, ще й руки з неї помиє, й по-свинськи на ліжко — зодягнений і в чоботях. Дістане з нагрудної кишені губну гармонію, подме на неї й нумо цигикати щось довге й нудне, жодного разу веселого. Набридав своєю грою до того, що хотілось оту цяцьку загнати йому просто в пельку.
А другий — цибатий, вогняно-рудий. Цей непосидющий був. Усе за їстівним полював, по чужих садках і городах нишпорив. Наб’є повні кишені, а їх на німецькому мундирі — як у старця яблук, а потім підкидає вгору й вправно ловить то однією, то другою рукою, примовляючи:
— Ап-фель! Ап-фель!
Нашу птицю поїли, черви б їх їли, — Рудий став чужу приносити. Пір’я обдирав на живій. Полюбляли вони курятину, наче через неї й принесло їх сюди.
А це з’явився з котелком якихось ягідок, придивилась: жостір. Рухами запитую, навіщо вони йому, а він показує: кисіль буде. Кривлюсь, мовляв, це гидота, животові нашкодить. А він своє: вари, та й тільки. Ще не встигло зваритись, велить насипати. Вихлебтав цілу луджену миску й ложку облизав. «Гут, гут», — та й на лаву. Вдоволено погладжує живота. Ну, бісів фріц, і жостір не бере. Коли це десь через півгодини бачу: жвавенько попрямував за хату до соняшникової загорожі. Незабаром повертається, неначе нічого й не сталось. Та не встиг ступити кованим чоботом за поріг — мерщій підтюпцем назад. Подіяли-таки чудодійні ягідки, подіяли. Попереджувала — не послухався. Так тобі й треба: бігай тепер, доки набридне, встигай лиш штани стягати. Приперся сюди непроханим і вважає, що йому все можна — навіть кисіль із жостеру їсти.
Аж до вечора бігав Рудий, а я зловтішно раділа, що у німця лихо. А він аж посірів і мав вигляд побитого пса. Уже сутеніло, а він все за хату та за хату… Не витримала, дала йому груш, сушених у печі, — найліпший засіб за такої халепи. А він ще й носа верне від них — у попелі замурзані. Значить, ще не повністю дозрів. Як припече, й на їжака сядеш. Нарешті не витримав Рудий. Дивлюсь: узяв з решітки кілька груш, обтер об мундир, став гидливо гризти. Лиш розкуштував, мерщій своє «гут, гут», задоволено кива головою. Охоче з’їв ще кілька. А вони й справді, що той мед. Незабаром полегшало з животом вояці. Решту груш загріб у рюкзак, про запас, значить. Видно, що з села, міський так не зробить.
Навмисне показую йому на решту киселю, мовляв, доїж, а його аж корчить від нього.
— Шлехт! Шлехт! — вигукнув нервово й пошпурив горщик за поріг.
Незабаром не стало непроханих квартирантів. Опісля них лише примовка залишилася: наївся, як німець киселю з жостеру.
Коли нарешті у сорок третім наші добряче натисли на окупантів й погнали за Дніпро, стали німці поспішно тікати з села за гору. Батько услід мовив із задоволенням:
— Слава Богу, побігли, як після киселю з жостером.
Р.S. Подану історію прошу не вважати рекламою сушених груш і жостеру — народних засобів при захворюванні кишківнику. Бо за рекламу, кажуть, потрібно платити, а це мені не по кишені. Сушені груші — бажано у печі, щоб попільцем припудрились, — справді ефективний засіб від діареї (у народі цю хворобу називають влучніше), вживають без обмежень. Корисні для запобігання хвороби навіть в узварі. Дітям вони — найкращі цукерки.
Жостір дієвий у протилежній ситуації, коли у вас закоркувало прохід, що хоч долото застосовуй. Десяток ягідок до рота, водичкою запили — й через півгодини розкоркуєтесь, мов пляшка шампанського, й відчуєте себе щасливим, наче немовлятко біля мами.
Буде приємно, якщо подана інформація піде комусь на користь. Будьте певні: неодноразово перевірено на практиці, й не лише автором.
