4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН
І
Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,-
По саду ходила.
І ходила, й говорила
З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужем,
Жила не з правдою.
Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.
І цариця тії пані
Дала свою раду:
Ісховатися від мужа
В вишневому саду.
А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
“Що нам скажеш, добрий пане?”-
Весело питає.
А пан низько поклонився,
Як царям годиться,
І говорить: “Будь здорова,
Ясная цариця!
Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи у тебе мої жінки
Часом не видати?”
“Ні, нема тут, милий пане!” —
Вона відвічає,
А тим часом голос з неї
Стиха промовляє:
“Твоя жінка у садочку,
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!”
Чи почув пан, чи ні теє,
Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.
ІІ
Пройшов місяць з того часу
Другий іскінчився,
От на третій в першу нічку
Соломон родився.
І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі на схід сонця
Три зорі явилось.
І Давид-цар обіцявся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає
Що ті значать зорі.
І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той — на щастя, той — на долю,
Той — на довго жити.
А премудрий коло мами
Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали
Він тогді озвався:
“Ти не слухай їх, мій тату,-
Став він говорити.-
Три зорі — то три лиш роки
Маю в світі жити!”
І вся тая мудра зграя
З встиду розбрелася,
А Давидові на серце
Туга заляглася.
ІІІ
А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає — де і в кого
Розуму учився.
Лиш кінчалося три роки —
А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.
Змудрував шайки як треба,
Дістав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
І пішов до брами.
І на брамі на желізній
Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя
Да і розважає.
Розважає і регоче.
Аж приходить мати.
“Що ти дієш, Соломоне?” —
Почала питати.
А Соломон все регоче,
Її каже в очі:
“Важу, мати, жменю клоччя
І розум жіночий.
Та дивися: сама бачиш,
Голова жіноча
Не заважить да й не варта
Сеї жмені клоччя!”
І цариця злютувалась,
І пішла від него:
“Чекай, сину,— розважає,-
Не дарую сего!”
ІV
І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе, —
Стиха промовляє:
“Ой ви, слуги мої, слуги,
Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,
Возьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.
Вбийте й серце принесіте
І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець”.
Взяли слуги Соломона
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
“Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.
Я вам дам мізинний палець;
Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!”
Відрубали слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.
І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.
V
А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.
І умився, він, залився
Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.
І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.
І зачали святі люде
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.
“Соломона,— господь каже,-
Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.
Ви, святії мої люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!”
І зійшли святі із неба,
Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.
VI
Цілий день вони ходили…
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.
Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.
І зачали святі люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.
“Нащо маю віддавати? —
Баба говорила,-
Коли мені літа тіі
Доля присудилаї”
“Старість, бабко, нам — не радість,
Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.
А на світі єсть дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!”
І здихнула стара баба,
І стала казати:
“Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.
Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує …”
VII
Три і штири проминуло,
П’ятий наступає,
Соломон жиє на світі
Да й, не умирає.
В, літ п’ятнадцять і шістнадцять
Виріс він, на диво.
Хто поглянув, то сказав би-
Двадцять літ пробило.
І згадав він свою неньку,
Шо хотіла вбити.
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.
Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці,-
Взяв товару штири вози,
Іде до цариці.
Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Лиш виходить і цариця,
Купчика вітає.
Роздивилася товари:
Всі до сподобання.
Да й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.
“Що ти хочеш за товари?” —
Цариця питає.
“Тілько дівчину на нічку”,-
Купчик відвічає.
І цариця попросила
Сутки почекати.
А тим часом йому стала
Дівку добирати.
VІІІ
От настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.
Йде дівчина, як калина,
Серце страшно б’ється:
Хто то знає, що там буде?
Що там доведеться?
А купець лиш тілько глянув —
Каже: “Не годиться!”
Да і просить, щоб прислала
Другую цариця.
Входить друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто там знає, що там буде,
Що її чекає!
Но купець собі байдуже:
Не пускає спати,
А в цариці таки просить,
Щоби дівку дати.
Щой не слала лиш цариця,
Все то не годиться.
На остаток — що робити?
Йде сама цариця.
Йде цариця, чепуриться,
Б’ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.
Лиш приходить — гарний купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.
ІX
Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: “Ой, колись-то
Грав я в сії дуди”.
Потім знову синок каже
До рідної мами:
“Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!”
Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!
От цариця захропіла,
Соломон піднявся,
Зібрав все своє, що було,
І приладнувався.
І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:
“Коли мати з сином спала,
Голова жіноча-
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!-
Написав він і поіхав,
Куди — сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.
X
Спить— цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
“Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!”
І забились його жили,
І ожили кості: —
Давид зразу догадався,
Хто приходив в гості.
Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати —
Думоньку гадає.
“Га! — подумав,— зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!”
І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.
І зібралися цигане,
Золото— стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.
І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.
XI
І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
Слуги й того не минули: —
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.
І прийшов він. Зачинає,
Плуга оглядати.
“Да, плуг гарний, — промовляє,-
Нічого казати.
І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би купу грошей.
І як дощики, на щастя,
В маю перепадуть,
Тогді плуг йому придасться,
Й гроші не пропадуть.
А не будь дощу ні разу-
Він не варт нічого:
І не тілько хліба сего —
Сухарця цвілого!”
Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали, сердиті,
До самого дому.
XII
І приїхали додому.
Став Давид питати:
“Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?”
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
“Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш пастух їдей поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!”
“Ой самі ви,— Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той — видно діло —
Син мій наймудріший.
Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!..”
І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне — в чистім полі
Вітру не піймати!
XIІІ
І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.
“Га! — подумав,— видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!”
А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш,— і вродився
В него баль на диво.
Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.
І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:
На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою —
Губі не дістати.
Ближче возьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.
І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.
XІV
І Давид думу гадає:
“Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?”,-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.
Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
“Чом не істе, добрі люде?” —
Живо запитався.
“Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, —
Возьмеш страви,— очі видать,
Губі не дістати!”
А він живо людям каже:
“Ціхо! угамуйтесь!
Ложки — в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!”
“О, спасибі тобі, хлопче!” —
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
XV
Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
“Віють вітри, віють буйні.
Страшно хвилі б’ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.
Наймудріший я на світі,-
Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!
Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене!
Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила —
Нащо мене сиротою
По світі пустила?
І пустила, і від батька
Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?”
XVI
Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.
Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.
І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.
Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло …
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.
Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.
Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.
Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.
Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.
Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.
XVII
І сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:
“Ой, літав я кажду нічку
Помежи горами,
Кажду нічку доглядав я
Соломона мами.
Ой, коли ж ти, злая ненько.
Будеш умирати?
Ой, коли ж я над тобою
Сяду балювати?
І літав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балю.
Общипав я твоє тіло
Виссав твої жили,-
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкришили! ..”
І літав він понад море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.
I зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
3 берега звалився.
А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.
XVIIІ
Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з’явився.
“Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?”
І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.
“Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!”
І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;
Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.
Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
“Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!
Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!”
XІX
І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернувся.
І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.
Давид видав баль на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.
І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.
І говорить: “Добрі люде!
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав’яжіте!”
Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.
Розважали і гадали,
Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.
І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
“Гудза зав’язати”?
XX
Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.
Сів на троні й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.
Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш,— і на крузі
В небо став летіти.
І летів він, і чи довго —
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.
В хмаpax густо, круг оперся
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.
Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.
“Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.
Може ще як ти на милю
Хмарою проб’єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.
Повертайся ж ти додому
Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п’ятно лиш буде.
І п’ятно — то земля наша,
Синє поле — море! ..”
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.
XXI
“Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!”
Ізробив він шкляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.
І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.
І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.
Опускався …
ба вже й мало
Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-
“Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.
Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.
Може, ти і дна достанеш,
Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!.”
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.
XXII
Но не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.
Соломон прийшов до себе
Да і нагадався,
Що йому на світі жити
Тілько рік остався.
А тут він іще давненько
Мав то на предміті,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім світі.
Що до неї лиш достатись —
Вічне можна жити.
Давай туди доставатись —
Нічого робити!
Узяв хліба, узяв солі,
Помолився богу.
Вийшов тихо із палацу
І пішов в дорогу.
І іде він, а бог з неба
Тілько поглядає:
“Соломоне. Соломоне! —
Стиха промовляє,-
Хоть крутися, не вертися,
Нічого діяти:
Видно діло, годі жити,
Треба умирати.
Хоть крутися, не вертися,
Смерть перед тобою,
Ти якраз зійдешся з нею
Під горою тою”.
XXIІІ
Де стоїть гора безсмертна —
Колись люде знали,
Лиш тепер — нещастя наше —
Всі позабували.
На горі тій жили люде
І не умирали.
Били камінь під горою,
Хмари будували.
І явився до них господь,
Каже все лишити і,
як тілько можна скоро,
Домовину збити.
Каже збити домовину
Да і гріб копати:
“Скоро син сюда Давидів
Прийде умирати!”
І пішли всі, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабавом під скалою
Й яму начинають.
Аж приходить син Давидів,
Сумно поглядає:
“Що то, люде, з того буде?” —
Він людей питає.
“Єсть на світі цар премудрий,-
Став їден казати. —
Він зоветься Соломоном
І іде вмирати.
І ми робим домовину,
Да і гріб копаєм,
А який він, коли прийде,-
Ми й самі не знаєм!”
XXІV
От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходиться на нії
Голову зложити.
Що Ж робити? ЯК зложити,
Не буду втікати!
Мудрий вміє в світі жити,
Вміє і вмирати.
“А чи маєте ви міру?” —
Соломон питає.
“А бог її святий має”,-
Хтось відповідає.
“Соломон із мене ростом,-
Беріть з мене міру!”
І узяли з него міру
На чистую віру.
Зняли міру і по нїї
Домовину збили,
А по тії домовині
Й яму припустили.
Припустили і скінчили,
“Почекайте, люде!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?”
“Ану, справдії — кажуть люде,-
Ляж у домовину.
Чи якраз вона пристане
Давидову сину?”
І пристала домовина,
Ніби вона сама.
“Ану, в яму опустіте:
Чи пристане яма?”
Опустили його в яму:
“Ну, спасибі, люде,
Засипайте Соломона,
Другого не буде!”
(5-7 листопада 1856 р.)
