На обід прийшов Кузьма
І застав саму дитину.
— Мама де? — спитав.
— Нема…
Миску взяв, побільшу ложку
І на кухню, до плити.
А каструлі всі — порожні,
Аж дзвенять від пустоти!
Навіть хліба ні шматочка,
Хоч кричи тут караул!
— Не сварись! — лепече дочка. —
В мамки нашої прогул.
— Що за вигадки-дурниці! —
Гримнув батько в три баси.
І метнувся до крамниці
Взяти хліба й ковбаси.
Ну, а там людей набито,
Під дверима гомін-гул:
Мов на гріх, усе закрито —
Продавець зробив прогул!
Звів Кузьма кулак-дубинку,
Злий, аж міниться з лиця:
Ладен лаять рідну жінку,
Лупцювати продавця…
Отаке було б з Кузьмою!
Гнув би винних у дугу,
Всіх лякаючи тюрмою…
А про себе — нігугу!
А це ж він од понеділка
Пив до вчора, по четвер.
(Ледь знайшла його профспілка,
Що «пожурюе» тепер).
А це ж він підвів бригаду,
Прогуляв робочі дні.
І його за чорну зраду
Не карали друзі,
Ні.
Добру маючи натуру,
Знов простили… Та дарма:
Лиш про власну дбають шкуру
Отакі, як цей Кузьма!
