ЯК СОРОЧЕНЯ ХОДИЛО НА ПРОГУЛЯНКУ
Вихованці дитсадка «Лісова галявина» дуже охоче ходили зі своєю вихователькою Перепілкою на прогулянки. Вона показувала їм, як краще знаходити смачні ягоди, горішки, насіння різних рослин, розказувала, як користуватися лісовим годинником. Вони вже знали, що рожеві квіточки шипшини відкриваються дуже рано, коли малята ще сплять, а закриваються близько сьомої години вечора. Кульбаба з п’ятої години ранку прикрашає сухий пагорб своїми золотистими зірочками, а лаштується до сну вдень, коли у дитсадку починається тиха година. Чорногузикові, який мешкав поблизу ставка, сподобалося, що біле латаття прокидається вранці, коли він вмивається, а засинає, коли приходить із дитсадка.
Здається, не цікавила ця розповідь тільки Сороченя. Весь час воно було зайняте тим, що вигадувало нові пустощі. Зустріло Горобця — шарп його за крильце, побачило Галку — швирг перед нею палку. І йде собі далі, наче нічого й не сталося.
Оточили малята Перепілку, про все розпитують. А Сороченя відстало: побачило великого чорного Жука.
— Що з ним зробити?— розмірковує вголос.— Чи на гілку закинути, чи, може, краще листком накрити?
У цей час підскочило до Сороченяти якесь Совеня і — шарп, швирг його. Та й пішло собі, наче нічого не сталося.
Почало Сороченя голосно скаржитися Перепілці. Тоді спустився до них зі старого дуба сивий Голуб.
— Тобі подобалося ображати інших,— звернувся він до Сороченяти.— А подобається, коли ображають тебе?
«Не подобається»,— подумало Сороченя, але не відповіло нічого.
— Поводься так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою,— порадив сивий Голуб.— І все буде добре.
Може, й забуло б Сороченя цю пораду. Але за кілька днів Перепілка знову повела звірят і пташенят на прогулянку тією ж стежиною. Вихователька показує, як різні рослини попереджають про дощ: гвоздика-трав’янка квіти закриває, фіалка донизу стебельця опускає, а костяниця листочки догори закручує.
Усі Перепілку уважно слухають — треба ж знати, коли від дощу ховатися. А Сороченя крутиться на всі боки. Побачило воно, що знову великий чорний Жук повзе по дорозі.
— Піском його засипати, камінцем притиснути чи павутиною обмотати? — розмірковує Сороченя.
Та раптом згадало воно слова сивого Голуба й подумало:
«А якби мене піском, камінцем чи павутиною?..»
Не зачепило Сороченя Жука. Навпаки, коли той випадково впав у ямку, що залишилася від оленячого копита, допомогло йому звідти вибратися.
— Жи-жо жя-жую! — сказав Жук, що на мові великих чорних жуків означає: «Щиро дякую!»
Тепер Сороченя вже знало, як йому треба поводитися. Зустріло горобця — погладило його крильця, побачило Галку — прибрало з дороги палку.
А коли Сороченя трохи відстало від усіх, щоб роздивитися закручені догори листочки костяниці, підскочило до нього задерикувате Совеня. Тільки розмахнулося…
— Добрий день! — сказало йому Сороченя.
— Добрий день! — розгублено відповіло Совеня і зупинилось. Адже незручно битися після того, як до тебе так люб’язно привіталися.
Незабаром почали навколо в лісі говорити:
— Яке че-че-чемне Сороче-че-ченя!
Коли ці слова почуло Сороченя, стало йому так приємно, ніби пригостили його улюбленим морозивом із ягід горобини. І вирішило воно, що набагато краще бути ввічливим і добрим, аніж пустуном і забіякою.
ЯК ЗАЙЧИК РОБИВ АПЛІКАЦІЮ
Коли надворі похмура дощова погода, багатьом хочеться сказати «Б-р-р!». А ось вихованцям дитсадка «Лісова галявина» дощова погода подобалася. Адже тоді Перепілка збирала всіх у кімнаті, яка називалася кімнатою художнього виховання. Тут вони малювали, ліпили, вирізували, клеїли, випилювали.
От і тепер надворі йде дощ.
— А що ми будемо робити сьогодні? — спитала Перепілка.— Минулого разу я вам говорила.
Першою підняла лапу Лисичка:
— Ми будемо займатися акацією.
— Ти що? — пирхнув Веприк старший.— Забула? Цією… Ап… Ап…
— Чхи! — підказав їжачок.
— Та ні! — розсердився Веприк старший,— апельсинока-цією.
— До чого тут апельсин? — здивувалася Білочка.— Ап-лі-ка-ці-є-ю.
— Чудово! — похвалила її Перепілка.— А хто скаже, що це таке?
Сороченя пояснило:
— Аплікація — це коли ми викладаємо якийсь візерунок із клаптиків паперу чи тканини.
— Не лише,— сказала Перепілка.— Сьогодні ми робитимемо аплікацію з пелюсток квітів і листочків. Тепер ви розумієте, для чого ми їх збирали і підсушували?
А потім у кімнаті стало так тихо, що було чути, як по аркушах паперу шарудять пензлики з вишневим клеєм і як за вікнами шелестить дощ.
Чорногузик узяв кілька листочків і приклеїв їх на аркуші паперу так, що вони здавалися тепер деревами. А розрізаний навпіл листочок осики із зазубринками перетворився на їжачка, який вийшов на прогулянку в ліс.
Білочка відібрала для роботи пелюстки різних квіток — з них вона викладала портрети Чорногузика і Синички.
Лисичка вирішила зобразити саму себе. Великий жовтий листок став тулубом, менший — головою, зовсім маленькі — вушками і лапками, а гарний пухнастий хвіст вийшов із китичок пухівки.
Та чи не найважче було Зайчику, який задумав зробити велику картину — «Схід сонця над лісовим озером». Спершу він пофарбував аркуш паперу в голубе. Коли фарба висохла, він довго й обережно викладав із травинок стрункі ялини на березі озера. Половина вербового листочка захиталася на воді, ніби човник. А от з чого зробити сонце?.. Всі листочки й пелюстки квітів були занадто бліді, аби передати жовтогарячий колір сонця. І тут Зайчик згадав про моркву, яка залишилася після сніданку. Він збирався пізніше поласувати нею.
Зайчик витяг із кишені моркву і подивився на неї. Так, вона була саме такого, як треба, жовтогарячого кольору. Ой, як йому хотілося з’їсти хоч шматочок! Але замість того він обережно відкусив від морквини тоненьке кружальце і приклеїв на аркуші — там, де мало сходити сонце. Друге кружальце стало відображенням сонця у воді. Потім Зайчик почав розгризати решту моркви на тоненькі шматочки, що мали бути промінчиками сонця. Йому так хотілося проковтнути хоч один, ну хоч оцей найменший промінчик. Але Зайчик лише зітхнув і рішуче наклеїв його на аркуш.
Коли картину було закінчено, від моркви залишився зовсім тоненький хвостик. Зайчик викинув його у кошик для сміття.
Вихователька Перепілка уважно оглянула кожну роботу. Кого похвалила, кому зробила якісь зауваження. Найдовше вона дивилася на аплікацію Зайчика. А потім взяла її і повісила на стіну серед кращих робіт вихованців «Лісової галявини».
— Малята, ви відчуваєте, як це сонечко зігріває вас своїм. теплом? — спитала вона.
Усі звірята й пташенята подивилися на картину. Надворі й досі йшов не по-літньому прохолодний дощ, але вони справді відчули, що їм стало тепло. Та найтепліше було Зайчику, хоч він так і не поласував улюбленою морквою.
ЧОМУ СПІЗНИВСЯ ЧОРНОГУЗИК
Коли на стежині, яка вела до дитсадка «Лісова галявина», з’явився Чорногузик, на годинник можна було навіть не дивитися: Чорногузик жив найдалі від усіх — аж біля ставка, але завжди приходив рівно о восьмій годині. Якось у спальні зупинився був будильник. Вихователька Перепілка наступного ранку перевела маленьку стрілку на цифру «8», щойно на подвір’ї дитсадка з’явився Чорногузик.
Але ось сьогодні Чорногузика чомусь не було. Не прийшов він і на сніданок. Перепілка раз по раз виглядала у вікно. Але Чорногузик не з’являвся. – Після сніданку вихователька повідомила своїм вихованцям:
— А тепер підемо на прогулянку.
Вона сказала це спокійно, щоб не тривожити малят.
Звірята і пташенята рушили лісовою стежиною. Спершу вихователька стримувала своє хвилювання. Але, знову й знову думаючи, що з Чорногузиком могло статися лихо, вона непомітно для себе все прискорювала ходу. Малята ледве встигали за нею. Хто з них підбігав, хто підстрибував, хто підлітав. Біля Старого Дуба вихователька раптом зупинилася. Малята від несподіванки мало не попадали одне на одного.
Перепілка постукала дзьобом по стовбуру Старого Дуба.
— Що трапилося? — почувся згори голос Сивого Голуба.
— Ви ще не чули сьогодні ранкових лісових новин? — спитала Перепілка.
— Чув,— відповів Сивий Голуб.— Нічого особливого. Вночі загубилося Плямисте Оленя. Але його вже знайшли.
— А в нас загубився Чорногузик,— пояснила Перепілка.— Досі він не прийшов у «Лісову галявину».
— О, мало не забув! — гукнув згори Сивий Голуб.— Сороки передавали, що в Низькій Долині прибуває вода.
— Треба поспішати туди,— рішуче сказала Перепілка.
— Але ж Чорногузик завжди обходить Низьку Долину,— заперечила Лисичка.
— А якщо він потрапив у біду? — вигукнув Єнотик.
І всі звірята й пташенята зі своєю вихователькою Перепілкою поспішили до Низької Долини.
А там і справді бушувала вода. Нестримний потік, що з’явився після нічної зливи, розмив землю і збігав у долину. Він загрожував гніздам бекасів, дроздів, норам мишей, які тут жили.
Це відразу зрозумів Чорногузик, коли, йдучи в садок, обходив Низьку Долину. Він побачив, що кілька мишок уже плавають у воді, мокрі бекасенята тремтять на пеньку, а маленькі дрозденята ніяк не можуть видертися на сухий пагорбок. Чорногузик кинувся рятувати нещасних. Звичайно, вперше в житті він запізниться у дитсадок. Але яке це мало значення, коли трапилося таке лихо.
Вода вирувала навколо Чорногузика, мало не збиваючи його з ніг. А він все допомагав змокрілим малятам діставатися на високий пагорб.
Коли в Низьку Долину прибули вихованці «Лісової галявини», Чорногузик уже ледве не падав від утоми.
— Найголовніше — відвести звідси воду,— сказала Перепілка.
Вже через хвилину троє братів Веприків і сестричка Свинка рили землю своїми п’ятачками. З ними змагалися Борсучок, Єнотик і Лисичка. Вони працювали то двома, то всіма чотирма лапами. Зайчик та їжачок відносили якомога далі землю, щоб не сипалася у рівчак.
Білочка одних врятованих звірят і пташенят розтирала, зігріваючи, інших — просто ніжно гладила.
Коли звістка про повінь у Низькій Долині облетіла ліс, сюди поспішили дорослі, які залишили тут своїх дітей, усі бекасенята, дрозденята й мишенята були врятовані. А вода бурхливого , потоку слухняно текла в глибокому рівчаку з Низької Долини.
Батьки врятованих дітей щиро дякували вихованцям «Лісової галявини» і хвалили їх.
— Це звичайні звірята й пташенята,— сказала Перепілка.— Просто вони знають, що кожен повинен приходити іншому на допомогу.
Вихователька перелічила своїх вихованців і виявила, що когось із них немає. Тоді всі побачили, що Чорногузик від утоми заснув, стоячи у воді на одній нозі. І хоч малятам з «Лісової галявини» вже треба було повертатися в дитсадок, вони вирішили не будити Чорногузика, аж поки він не прокинеться сам.
