5. БОГ НА ЗЕМЛІ
І
Перед тим, як мав на землю
Господь появитись,
Було гірко в світі жити,
Гірко І родитись.
Все в нім було зопсувалось,
Попереверталось,
І будівля світовеє
Мало що трималось.
Ріки в море поспливали,-
Нікому спинити!..
І нічого було істи,
І нічого пити.
Надаремне бідні люде
Плугом землю рили,
Надаремне гірким потом
І слізьми росили.
Земля все була як камінь,
Хліба не родила
І від вітру, як дорога,
Порохом пилила.
Да і люде — сказать правду,
Пуття мало мали:
Божих свят не шанували,
Посту не тримали ..
Багатії гайнували,
Обдирали бідних,
Не раз руки підіймали
Ріднії на рідних.
А найбільше лихо було,
Що смерть свою знали:
І всі пили і гуляли,
За дітей не дбали.
І не було пуття в світі!..
Все в нім зопсувалось.
Вже й будівля світовеє
Страшно хилиталось.
II
Видить господь, видить творець,
Що мир погибає,”-
Архангела Гавриїла
З неба посилає.
Посилає в Назарету
До діви Марії—
Передати її з неба
Вісті дорогії.
Передати її вісті,
Що бог з неба сходить
І що бога, як дитину,
Свята діва родить …
І явився ангел божий
До діви Марії,
І Марія з того часу
Стала у надії.
І не сміла свята діва
Людям показатись,
І не сміла і зачала
Від людей ховатись.
І от господа повести
Врем’я наступає,
І до міста Віфлеєми
Діва поспішає.
І там в місті Віфлеємі
В опівнічну пору
Породила вона сина,
Як ясную зорю.
Породила бога в шопі,
В яслах положила
І з морозу чи зі встиду
Сіном притрусила.
III
І приходить кінь до ясел,
І став сіно брати.
І зачав він Христа-бога
В яслах розкривати.
І побачив віл нужденний,
І коня зганяє.
І став, дихає над богом,
Бога зогріває ..
І говорить свята діва
Доброму волові:
“Будеш же ти ситий вбога.
Мати хліб готовий.
А ти, коню, будеш їсти,
Їсти не покинеш,
Доки сам ти коло їдла
Лопнеш та не згицеш …”
З того часу віл пасеться,
А прийде додому —
Він завсігди божу жуйку
Має в роті свому.
А кїнь їсть і все голоден,
Кілько хто не кине;
І як буде — не покине,
Поки сам не згине! ..
А тим часом радість стала,
Яка не бувала,
Над вертепом зоря ясна
Світло засіяла.
І над небом і землею
Ангели літають,
“Слава богу і мир людям”,-
Весело співають.
ІV
Серед поля на степові
Пастухи стояли
І у буді в опівночі
Думоньку гадали.
Вдруг зірниця загорілась,
Світить дуже ясно,
Над шопою заблищалось.
Ніби сонце красно.
Вийшли з буди і зачали
Диво розглядати,
Аж злітає ангел з неба
І зачав казати.
Що в вертепі бог родився,
З діви воплотився,
Як дитина, пеленами
Бідно уповився.
І зачали пастухи ті
Думоньку гадати,
Як тут богу поклонитись
І чим дарувати? ..
І вибрали ягня гарне,
Щиро помолились
І приходять до вертепу,
Богу поклонились.
Поклонились вони богу,
Подарунок дали
І з душею, щирим серцем
Богові сказали:
“Прийми, боже неба, землю!
Нашу, чисту віру.
Нехай тобі наша віра
Буде за офіру!”
V
А тим часом зоря ясна,
Ясная приміта,
Була видна і в Персиді,
Аж на кінці світа.
І в Персиді на пораду
Три царі зібралось
І зачали мудрувати,
Що на світі сталось.
Мудрували і гадали,
І на тім в них стало,
Що такий цар народився,
Як ще не бувало.
І взяли вони ливану,
Золота й кадила,
І пішли собі в дорогу,
Як зоря водила.
І приходять до вертепа,
Бога увидали,
Поклонилися низенько
І дари давали.
І їден дав йому смирну,
І став говорити:
“Жичу тобі, новий царю,
У розкошах жити!”
Другий золотом дарує
І зачав казати:
“Жичу тобі, новий царю,
Щоби-сь був багатий!..”
Третій богу, як дитині,
Свій ливан приносить
І у бога йому сили
І здоровля просить.
І віддали свої дари,
Ще раз поклонились
І веселі у Перейду
Знову возвратились.
VI
Ой, на річці, на Ордані,
Тече вода гожа,
І приходить над ту річку
З сином матір божа.
І ангели прилетіли,
Свічі засвітили,
Засвітили свої свіч і,
Воду освятили.
І святая, й поміщная
Ордань ціла стала.
І в Ордані матір божа
Сина іскупала.
Іскупала, як дитину,
В пелюшки— повила
І у яслах, у вертепі,
Спати положила.
І колише мати сина,
І сама дрімає,
Аж до неї тихо з неба
Ангел прилітає.
“Годі, мати,— став казати,-
Сина колисати,
Казав Ірод малі діти
Скрізь позабивати.
Біжи, мати, до Єгипту,
Ховай свого сина,
Доки Іроду не прийде
Смертная година …”
Мати з сином на осляті
В Єгипет ступає,
Ірод слуги свої злії
Всюди розсилає.
Слуги ходять і убити
Господа шукають.
І, як воду, кров невинну
Всюди проливають.
VII
І зачали у Рахілі
Діти убивати.
І зачала бідна мати
Тяженько ридати.
І як ріки, сльози ллються,
Серце обкипає;
Бідна мати б’ється в землю,
Б’ється, промовляє:
“Діти мої, квіти мої!
Пташки мої сиві!
За щож на вас розізлився
Ірод нечестивий?
Діти мої, квіти мої,
Молоде колосся!
Ой, чого ж вам так без часу
Спасти довелося?!
Лучче б я вас, мої діти,
На світ не родила!
Царю, Іроду нечесний,
Вбий тя божа сила!”
Аж тут ангел прилітає
І зачав казати:
“Ой, не бийся так тяженько,
Печальная мати!
Ой, не бийся за синами,
Рід твій не погасне!
І від дочок стане плем’я,
Як ті зорі — ясне!
Ой, не бийся за синами,
Бог їх не покине,
Незабавом Ірод лютий
Злою смертю згине …”
І здихнула ще раз мати,
Сльози утирає,
А в палацах на постелі
Ірод злий конає.
VIII
Сконав Ірод з сего світа,
Ніби й не бувало,
І в Єгипті матір божій
Про те чутно стало.
І зібралась божа мати,
Свого сина взяла,
І у нічку темнесеньку
Гори проходжала.
Проходжала ліси, гори,
Іде і забулась,
І на треблаженне древо
З небачки спіткнулась.
Дитя впало на то древо,
Рученьки розклало.
І, як мертве, як прибите,
На ньому лежало.
“Ой, недаром же ти, древо
Треблаженним звалось,
Коли моє дитя любе
На тобі розпнялось …”
Так сказала божа мати
Й сина підіймає,
А він матері святії
Стиха промовляє:
“Мати моя, рідна мати,
Я ще не розпнявся!
Знов на руки повернувся
І живий остався.
Та колись-то мене стануть
Розпинати люде,
І умру я в тяжких муках,
Гірко тобі буде!!!”
ІX
Охрестився Христос-господь,
В Іордані змився
І на горі, на Оливні,
З ненькою простився.
Взяв апостолів дванадцять
І зачав ходити:
Людей грішних научати
І чуда творити.
Перше всього треба було
Воду запинити.
І задумав бог по світі
Греблі по гатити.
І зачав людей збирати,
Звірину і птахів,
Різних гадів, різних жабів,
Риб і черепахів.
І зібрались всі до бога,
Стали працювати,
Стали скрізь греблі гатити,
Воду запиняти.
Тілько каня не хотіла.
По світі літала
І, як звав бог до роботи
Богові сказала:
“Не буду я з ставу пити.
Бог з тою водою!
Прожию я і без того,
Дощем та росою!..”
І скінчилася робота,
Скрізь стави настали,
І усі по воду ходять,
Котрі працювали.
Тілько каня приступити
Голосу не має,
І жажденная літає,
І дощу чекає.
X
Загатив бог стави всюди,
Став і гадь збирати,
Став збирати, замовляти
І в мішок складати.
І зібрав він всі гадюки,
Які тілько були.
Петро з Павлом приступили,
Кінці зашморгнули.
І бог вибрав чоловіка,
Посилає в гори
І мішок той з гори каже
Кинути у море.
“Не розв’язуй лиш, небоже!-
Господь йому каже,-
А то горе тому буде,
Хто його розв’яже …”
І узяв він мішок з гаддю,
Йде і розважає:
“Що ж то мені подивитись,
Хто теє пізнає? ..”
І зайшов він меж горами
Під їден місточок,
Оглянувся, і нагнувся,
І гризе шнурочок.
Пук шнурочок! а із міха
Як підуть гадюки!
І чоловік тілько ахнув
І заломив руки.
Аж надходить тут і господь
І зачав казати:
“Хто розсипав ті гадюки,
Мусить позбирати”.
І крилами стали руки,
Рогом ніс облився
І з цікавого сіроми
Бусель ізробився!
XI
Ізробився з него бусель,
Да все розум має,
І чи добрі, чи злі люде —
Добре розважає.
І подякувати вміє,
Да й наробить горя.
Раз весною прилетіли
Буслі із-за моря.
Прилетіли і літали,
Місця добирали
І на клунях двох сусідів
Гнізда збудували.
Їден добре прийняв гостей,
Нічого казати.
В него любенько ходили
Буслі коло хати.
А у другого всі діти
З клуні не злізали,
Горобців в гнізді шукали,
Яйця зачіпали.
І найшов сердитий бусель
До гороху стежку.
В темну нічку приніс з поля
3 вогнем головешку.
І до рання, ще до світа,
Все вогнем там сіло.
А у доброго сусіда
Було інше діло.
Там в ту пору приніс бусель
Калиточку злота!
От така-то, добрі люде,
З буслями робота!
XII
А тим часом люде стали
Штуків добирати
І усюди коло ставу
Млини будувати.
І на диво збудували!
Воду лиш пускають-
Вода б’ється об колеса,
Колеса кружляють.
І зубами веретено
Колесо хватає,
Веретено, як на жорнах,
Камінь обертає.
А на верха й кіш готовий.
Хлопче, не журися,
Тілько всипав — склади руки
Та муки дивися.
Вода скрупить, вода змеле,
Вода зшеретує.
Сходьтесь, люде, і меліте,
Вода не коштує!
Так воно-то, люде добрі,
Та не так ведеться,
І за мірою і грішми
Мельник всюди пнеться.
Да тепер іще нічого,
Хоть мірчук збирають,
Але видно, що ще трохи
Бога в серці мають.
А спочатку …
не дай боже,
Як вони збирали —
Не десяту, як ведеться,
А четверту брали.
XIІІ
І дочувся Христос-господь,
Думоньку гадає,
Взяв з собою Петра-Павла,
Млини оглядає.
І де прийде — утішає
Бідную громаду.
І мельника научає,
Дає добру раду.
І задумав їден мельник
Бога налякати.
Щоб не дати свого злого
Млина оглядати.
Лиш не бога ошукати,
Господь знає теє,
І все наше господь знає,
Добреє і злеє.
Тілько господь з Петром-Павлом
Став на міст ступати,
Аж став мельник із-під моста
Як медвідь ревати.
“Рева й же ти, чоловіче! —
Господь йому каже,-
А у млині замість тебе
Нечистий заляже”.
І той мельник ізмінився,
І медведем стався.
І на задніх тілько лапах
Людський знак остався.
А в млині його чортяки
Тютюн сушать, стелють,
І, як північ наступає,
На табаку мелють.
ХІV
Господь ходить в білім світі,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершині,
Скошує отаву.
І що скосить — його жінка
Й діти забирають.
І відносять на горбочок,
Буду накривають.
І та буда незнати-що,
Людям сміх казати —
Блекотянії підпори,
Лободині лати…
“Що ти робиш? — господь каже.-
Помагай-бі, батьку!”
“А що ж роблю? та же бачиш,
Що будую хатку”.
“Бійся бога, чоловічеі —
Став господь казати.-
Як ти будеш в сії хаті
Зиму зимувати?”
“Мені на зиму не треба,
Я і сю покину,
Тілько місяць маю жити,
Через місяць згину”.
“Як же ж жінка твоя й діти?” —
Став господь питати.
“А я знаю? Може, підуть
До чужої хати”.
І здихнув господь, і каже:
“Недобрії люде! ..
Не будете же ви знати,
Коли смерть вам буде…”
І сказав бог — віддалився,
Ходить понад ставом,
І от сонце спочиває,
Смеркне незабаром.
ХV
Розляглися скрізь тумани,
Закотилось сонце!
І приходить в село господь
Під їдно віконце.
І поглянув господь в хату.
В хаті — як годиться.
Не димить убога скалка,
Каганець блищиться.
Сам хазяїн кінець стола
Сидить, в кармазині,
А сусід стоїть, бідняка,
В сірії свитині.
Бідний плаче і ридає,
Багач, ні словечка.
Межи ними, як той каже,
Була суперечка.
І убогий, і багатий
Поле разом мали.
Разом вони обробляли,
Разом засівали.
І на щастя біднякові
Жито уродило,
А багатому все поле
Куколем заплило.
І відрікся багач поля,-
Боже, твоя воля! —
Да і каже: “Котре гарне,
То те моє поле…”
І зачалась межи ними
З того суперечка.
Бідний просить, бідний молить,
Багач — ні словечка.
Наостаток ніби зм’якнув
І бідному каже:
“Завтра нас сам бог розсудить
І поля покаже!”
XVI
Вбогий вийшов, а багатий
В опівнічку саму
Серед поля убогого
Викопує яму.
І садовить у ту яму
Дитя своє враже,
І соломою вкриває,
І до него каже:
“Гляди ж,— каже,— як спитаю,
Чиє сеє поле,
То ти крикни: “Твоє власне,
А бідного голе”.
А убогий і не знає.
Рано поставали,
Позбирали всю громаду,
Коло поля стали.
І багатий ізняв шапку
І зачав питати:
“Скажи, боже, хто тут сіяв,
Вбогий чи багатий?”
“Ні, не вбогий, а багатий!” —
Голос одвічає,
А тим часом з-меж народу
Господь виступає.
Виступає й багачеві
Став він говорити:
“З сего часу син твій буде
Вічне землю рити”.
І сказав усе народу,
Да і віддалився…
А народ поглянув в яму —
В ямі кріт лиш рився.
XVІI
Вгамувалися багаті
І не обдирали.
Лиш не сим, то другим люде
Бога прогнівляли.
Було святенько, неділя,
Дзвони задзвонили,
І до церкви на молитву
Каждого будили.
Добрі люде позбуджались,
Як годиться, вмились,
Надягнули, хто що має,
Богу помолились.
І на утрені стояли
В церковці святії!
Но не так-то воно було
В їдній хаті злії.
І там, правда, позбуджались
Да роботу мають:
Їдні — закришку щипають,
Ті — дрова рубають.
Господиня їсти варить,
А господар хати…
Ще до служби пообідав
І пішов орати.
І оре він серед поля,
На воли гукає,
Аж Христос іде до него,
Йому розважає:
“Що ти робиш, чоловіче?
Неділенька! Свято!”
“Таких свят,— плугатар каже,
Єсть в року багато!”
І скарав його син божий
Карою своєю:
Плуг, плугатар і погонич
Щезли під землею.
XVІІІ
І приходить бог до церкви,
Став людей збирати.
І у церкві на амбоні
Людям став казати:
“Я, Ісус Христос, син божий,
Кажу, щоб ви знали,
Щоб ви день недільний чтили,
Свята шанували.
Щоби в свято не рубали,
В полі не орали
І коріння в огородах
Своїх не копали.
Щоб коріння не копали
Старії й малії,
Щоб зарання всі стояли
В церковці святії.
Бо я дав вам для роботи
Шість днів на неділю,
А седьмий день для покою
Й найменшому зіллю.
Да ще кажу, щоб всі люде
Милосердя мали,
Калік, старців не гнушались,
Сиріт пригортали.
Щоби старших шанували,
Отця-неньку чтили
І, що я лиш вам говорю,
Теє все чинили.
І як будете, всі люде,
Теє все чинити,
Добре буде вам і дітям
В божім світі жити.
XIX
Як не будете чинити
Того, що я кажу,
Тяжко буду вас карати,
Тяжко вас накажу.
Пущу голод, стануть люде
3 голоду вмлівати.
Пущу помір, зачнуть люде
Мором умирати.
Будуть війни меж царями,
Межи королями,
Буде бійка, буде лихо
Межи всіма вами.
Син на батька, доч на неньку
Стануть підійматись.
Як вода,— крівля по світі
Буде розливатись.
І тогді зачнете, люде,
Мене пізнавати.
А як ні,— то я ще тяжче
Стану вас карати.
Стануть громи сильні бити,
І небо блищати,
І град стане зілля ваші
В нивах побивати.
Злетять птахи — птахи злії —
І будуть літати.
І, літаючи, живих вас
Будуть заїдати.
Щоби, люде, гнів мій знали,
А все розум майте
І мене до того гніву
Недопроваджайте.
Бути свідками неправди
Тяжко стережіться,
Людям кривди не робіте,
Мною не кленіться”.
XX
Служба божая кінчилась,
Дзвони залилися,
Люде помолились богу
Да і розійшлися!
Розійшлися і зачали
За обід сідати,
Аж приходить і спаситель
До їдної хати.
І приходить з Петром-Павлом;
Просять його сісти.
Просять його за стіл сісти,
З ними разом їсти.
Сіли вони кінець стола.
Борщ на стіл подали,
Стали їсти всі, і гості
Кілька ложок взяли.
За борщем подали кашу
Да й перепрошають,
Що на стіл подати більше
Нічого не мають.
А бог глянув на полицю:
“Що ж там на полиці?
Вареники, либонь,— каже,-
Або варениці”.
“Де там вони узялися? —
Жінка говорила.-
То я вчора півмакітри
Черепах зловила…”
“Нехай будуть черепахи!
Нічого діяти!” —
І з сим словом поклонився
Да й пішов із хати.
Жінці стидно чогось стало,
Беруть її страхи…
Глянь в макітру, а в макітрі
Справді черепахи.
XXI
Осінь була й проминула,
Сніжки припадали,
І по селах, як звичайне,
Весілля настали.
Хлопці швендяли усюди,
Сватались, женились.
І дівчата коло хлопців
Вились, чепурились.
І багато через зиму
Дівчат зав’язалось.
Много й хлопців-вітрогонів
Захазяйнувалось.
Но їдно лиш серед зими
По року новому
Було славнее весілля
У селі їдному.
Чого думка лиш бажала —
Все спекли, зварили.
І на вечір на багатий
Христа запросили.
Сидять гості і балюють
(Було їх немало).
Стали їсти, стали пити,
Вина недостало.
І казав господь принести
Води із керниці.
І побігли за водою
Жваві молодиці.
І принесли, виливають…
Аж тут диво сталось —
Зо всіх відер, кілько було,
Вино виливалось.
Аж тогді по правді гості
Всі забалювали.
І той вечір усі люде
Багатим назвали.
XXIІ
І у нас багатий вечір
Каждий рік буває.
І господь в керницях воду
В вино претворяє.
Лиш не знати, в яку пору,
В якую годину,
Щоб послати до керниці
З відрами дівчину.
Було раз уже пізненько,
Каганці згасали,
А подекуди хрещені
Вже й позасипляли.
Лиш в їдній убогій хаті
Скалочка диміла.
І на лаві при вечері
Вся сім’я сиділа.
І що господь дав — із’їли,
Стали воду пити.
І напились, помолились —
Тра начиння мити.
А при хаті на ту пору
Ні краплі водиці.
Взяла дівчина відерця,
Пішла до керниці.
І набрала, і приносить,
В діжку виливає…
Коли дивиться — з відерця
Вино витікає.
Взяла друге… ні!
у другім Чистая водиця.
І убогі вечір мали
Такий, як годиться.
XXІІІ
Ба ще й друге в світі чудо
В вечір сей буває —
Вся худоба меж собою
В північ розмовляє.
Лиш послухати їх мову
Хто цікавість має,
Незабаром після того
Нагле умирає.
Був їден колись цікавий
Мову тую знати;
І приходить під обору,
І став вартувати.
І от віл їден піднявся,
Тяженько зітхає:
“Чого, брате, так зітхаєш?” —
Другий віл питає.
“Як же ж мені не зітхати,-
Каже той до того.-
Завтра в яму повеземо
Господаря свого”.
І почув він — душа стала
Лиш на волосочку.
Біжить в хату: “Жінко, жінко!
Дай білу сорочку!”
Вмився, вбрався, як до смерті,
Богу помолився
І ще до світа, до рання,
В труні опинився.
Плаче жінка, діти плачуть,
Полежав він добу,
І ті самі воли везли
Його тіло к гробу.
XXIV
Проминуло неділь з десять,
Може, й ще неділя,
Як Христос-господь заходив
На теє весілля.
І зібрав він тьму народу,
Тьму неізчислиму.
І із ними іде в місто,
Місто Русалиму.
І зачали діти з вербів
Гіллячки ламати,
І ламати — і під ноги
Господу кидати.
А господь гіллячки тії
Всі благословляє.
Напослідок сам нагнувся,
Їдну підіймає.
І потріпав Петра нею,
І став промовляти:
“Ще лиш тиждень — і Великдень
Ви будете’мати…”
А Петро підняв гіллячку
І Павла став бити,
Злегка бити і те саме
Йому говорити.
І зачали і всі люде
Вербу підіймати,
Підіймати, злегка битись,
Да і примовляти:
“Ой верба б’є, а не я б’ю!
Ще лиш тілько тиждень —
І наступить, і настане
В нас святий великдень…”
XXV
А тим часом бог приходить
Під тecoвi брами,
Входить в місто, а у місті
Аж кишить жидами.
I став господь їм казати,
Щоби Bipy мали,
Щоб на нашу святу Bipy
Bci поприставали.
Лиш “жид жидом”, як той каже:
Віри не зміняє
Та ще й кпитися, поганий,
3 господа гадає.
Ніяково й говорити,
Що вони зробили:
Взяли товстую жидівку,
Коритом накрили.
I приводять Христа-бога,
Просять угадати,
Що б за диво під коритом
Мало в них лежати.
А господь подумав трохи,
Так coбi нібито,
Далі сміло жидам каже:
“Свиня під коритом!”
Жидова зареготіла,
Вдруг корито зняла,
Аж з-під нього не жидівка,
А свиня устала.
I бог вийшов з Русалими,
Вийшов, іде к морю,
К далекому іде морю,
На високу гору.
XXVI
А жидова, як те море,
Боввани збиває,
Лиш погляне на корито —
Пейси обриває.
Прийшов рабин їх Кайяфа,
I той зламав руки:
“Ловіть Христа! Беріть Христа
На cтрашнії муки!”
I гадають вони думу,
Як його зловити.
Аж являється Іуда
I став говорити:
“Я вci сховки його знаю,
Не журіться, люди,
I продам його на муки,
Тілько плата буде!”
“Якої ж ти хочеш плати?” —
Стали вci питати
I зачали у Іуди
Христа торгувати.
I на тридцять рублів рівно
Ціну тую збили,
I прокляті проклятому
Сріблом відлічили.
І нечистий злую душу
Ніби маслом маже,
І згорнув Іуда гроші
І рабину каже:
“В четвер, рівно вопівночі,
Будьте ви готові,
А тим часом, добрі люди,
Будьте ми здорові!”
XXVII
Матір божа тогді спала
На горі Оливній,
І над нею сни снувались
І страшні, і дивні.
І прийшов до неї господь,
Став її питати:
“Ой чи спиш ти, чи ти чуєш,
Рідна моя мати?”
“Ой, спала я, милий сину,
Спала, та збудилась,
І о тобі, все о тобі
Річ страшная снилась.
Виділа я, що ти, сину,
У саду молився,
Що опівночі з жидами
Іуда явився.
І зв’язали тобі, сину,
Пречистії руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.
Тебе збили, ісплювали,
К стовпу прикували
І вінок терновий сплели
І коронували.
І із голови твоєї
Страшно кров спливала,
І плоть твоя пресвятая,
Як кора, спадала.
А потому, на Голгофі,
До хреста прибили
І ребро твоє святеє
Копієм пробили…”
“Все те правда, — господь каже, —
Все те живо буде:
Все те маю я терпіти
За мир і за люди!”
XXVІІІ
Наступає жильний вечір
Сонечко згасає,
І апостолів до себе
Господь зазиває.
І зійшлися всі дванадцять.
Просить господь сісти
І зачав вечерю тайну
З ними разом їсти.
Повечеряв разом з ними,
Зо всіма простився
І пішов від них до саду,
І в саду молився.
І молився…
і кровавий
З него піт котився.
Аж опівночі з жидами
Іуда явився.
І невірнії зв’язали
Христу-богу руки,
І повели до Кайафи
На страшнії муки.
Стали бити і плювати,
До стовпа кували
І на голову пречисту
Тернину наклали.
І струями по всім тілі
Кров його спливала,
І плоть його пресвятая,
Як кора, спадала…
Аж приходить і Іуда,
Як глянув на муки —
Грішми в землю, а сам плаче,
Ходить, ломить руки.
Наостаток з того жалю
Прибігає к лісу,
І у лісі на осиці
Віддав душу бісу.
XXIX
А тим часом на Голгофу,
Стали бога вести
І звалили хрест на него
І казали нести.
І іде він, і несе хрест,
Силоньки немає:
Що пройде їднії гони —
Да й із ніг спадає.
І за брамою звалився,
І не може встати.
Аж несе їден убогий
Яйця продавати.
І кладе він їх під браму,
Бога підіймає.
Підіймає і хрест тяжкий
Нести помагає.
От і сама Гологофа,
Вбогий повернувся…
Коли гляне… його кошик
Злотом нагорнувся.
Да і яйця межи злотом
Були — не пропали,
Ще й, на диво,— крашанками
Й писанками стали.
І відтогді стали й люде
Писанки писати.
І в Великдень всіх знайомих
Ними дарувати.
А тим часом на Голгофі
Хрест уґрунтували
І на нему Христа-бога
Страшно розіпняли.
Розіпняли… руки й ноги
Цвяхами прибили
І ребро його святеє
Копієм пробили.
XXX
Тяжко мучиться наш господь,
Тяжко умирає,
І із жалю все замовкло,
Голосу не має.
Тілько горобці погані
Понад хрест літали,
І літали, і скакали,
І “жив-жив” кричали.
Терпів господь милосердний,
Далі став казати:
“Всяку птицю я приймаю,
Буду доглядати.
Горобця лиш не догляну
І не нагодую.
І нечистому на волю
Погань ту дарую”.
І узяв їх чорт у руки,
Да і доглядає,
І на Семена мірками
Всіх переміряє.
Міряє їх в очереті
І мірчук збирає,
І дну міру зоставляє,
Дев’ять мір пускає.
І від Семена до весни,
То і діти знають,
Горобці всі табунами
По світі літають.
XXXI
Вмер господь, а божа мати
Над морем сиділа.
Над морем вона сиділа,
Суху рибу їла.
Аж приходить Петро з Павлом:
“Вставай, божа мати,
Іди сина з хреста зняти,
Зняти, поховати”.
Як почула божа мати —
Руки ізломила
І сухої половину
Риби опустила.
І ожила та півриба,
І досі ведеться.
І та риба в нас, хрещених,
Камбалою зветься.
І приходить божа мати,
З хреста сина зняла,
Плащаницею покрила,
В гріб камінний вклала.
В гріб уклала і над гробом
Страшно голосила,
Доки стража того гробу
Камнем не закрила.
Стража камінь привалила,
Печать приложила
І край гробу поставала,
Вогонь розложила.
На діяння і в нас про те
Хлопці споминають:
Цілу нічку коло церкви
Вогню не згашають.
XXXIІ
От субота і минає,
Північ наступає,
Стоїть стража коло гробу,
Думоньку гадає…
Лиш минута за опівніч —
Вдруг печатка рветься,
Камінь з гробу підійнявся
І об землю б’ється.
Засіяло кругом гробу,
Стража утікає.
І господь наш і спаситель
З гробу воскресає.
І настав святий Великдень,
Цілая неділя:
Всюди радість, всюди празник
І душі весілля.
І відвідав господь матір,
І усіх як треба,
І на шостії неділі
Вознісся до неба.
І вознісся бог на небо,
А ми тут жиємо;
Но колись і ми на небі
З господом будемо.
Тілько богу тра молитись,
Як годиться, жити,
І святую волю божу
Від душі чинити.
(9-12 листопада 1856 р.)
