Що до цього слова додаси i що з нього викинеш? I Петро Перший, i Ломоносов, i Державiн, i Пушкiн, i Лермонтов, i Гоголь, i Крилов, i Достоєвський, i Щед-рiн, i Некрасов, i Шевченко, i Рєпiн, i Сєченов, i Бехте-рєв, i Павлов.
I Суворов…
I Ленiн…
I Смольний…
I першi заграви Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.
I Кiров…
I, нарештi, страхiття блокади, чудеса героїзму, вiдваги й мужностi…
I пафос вiдновлення й вiдбудови.
Город мислi, науки, лiтератури, революцiї, героїзму, пафосу i ентузiазму…
Як багато всього поклала iсторiя на гранiтнi плечi города-красеня, города-богатиря…
Але це ж iще не все.
Ленiнград має ще ж i Неву, i Невку, i Фонтанку, i Мойку, i канали, i острови, i Невський проспект, i Ад— мiралтейський шпиль, i Петропавловську фортецю, i Шлiссельбург, i Петергоф, i палаци, i музеї, i заводи, i фабрики, i сади, i парки, i сквери… I пам’ятники… i Олександро-Невську лавру, i багато ще дечого…
I це ще не все.
Ленiнград має ще ленiнградцiв i ленiнградок…
Кожний ленiнградець i кожна ленiнградка мають у своїх грудях — серце… Гаряче серце.
Бронза “Мiдного вершника”, гранiт Неви, брук Невського i зелень дерев знають i вiдчувають, що те гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок належить їм…
I нiколи i бронза, i гранiт, i зелень, навiть в най-студенiшi ленiнградськi днi, не бувають холодними: їх обгортає й грiє гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок.
Серце…
Де серце — там i любов…
Коли говорити про Ленiнград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — нiжну й щиру, гарячу й са-мовiддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте. Ленiнградки i ленiнградцi люблять своє чудове мiсто Ленінград. Люблять нiжно й щиро, гаряче й самовiддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхнiх очей, з їхнiх постатей. Вона в їхнiх руках, у роботi, в поведiнцi i в голосi.
— Я — ленiнградець! Я — ленiнградка!
Коли ви почуєте цi слова, — а ви їх почуєте обов’язково i не один раз! — нiколи не вiдчуєте в них хвастощiв та пихи, — нi! — бринить у тих словах тiльки або нiжна гордiсть, або гордовита нiжнiсть.
— Я гордий, — чи горда, — що маю честь бути громадянином Ленiнового мiста, i я щасливий, — чи щаслива, — що вiддаю городовi-героєвi любов свою.
I тодi цiлком зрозумiло, чому так чисто на ленiнградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рiк пiсля блокади, — позагоюванi гарматнi та бомбовi рани на ленiнградських будiвлях (принаймнi в центрi), чому на кожнiй вулицi ви бачите ремонт будинкiв, чому дорiжки в скверах та садках посипанi пiском, чому такi чистенькi й веселi, пофарбованi свiжою фарбою, трамваї i тролейбуси.
I не подумайте сказати ленiнградцевi чи ленiнградцi, що, мовляв, i у нас не гiрше, а може, навiть i краще, як у вас (це, звiсно, коли вам захочеться трiшечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє мiсто не менше од вас любимо (це, звiсно, коли вам хочеться трiшечки позадаватись!), — нiколи цього ленiнградцям не говорiть.
Бити вони вас не битимуть, — ленiнградцi народ дуже чемний i дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгiрше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов…
Ну, от, примiром, пам’ятники…
“Мiдний вершник”, “Первому Вторая”, — скульптурне чудо.
“Первому”— це тому, що “Россию вздернул на дыбы”.
Петровi Першому, теслi й iмператоровi.
З якою трепетною любов’ю загортали його ленiнградцi й ленiнградки землею, пiском i щебенем, “насипали високу могилу” над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд…
I врятували гордiсть i любов свою.
I знову рветься з постаменту, готовий через рiку Неву перестрибнути, гарячий мiдний огонь-жеребець, i ви чуєте, як трiщать поводи в руках теслi й iмператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радiснi ленiнградцi i ленiнградки, i вiд променiв у їхнiх очах на мiдi коня й вершника золотi зайчики стрибають.
Єсть у Ленiнградi, на Невському проспектi, Анiчков мiст.
Славний той мiст знаменитими чотирма вороними бронзовими кiньми. Конi таки справдi знаменитi…
Скiльки в них руху, скiльки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачiв, що їх здержують.
Дивишся на тих коней i думаєш: от iще раз рвонеться, опиниться бiдолаха силач пiд мiстком, а коник— хвоста трубою i — вздовж по Невському.
— Лови мене! Держи мене!
Так i пiдмиває тебе пiдбiгти до вороного й гаркнуть:
— Тпр-р-р-р! Стiй, не балуй!
Отакi конi…
Почалась Велика Вiтчизняна вiйна.
Фашисти пiд Ленiнградом.
Обережно, любовно знiмають ленiнградцi й ленiнградки своїх улюблених коникiв з їхнiх п’єдесталiв i закопують у сусiдньому садку глибоко в землю…
I лежать баскi конi глибоко пiд землею, а ленiнградцi i ленiнградки над тимчасовою їхньою могилою квiти садовили…
I так аж до тої пори, коли нiмцi так рвонули вiд Ленiнграда, що чи наздогнали б їх i баскi конi…
Червень 1945 року…
Воронi красенi конi знову на своїх мiсцях на Анiч-ковому мосту.
Мабуть, чи не весь Ленiнград брав участь у процесi i в процесiї “воскресiння” своїх улюбленцiв…
Нiякi заборони й попередження мiлiцiї не скупчуватися, не заважати роботi по перенесенню коней на свої мiсця успiху не мали.
Кожен ленiнградець i кожна ленiнградка вважають за свiй обов’язок хоч чим-небудь, хоч трiшечки, хоч крихiтку дати i свого труда, i своєї любовi до такої великої торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврiв на свої мiсця.
I стоять вони тепер на мосту своїм, ще баскiшi, ще гарячiшi, ще воронiшi, нiж колись були.
Нiби вiдповiдають на любов ленiнградок i ленiнградцiв до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.
А ленiнградцi купами стоять i милуються з них.
I хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулицi, чи в магазинi, чи в парикмахерськiй, у кав’ярнi, в їдальнi, — скрiзь ви чуєте:
— А коники нашi на Анiчковому мосту стоять! Бачили?
— Аякже. Бачив. Як не подивитись!
* * *
Щасливий Ленiнград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленiнградцiв i ленiнградок…
Щасливi ленiнградцi й ленiнградки, що живуть у такiм прекраснiм городi, городi Ленiна, городi слiпучої слави, сяєво якої промениться над усiєю нашою Радянською Вiтчизною.
Щасливий Ленiнград, що має за свою Вiтчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собi мiсто Ленiнград.
Хай благословенна буде i хай росте любов ленiнградцiв i ленiнградок до свого героя города.
Хай ще буйнiше розквiтне любов до славного мiста в серцях усiх радянських громадян.
I до своїх рiдних городiв так само.
Ленiнградки
Менi аж нiяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленiнградок, робиться тiльки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привiтних господарiв у гостях, каже господині:
— Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична! I пироги у вас глевкi?! І дiти вашi хулiгани! А чоловiк — п’яниця! Бабуся ваша завтра вмре! I взагалi не розумiю, чому вас i досi ще тролейбус не переїхав?!
Таких гостей не буває.
Гостi завжди чемнi та ввiчливi, але ми, бувши чемними та ввiчливими ленiнградськими гостями, говоритимемо про ленiнградок з почуттям найщирiшого захоплення, подиву i найглибшої пошани не тiльки через те, що ми гостi…
Один iз потомственних ленiнградцiв, прекрасний поет Олександр Прокоф’єв, правда, одразу нам заявив:
— Киньте, хлопцi, дурницi! Якi ви в чорта гостi?! Ви в себе вдома! Понятно?!
“Понятно” то воно “понятно”, та пiсля такої заяви ще труднiше, бо, виходить, що писатимеш про свiй дiм, про себе, значить, а, як вiдомо, сама себе хвалить тiльки гречана каша.
Отже, для делiкатностi треба, щоб ми були ленiнградськими гостями.
Я заздалегiдь знаю, що, навiть, як я землю гризтиму, ви менi не повiрите, що ленiнградки нi в трамваях, нi в автобусах, нi в тролейбусах не штовхаються.
Я сам не вiрив… I досi те, думаючи про цi дивовижнi властивостi ленiнградських жiнок, сам собi говориш:
— Не може бути!
Нiчого не поробиш: факт!
В Ленiнградi ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокiйно, чинно, благородно, i коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввiчливо ще й скажуть:
— Будь ласка!
Ленiнградки ремонтують своє рiдне мiсто.
На кожнiй улицi ви побачите — i не на одному будинковi, — там риштування, там колиски, а на риштуваннях i на колисках ходять, стоять i сидять ленiнградськi жiнки.
Вони загоюють рани свого красеня города, заподiянi нiмецьким звiром, вони чепурять свiй коханий Ленiнград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду героїчного мiста.
І знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов’язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деiнде:
— Проходьте, проходьте!
А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:
— Ляп!
Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.
Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi…
I щодня ленiнградки мили свої вулицi.
I не обливали вас…
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: “Переходити тут!”
Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.
Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?
I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.
Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг.
Iду, а сам собi думаю: “Ну, — думаю, — доведеться, мабуть, пiдскочити та: “Ух! Ух!” — вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав”.
Нiчого подiбного.
Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала “будь ласка”, i я собi пройшов сухий, як порох!
Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти.
Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати…
Ленiнградки— красивi.
Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi.
Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi!
Викрутився чи нi?
Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi і чепурно одягненi…
Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом — Червоної Армiї воїном.
Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру…
Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.
I ленiнградка — красива.
Це — взагалi…
А оце — зосiбно.
Тролейбус…
Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.
I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
“В чiм рiч?” — думаю собi.
Додивився-таки.
Ну на який тролейбус не глянеш — водiй (шофер) обов’язково молода i до того гарна дiвчина.
Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казцi…
Ай дай ленiнградцi!
Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня.
А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?!
Ви б побачили!
Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водiй стоїть, посмiхається:
— Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви пристроїте!
Блондин — сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi…
Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.
Ленiнградська жiнка…
Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах.
На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!
— Ми любимо свiй город, дуже любимо, — сказала менi ленiнградка.
— Я бачу це, пересвiдчився в цьому, — одказав я їй..
— I що ви на це скажете? — запитала вона.
— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!
Герої города-героя
Ленiнград — город-герой.
Як це розумiти?
Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом — в найтрагiчнiшi часи свого буття — вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя…
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вiнчають свiй город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою…
А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду:
— Ви — герой?
Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацiєнта, усмiхнеться i пiде далi…
I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок героїв, — не знайдете…
Нема героїв…
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть переднiй краї героїчної оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв I скажуть:
— Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад!
Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть почуєте дзвiнки трамваїв i гудки тролейбусiв…
А поруч вас — руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї.
I вам iще скажуть:
— Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тодi шукати героїв… Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи працює вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною ленiнградською землею покритий…
I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набої, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над “Мiдним вершником” укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi…
Всiх ви їх вiтайте… Живих… А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вiтатимете героїв живих i шануватимете героїв неживих.
Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище.
Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi… Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами…
I не треба питати, чию саме могилу прикрасила нiжними конвалiями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дiвчина, що печально над могилою голову схилила.
— Нi, — вiдповiсть вона. — Родичiв особисто моїх тут нiкого нема. Тут усi нашi рiднi.
Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Пiд постаментом тим спочиває вiчним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда.
Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля.
Знаємо-бо ми, що єсть молодi ленiнградцi, якi спочивають на широких просторах України Радянської, — i не чужа їм земля українська, як не чужа Миколi Красношапцi ленiнградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойовi Миколаєвi друзi його рiдним батькам в українське село Луганське:
“Дорогi батьки Миколи Красношапкй, Марко Пилипович та Параска Сергiївна!
7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи Красношапки, приїхали українськi письменники.
Ми розповiли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i захищати свiй народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстернiсть, щоб у першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вiтчизни так, як бився Микола Красношапка, — стiйко, вмiло i мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров’я, дорогi Марко Пилипович та Параска Сергiївна.
Мiцно тиснемо Вашi руки.
Громов, Михайлов, Уваров, Носков, Гусаров, Дубiн, Шушарiн, Хомутов, Кузнецов, Єврашев”,
Що ж розповiли бойовi друзi Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпнi 1942 року.
Сержант Микола Красношапка i з ним ще кiлька товаришiв снайперiв зайняли окоп на передовiй.
Аж ось пiсля скаженого мiнометного й артилерiйського вогню пiшли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострiлами валить чотирьох гiтлерiвцiв.
Вiд сержанта не вiдстають i його товаришi.
Нiмцi падають, але по трупах своїх солдатiв уперто лiзуть уперед.
Ось вони вже бiля бруствера.
Скомандувавши: “Вперед!”, Красношапка орлом вилiтає на бруствер, валить ще кiлька фашистiв iз гвинтiвки i — за гранати.
Вибухами гранат вiн розкидає першi лави фашистiв.
Але гiтлерiвцiв багато.
Вони прориваються в окоп.
— Нi, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — i, мов той лев, кидається на них. Трiскають од ударiв прикладом фашистськi голови. Пострiл — i Микола падає. Але знову пiдводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лiвою рукою хватає з землi гранату i б’є по вороговi.
Нiмецьку атаку вiдбито.
Перед нашим окопом десятки нiмецьких трупiв.
Коли Миколу везли в госпiталь, вiн сказав:
— Хлопцi! Я зробив що мiг! Може, й мало я зробив, так вiрю, що ви зробите бiльше! Прощайте! Як тiльки видужаю, зразу ж вернусь до вас!
Не вернувся Микола…
Спочиває герой оборони славного Ленiнграда Микола Красношапка пiд бiлим мармуровим постаментом на Гвардiйському кладовищi города-героя…
Микола Красношапка, обороняючи Ленiнград, знав, що вiн обороняє Україну, як знали й славнi ленiнградцi, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленiнград. Бо всi вони боронили свою велику Батькiвщину — СРСР.
1945
