Лисиця тоді й каже: «Що ж ти мені тепер даси?» — «Ходім, — каже, — зо мною додому, дам тобі курей». — «Е, не піду, сюди принеси». Той пішов, узяв у мішок троє курей та собаку, приніс. «Ходи ж, — каже, — сюди, забирай». А вона стала так оддалік. «Пускай, пускай, — каже, — по одній, я половлю». От він одну курицю пустив. Вона зловила. І другу, і третю… А далі як випустить собаку… Лисиця в ліс. Собака за нею. Добігла до нори та й сховалась. А собака стоїть над порою та бреше. От вона там у норі й питає: «Очі мої! Що ви робили, як я втікала?» — «Ми дивилися, кудою до нори ближче та краще бігти, щоб тебе собака не догнав». — «Добре, очі мої! Я вам окуляри куплю. А ви, ноги мої! Що робили, як я втікала?» — «А ми стрибали да не спотикались, щоб тебе собака не догнав». — «Добре, ноги мої! Я вам башмаки куплю! А ти, хвіст, що робив?» — «А я, — каже, — мотався да чіплявся то за кущ, то за пеньок, щоб тебе собака догнав». — «А, я ж тобі дам!» Висунула з нори та й каже: «На, одкуси, поки біленьке». Собака як ухопить її за хвіст, — насилу вирвалась.
Прийшов і той чоловік до нори. «Я таки, — думає, — тебе викопаю! Тільки що б тут зробить, щоб вона не втекла, поки я додому за заступом піду?» Узяв глек порожній та й поклав над норою проти вітру; то вітер гуде, а вона думає, що то собака гарчить. Сиділа-сиділа, визирнула, — аж глек… «Так се ти мене налякав? Я ж тобі дам!» Зачепила мотузкою собі за шию та й понесла топить. Прийшла до озера та й пускає в воду. Булькотить… «Е, не просись, — каже, — не поможеться». Коли ж глек став набираться та й її тягне. «Тю, дурний! Се я тільки насміялась, а він уже й справді». Пішла далі. Лежить балабайка. Вона підійшла, — бренькає… «Е, — каже, — гарненький голосок, та чортова думка!»
