ДОБРА ДІВЧИНКА
В одному селі хтозна відколи жив дід. Старий-пре-старий, сивий-пресивий. Узимку на печі, а влітку на сонці вигрівався. На господарстві була в нього біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.
Якось почалапав дід на город і забрів у капусту. Коли чує — дитячий голосочок:
— Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою. Оглянувся — нема нікого. Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повертати до хати, коли знову:
— Дідусю, візьміть мене з собою.
Зиркнув на капусту — аж там, на найбільшій капустині, сидить маленька дівчинка. У рожевому платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки були голубі-голубі, личко біленьке.
— Ти де тут ужялашя? — прошамкав беззубим ротом дід.
— Лелеки згубили,— відповіла дівчинка.
— А як тебе звати?
— Ну, то будеш Леся.
— Добре, дідусю.
Дід узяв дівчинку за руку, завів до хати, посадив на припічок, дав їй склянку козячого молока та окраєць черствого житнього хліба.
Леся попоїла, подякувала і почала поратись у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватись, як маленька господиня, запнувшись рушничком, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев’яне ліжко, підмела долівку.
— Дідусю, а де ваше відро? — запитала дівчинка.
— Нема, доню, у мене відра.
— А чим воду носите?
— Горнятком, дитино моя.
— Я піду по воду.
— Ти ж маленька ще.
— Нічого, дідусю, якось принесу.
Взяла глиняне горнятко, вибігла із хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки, що темніла під бережком.
Тільки зачерпнула води і хотіла вже повертатися до хати, коли бачить: біля стежки мурахи силкуються затягти до свойого житла велике біле яєчко, але воно мовби до землі приросло. Зігнулася Леся, соломинкою продовбала більшу дірочку до мурашиної хатки — і мурашки одразу ж затягнули туди свою здобич. Вже хотіла йти, коли почула:
— Дякуємо тобі, добра дівчинко Іде, поспішає Леся стежкою, несе у горнятку воду, а назустріч синичка:
— Цінь-цінь, цінь-цінь!.. Дівчинко, порятуй моїх діток від кота-злодія!
Кинулась Леся до яблуні і бачить: коло дупла сидить, великий чорний котище і лапою з гострими кігтями хоче залізти до’пташиного гнізда. Леся схопила гілку і пригрозила забіяці. Той злякано нявкнув і дременув хтозна-куди.
— Дякую тобі, добра дівчинко, дякую! — радісно проспівала пташка.
Хотіла вже йти Леся — аж тут шлях їй перегородило густе срібне павутиння. Тільки подумала махнути рукою, щоб прокласти собі дорогу, як здоровенний павук вибіг на середину свого царства, злякано глянув на дівчинку і густим басом попросив:
— Шшу-у-у, дівчинко. Не губи моєї домівки. Бачиш, скільки я наловив мух і комарів-кровопивців? Не будуть вже вони ані тебе, ні діда, ані козу кусати.
— Живи собі, павученьку, не буду твого срібного царства чіпати.
— Шш-у-у, сс-пасибі тобі, добра дівчинко. Вже Леся взялася за клямку дверей, як де не візьметься бджілка. Літає над головою і благає:
— Дз-зз-з, дз-зз-з, Лесю… Хтось зачинив льоток у нашому вулику… Тепер ми не можемо потрапити до своєї хатки, а в хатці від голоду і душняви задихаються наші сестри…
Недовго дівчинка роздумувала. Поставила горнятко на поріг — і бігом за бджілкою у садок. Відсунула льоток, а бджілки радісно:
— Дякуємо, дуже дякуємо тобі, добра дівчинко! Прийшла до хати, а дід лежить сумний-пресум-
ний, на білий світ не дивиться.
— Що з вами, дідусю? Може, болить що?
— Ой болять мені всі кісточки, дитино, кожна жилочка,— простогнав старий.— Доки ти ходила по воду, то прийшли розбійники та били мене… Останній кожух забрали, півнику голову скрутили, кізоньку на заріз повели. Лишень курочка заховалася від них. Ще й жменю борошна витрусили, шкуринку хліба забрали. Доведеться нам з голоду помирати.
Вийшла Леся надвір, сіла на призьбу та й зажурилася. Підперла кулачком голівку, а з очей сльози: кап, кап, кап.
Десь тут узялася синичка, сіла на бузкову гілку і до дівчинки:
— Цінь-цінь, цінь-цінь, Лесю! Ти чого плачеш?
— Як же мені не плакати, коли розбійники все в дідуся забрали, нас на голодну смерть лишили.
Вислухала те пташка, злетіла у небо і на весь білий світ проспівала:
— Цінь-цінь, цінь-цінь! У нашої Лесі горе велике! Розбійники все у дідуся забрали, на голодну смерть обох залишили. Допоможіть їм!
Першою це почула курочка. Прибігла — і до дівчинки:
— Йди, Лесю, до хліва, там повне гніздо яєць, їжте на здоров’я!
Ще не встигла дівчинка викласти з фартушечка яйці, як через відчинені двері до хати влетів рій бджіл. Вони кинулися до великої чорної макітри і скоро наповнили її по вінця запашним медом.
Тільки бджоли вилетіли з хати, як через поріг поповзли до кімнати маленькі моторні мурашки. І кожна несла на спині пшеничне зеренце. Комашки так завзято працювали, що через годину наповнили мішок золотистим зерном.
Дід із Лесею не могли надякуватися за гостинці.
Вже дівчинка хотіла зачинити двері, аж побачила великого павука. Він повз попереду, а за ним — його родичі, які жили по садах і лісах. Павук чемно привітався і сказав:
— Шш-у-у, Лесю! Ми прийшли, щоб сплести вам із дідусем таке вбрання, у якому взимку було б тепло, а влітку прохолодно.
До вечора павуки сплели два срібні кожушки, костюм для діда, платтячко і шапочку Лесі. Ніхто на білому світі ще на мав такого одягу.
Вже сонечко лягло спати, коли синичка дзьобом постукала у вікно і повідомила, що птахи пригнали козу, принесли все крадене майно, а розбійників прогнали за чорні моря-океани.
Щасливо зажили дід із Лесею. Може, ще й досі живуть собі десь.
ЧУБЧИК
Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстонь-ки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали.
Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.
Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки — то дивина. Тож і назвали його Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.
Одного ранку Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати.
— Чого так рано встав?— запитала Чубчика мати.
— Солов’їв послухати.
— Гарно співають.
— Мамо, я хочу соловейком стати,— несподівано сказав Чубчик.
— Що, сину? — здивувалася шпачиха.
— Хочу соловейком стати! — сердито сказав шпачок.
— Соловейком, сину, треба народитися,— розважливо пояснила шпачиха.
— А я хочу! — наполягав на своєму Чубчик.— Хочу навчитися так гарно співати, як солов’ї.
— Ця наука не для тебе, синочку,— промовила мати,— Ти навчися спочатку свистіти по-шпачи-ному.
— Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад.— Не хочу довіку вас чути!
— Схаменися, сину, що ти кажеш? — злякано просвистіла шпачиха.— Хіба так можна про свій рід казати?
— Не хочу такого роду, де тільки свистять і свистять! — вередливо репетував шпачок.— Вас і люди не слухають так, як соловейків.
— Не те говориш, сину, не те,— промовила з сльозами на очах мати.— Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б діти і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний…
Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми — і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов’я, який сидів на гілці бузини. Шпачок привітався і попросив:
— Соловейку, навчи мене співати по-своєму. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:
— Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов’їному співати?
— Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом,— промимрив Чубчик.— Мені до вподоби солов’їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.
— Не знаю, що тобі й казати,— поважно промовив Соловейко.— Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синич-чиному, сорока — по-сорочачому, шпак — по-шпа-чиному, а соловей — по-солов’їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов’їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.
— Гаразд, Соловейку! — радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов’їсі.
Цілу весну пробув у Солов’їному володінні Чубчик. І хоч з Солов’я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Він розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов’їному. Тільки й того, що запам’ятав «тьох-тьох-тьох».
Потім Чубчик учився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Го-робчачому володіннях. Та вивчив лише «цінь-цінь», «кра-кра», «жив-жив».
Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.
Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один поперед одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.
Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:
— Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив, кра, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра!
Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився верещати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов’я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити.
Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.
— Що будемо робити, сину? — запитали батько й мати.
— Буду слухати вас.
— Хоч і пізно, сину, але добре, що за розум нарешті берешся.
ЯК ЦАР ВОВК ЇЖАКАМИ НЕ НАЇВСЯ
Колись у пралісі царював сірий Вовк. Все живе перед ним тремтіло. Десятою дорогою звірі обминали його палац. Вже поз’їдав він у своїх володіннях чи не всіх зайців, косуль, диких свиней, оленів. Тож часто сидів голодний, клацав зубами і по ночах завивав на місяць.
Та голод — не пан. Вирішив Вовк скликати на раду царів із сусідніх лісів.
Сів Вовк, худющий-прехудющий, на широкий пеньок, а навколо полягали руда, з довгенькою мордочкою, Лисиця, довга зелена Гадюка і старий смердючий Тхір.
— Що чувати у вас, мої друзі? — прохрипів Вовк.— Чи шанують вас всякі там зайці, косулі, олені?
— Хай би спробували не шанувати мене,— просичала Гадюка.— Я швиденько їх приструнчу!
— І в моєму царстві благополучно,— пробелькотіла Лисиця.— Хіба що кози хотіли втекти за лози, та мої стражники дали їм такі лози, що дві кози й один цап — тільки й залишилося від них. Зате смирні, хоч до рани прикладай.
— А в мене трохи мишва вовтузилась. Та я швидко з ними впорався,— похвалився Тхір.— Вони так знахабніли, що пробували навіть свої школи запровадити. Я спочатку дозволив. А тепер — школи є, а мишенят за партами нема. І маю спокій.
— .А. чого це їжак не прибув до мене? — спохмурнів Вовк.
Лисиця глянула на запалі боки Вовка і зразу відсунулася якнайдалі од нього. Вона добре знала звички голодних вовків. Щоб відвернути від себе увагу, вона помахала хвостом і солодко промовила:
— Чула я, наш всесильний володарю, що їжаки бунтують, нікому не хочуть коритися, під дубом своє царство заснували.
— їжаки? — здивовано закричав на весь ліс Вовк.— їжаки бунтують? їм захотілося свого царства? Сюди їх, сюди, Лисице, приведи негайно! Я їм покажу і царство, і як бунтувати!
Лисиця швидко побігла у ліс, надибала великого дуба. їжаки всією громадою саме обідали.
— Добридень вам, любі їжаки! — привіталася Лисиця.
— Сідай, сусідко, гостею будеш,— промовив старий їжак.
— Дякую за хліб-сіль, дорогі сусідоньки,— улесливо проспівала Лисиця.— Великий цар Вовк запрошує вас до себе на раду.
— Чого йому треба від нас? — запитав їжак.
— Не знаю,— збрехала Лисиця.
— Скажи Вовкові,— поважно промовив ї
що ми не його піддані і на раду до нього не збираємось.
Лисиця навіть не попрощалася з їжаками, а чимдуж понесла новину Вовкові. Ще здалека побачила, як Гадюка і Вовк шматують старого Тхора. Злякано озирнулася, сховалася за кущем свирбигузу і прошепотіла: «Це ж вони і мене з’їдять. Що для них двох старий і сухий Тхір! Ні, я близько до них не підійду».
Як тільки були облизані тхорові кісточки, Лисиця вибігла з-за куща, низько вклонилася Вовкові і, тремтячи від страху, пробелькотіла:
— Була я, великий царю, у їжаків.
— Де ж вони? — гавкнув Вовк.
— Не хотять іти до тебе, великий володарю. Кажуть, що ти їм не… не цар…
— Що-о-о? — заревів Вовк.— Ти чула, Гадюко, що роблять під дубом їжаки?
— Чую, чую, мій володарю,— просичала Гадюка.— Треба знищити тих клятих вільнодумців. Вони і мені, і моїм родичам погрожують, а синові навіть хвоста відкусили, ледве живий утік.
— Збирайте свої війська,— закричав Вовк,— і я поведу армію на їжаків! Зітру їх з землі! І дуба їхнього знищу!
Надвечір Лисиця привела своє військо, а Гадюка — своє. Позбирав і Вовк зграйку голодних сухоребрих вовків. І посунуло те військо на країну їжаків. Наступного дня під вечір дісталися нарешті до дуба.
— Гей, їжаку! — зарепетував Вовк.— Вийди і поклонися мені!
— А хто ти такий? — спокійно запитав їжак.
— Я — цар Вовк!
— Не знаю такого.
— Що-о-о?! — заревів не своїм голосом Вовк, аж листя на дубі затремтіло.— Скручуйте непокірних їжаків — і живцем подавайте мені їх на вечерю!
Гадюки першими кинулися в бій. Нишком повзли вони у високій траві до дуба. Та їжаки не дрімали: зненацька напали на своїх ворогів і повідгризали їм голови. Як побачив те Вовк, то ще лютішим став.
— Веди, Лисице, своє військо! — загорлопанив Вовк, аж земля затряслася.
— Ой, царю великий,— простогнала хитра Лисиця.— Давай разом будемо наступати. Тоді й переможемо.
— Мудро порадила! — гаркнув Вовк і повів своє сухоребре військо на їжаків. Лисиця ж не поспішала.
їжаки зразу згорнулися у клубочки. Голодні вовки накинулися на здобич — і від болю страшенно завили, їхні чорні пащі накололися на гострі-прегострі колючки. їжаки накочувалися на вовків своїми колючо-вогняними клубочками і відтісняли тих до болота. Вовки перелякано задкували. Багато їх і затонуло в тих болотах.
А з десяток закривавлених вовків разом зі своїм царем, шкутильгаючи, дременуло додому. Лисиця із військом ще раніше намилила ноги.
Так хоробрі і дружні їжаки перемогли своїх ворогів, а лютий цар Вовк ніколи вже не захоче вечеряти їжаками.
