Трапилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш оріхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати оріхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли оріхи, але в лупині. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад оріхи!? А то таке гірке!
Прийшли ввечер до дупла і кажуть матері, що знайшли оріхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли оріхів, бо оріхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли оріхи.
Відвели вони рано матір під оріх. Мати взяла оріх, розкусила, виймила зерно і дала їм та питає, чи гірке. Вони кажуть, що се солодке, а те, що перше розкусювали, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на орісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з оріха.
Така то приповідка.
