— Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати.
Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона вдере тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
— Ой божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!
Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться.
— Піду, — каже, — до ведмедя. Впросюся до нього жити, у нього меду багадо.
Приходить:
— Ведмедику-братику, що я тобі казатиму?
А той тільки мурчить. А лисичка:
— Ти не мурчи — бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся. Давай удвох жити, я тобі за господиню буду.
— Давай! — каже ведмідь.
Ото й почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому й лисичці.
Так тій усе меду хочеться:
— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!
Нема що робити, приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.
— Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо.
Їли, їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той вулик на горище заховали. Ведмідь же терпить, а лисичці кортить. Думала, думала, як би його тим другим вуликом поласувати. Пішла б, так ведмідь зараз спитається, куди та чого. От вона лежить та стук-стук хвостом об стіну.
Ведмідь питається:
— Що то стука?
— Та то стукають, мене в куми просять.
— Ну, то й піди, а я засну.
Пішла вона, та зараз на горище, та до другого вулика, та й наїлася, скільки хотіла. Тоді вертається.
Ведмідь прокинувся:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Початочком.
— Яке чудне ім’я!..
— От, яке піп дав… Чого там чудне!
— Ну, гаразд.
Другого дня знов лежить та стук-стук хвостом об стіну.
Ведмідь питається:
— Що то стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Ну, то й піди, а я засну.
Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так, що мало в ньому зосталося. Вертається додому.
Ведмідь прокинувся та й питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Серединкою.
А ведмідь:
— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні.
То лисиця:
— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа є.
— А може, — каже ведмідь.
Третього дня знову лежить та стук-стук хвостом об стіну.
А ведмідь:
— Що воно все стукає та й стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь.
— Е, старий, бо мене люди люблять.
— Ну, то йди.
Пішла, увесь мед виїла, ще й вулик перекинула та й вилизала. Тоді прибігла, лягла та й лежить.
Ведмідь питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та як же там? Перекинь та й вилижи!
— Оце ще, такого ім’я ще й на світі не було!
— Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?
— Ну, нехай буде й так.
От через скільки часу ведмідь і каже:
— А треба б уже й медом поласувати!
Поліз на горище, коли ж вулик порожній.
— Лисичко-сестричко, це ти виїла!
— Ні, не я.
— Ні, ти.
— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я виїла!
— А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла! Тепер же я тебе з’їм!
Та до неї. А вона від нього та в ліс… Так і втекла.
