— Не розумію! Чи костюми стали шити такі потворні, чи з твоєю фігурою щось негаразд! — робить висновок дружина і тягне мене в ательє індивідуального
пошиття.
Молода кравчиня з клейончатим жовтим метром на шиї зустріла нас привітно.
— Раді бачити вас у нашому ательє,— мовить.— Що будемо шити?
— Костюм,— відповідає дружина.
— Однобортний? Двобортний? Трійку? Приталений?
— Однобортний! — відрубала дружина.
Дівчина зміряла мене поглядом.
— Здається, краще пошити приталений. У вас чудова фігура.
— Ви скульптор чи кравчиня? — з іронією запитує моя половина.
— Кравчиня! Майстер п’ятого розряду! Ви свій матеріал принесли? Ой, який сірий. У нас є синій бостон — якраз під колір ваших очей.
— Яке вам діло до очей мого чоловіка?
— Я хочу,— вела далі дівчина, вправно орудуючи метром,— щоб одяг не тільки прикривав тіло людини, а й прикрашав її… Підніміть, будь ласка, руку… Опустіть… Поверніться…
Слухняно виконую всі команди.
– Мене б так слухався,— бурчить дружина.
Дівчина охоплює метром мій стан. Дружина деякий час
мовчки спостерігає за її роботою, потім запитує:
— Що ви там так довго міряєте?
– Сім разів одміряй — один відріж,— з посмішкою відпопідає кравчиня і, повернувшись до мене, говорить:
– За два дні приходьте на примірку.
– Примірок не буде! — категорично заявляє дружина.— Ходімо, Петю, купимо готовий костюм!
– Але ж…— спробував я подати голос.
Ніяких «але»! За мною! Я знаю ще один магазин,
кому ми з тобою не були!
Різко повернувшись, вона поспішає до виходу. Дівчина, скориставшись моментом, шепоче мені на вухо:
— Ох і ревнива ж у вас дружина, дідусю…
Почухавши голову в тому місці, де колись була буйна чуприна, відповідаю:
— Ех, онучко! Бачила б ти мою суджену років п’ятдесят тому… коли ми з нею тільки побрались…
