КІТ І МИША
Одного разу запопав старий кіт Мурлика для свого малого синка Мручка живу мишу.
— Тримай добре, щоб не втекла! — сказав і пішов до своєї роботи.
Котик тримав мишу сильно і придивлявся до неї цікаво. Миша була вся сіра, лиш хвостик мала чорнявий, і він був весь обмащений салом, бо якраз вертала з комори. Це була стара і досвідчена миша. Вона зараз пізнала, що її тримає молодий котик. Для того прижмурила свої хитрі очі і сказала тихесенько:
— Котику-братику!
— Говори голосніше, бо я не чую! — сказав Мручок грубим голосом, удаючи басок. Він хотів, щоби всі вважали його старим, і думав, що, як буде удавати грубий голос, будуть його всі поважати.
— Коли не можу,— шепотіла миша,— бо ти мене, пане Мручок, так страшно тиснеш; ти такий дужий!
— Еге, правда, що я маю сильну руку, — сказав малий хвалько і підніс трохи лапу, котрою притискав мишу.
— Я ще ніколи не бачила такого страшного і сильного кота,— стала підлещуватись миша.— А які ти маєш страшні очі! Ой! — вона жмурила очі, а цілим тілом випручувалася, щоб видобутися з кігтів кота.
— Любиш ти молоко? — спитала нараз.
— Молоко як молоко, але сметану дуже люблю!
— Ага, ага, сметану! Я знаю таке мудре латинське слово, що як його сказати, відчиняться двері комори самі. Можеш тоді їсти молоко, і сметану, і ковбасу — все, що хочеш!
— Ну скажи це слово!
— Пусти, то скажу!
Мручок пустив.
— Фік-мік! — крикнула миша, і тільки її кіт і бачив.
БУРЯК І СОНЯШНИК
Посварився буряк із соняшником.
Червоненький буряк заліз цілий в землю, лиш кінчиком широкого червоного лиця світив до сонця. Над ним стояв високий повновидий соняшник і блестив своїм жовтим капелюхом. Буряк із землі дивився заздрим оком на сусіда. «То десь далеко і багато мусить він бачити!» — думав собі в широкій голові. А соняшник вдивлявся в сонце і тільки часом, примруживши очі, усміхався до незугарного буряка. Бурякові це дуже не подобалося; він був малий, невисокий, але мав свою амбіцію і ніколи не дозволяв із себе глузувати. Йому здавалося, що соняшник насміхається з нього, і він рішився гострим словом завстидати нечемного панка. Проте зітхнув і сказав ніби так собі, на вітер:
— Високе виросло, і не знати, що з нього буде!
Соняшник зрозумів, про що мовиться, і також сказав ніби до себе:
— В землі сидить, певно, вже гниє!
— О, дуже прошу, я не гнию! — закричав буряк і спересердя мало не вискочив із землі.
— О, як вгадав, про кого я думаю,— зареготав соняшник.
— Я цілком здоровий, кров у мені пливе, аж журчить. Але ти десь зовсім уже щербатий. Горобці геть повиїдали з голови зерна?!
— Не говори, маленький, о тім, чого не бачив!
Буряк почервонів: стид йому було малого зросту. Але за хвилю видумав щось нове і з радості ударив по круглім животику.
— З мене зроблять цукор! — кричав. — Я колись буду купатися в каві і в чаю, а ти що? Ти побачиш коли панський стіл?
— Фі, фі! А то великий пан, по панських, столах ходив би! Заким ти станеш цукром, роса очі виїсть. Мене будуть гризти в білих зубах хлопці і дівчата, а ти, сирий, що варт? Хіба ногою копнути!
— З мене борщ зроблять, я буду такий смачний, аж гей!
— Овва, який мені смак! Тебе б і пес до рота не взяв, якби не те, що до тебе дадуть м’яса і товшу. А з мене роблять олію і красять мною всяку страву, навіть борщ.
— Дуже прошу, до борщу дають сало або масло; хіба колись там, у пості, люди їдять з олією. А звідки взяли би масло, якби корова не їла буряків?
— Корова їсть всякий хабаз! А ти знаєш, яку я вмію штуку: я вмію кругом ходити за сонцем, а ти все сидиш в однім місці, як кілок. Мені вітер нічого не зробить, бо ми собі з сонцем приятелі, ми все разом у парі ходимо по світі.
— Не крути, не крути! Ти під руку із сонцем ніколи не ходив. Сонечко іде собі горою, а ти дереш голову до неба. Приятель з сонцем, дивіться, люди!
— Тихо ти, грубенький, кругленький!
— Мовчи ти, довгий, а не мудрий!
— Що з тобою буду говорити: ти хрінові кум, а я — високе дерево!
— Ха-ха-ха! Яке мені дерево!
Так сварилися буряк із соняшником. З хати вийшла в город господиня. Ухопила буряк за зелене листя і витягла з землі.
— Івасю, Івасю! — кликнула.— А зірви вже того соняшника, бо доспів цілком.
Хлопець скочив і зірвав.
Із соняшника лишився лише довгий патик, а з буряка — ямка в землі…
ВЕДМІДЬ
Раз у ведмедя розболілася страшенно голова. Ломило його в цілім черепі, що аж спати не міг. Радився в різних славних лікарів — нічого не помагало.
Нарешті пішов до мудрого лиса. Сей займався всяким ремеслом, умів і лікарювати.
— Вам, добродію,— каже ведмедеві,— треба нюхати материнку. Зараз як рукою зніме…
— Ба,— каже ведмідь,— чи я бачив материнку?! По чім же її пізнавати?
— Фі! Дуже легко: по запаху!
— Як же вона пахне?
— Як материнка! Розумієш?
Ведмідь не зрозумів. Але встид йому було признатися перед лисом у тому; він подякував красненько за добру раду і пішов шукати материнку.
Лев тоді якраз зробив його громадським поштарем-листоношею. Ведмідь міг тепер спокійно бігати всюди за своєю материнкою. А він був ще тоді молодий і бігав, як школяр.
Раз зайшов з листами до бджіл, до пасіки. Приступив до одного вулика. В ніс ударив йому такий милий запах, що голова зараз же перестала боліти.
— Гов, бджілочки,— гукнув,— а я до вас з листами! А що тут у вас так пахне?
— Який цікавий! Не для ведмедячого носа!
— Та скажіть, мої любі, що це таке?
— Не скажем, пожди трішечки!
— Чи не материнка?
— Материнка, материнка,— загули бджоли хором і аж за боки бралися від сміху.
— Материнка? — заревів ведмідь з радості.— Знайшов, знайшов! — і всадив свою лапу до вулика.
Що далі було — не знати. Але з того часу як лиш у ведмедя заболить голова, зараз лізе в пасіку.
ПАВУК
Тоді павукові подобалася гімнастика. Він віддавався радо всякій руханці, але найбільше любив спускатися з високих місць по павутині.
— То доперва здорово! — говорив товаришам.— При тім-то виробляються м’язи!
І тепер прив’язав він линву одним кінцем до хреста на церковній дзвіниці, а до другого вчепився сам і стрімголов кинувся вниз. Хоч робив це дуже тихо, все-таки почула це сова і показала голову з вікна дзвіниці. Вона тут мешкала дуже давно, але вдень ніколи не виходила на ясний світ, бо не мирила із сусідами.
— Се велика пані, аристократка якась, навіть не хоче дивитися на людей,— кричав на даху горобець.
— Вона, певно, пильнує в хаті гроші,— говорила курка.
— Вона грішниця велика, кається на самоті, покутує за свої беззаконія,— говорив старий кіт від паламаря.
Кожний говорив своє на сову. Але всі її називали сліпою, бо всі знали, що сова вдень не видить.
— Пане майстер, пане майстер,— загукала сова до павука,— ходіть-но сюди!
Павука кликали звичайно майстром, бо він був за фахом ткач і мав власний верстат.
— Чогось від мене хоче сліпа,— скривився павук,— треба йти нагору.
Він став звивати швидко свою линву і незадовго був у вікні. Тут привітала його сова поважним рухом голови.
— Прошу сідати, пане майстер! — сказала чемно і показала дзьобом на кілок, забитий в стіні,— це було її крісло.
— Дякую красненько,— відповів павук,— я маю своє власне крісло,— і скоро прив’язав свою линву до рами вікна так, що зробилася мала гойдалка.
Сова хитала головою:
— Щоб ви лише не впали; то таке тонесеньке!
— Я привик уже до того! Але чого ви бажали собі від мене?
— Ой, пане майстер, я хотіла вас просити, щоб ви мені уткали заслону на вікно. В полудень входить мені до хати сонце, а ви, певно, знаєте, що я слаба на очі? Не можу навіть вийти на світ.
Павук усміхнувся злосливо.
— Не вірите мені? — спитала сова з плачем.
— Всі кажуть…— забурмотів павук.
— Що всі кажуть? Що я велика пані, що я ненавиджу всіх, що я велика злочинниця… Який світ несправедливий! Ви знаєте, від чого я зір стратила?
— Від чого?
— Від великої науки, від читання книжок!
— О, я бачив не раз книжки у пана паламаря…
— Вмієте читати?
— Ні, не вмію, не мав часу навчитися…
— Бідний чоловіче, ти не вмієш читати? Зайдіть лиш коли-небудь у вільній хвилі до мене, я вас навчу цього.
— З найбільшою охотою!
Павук пішов дуже вдоволений.
— Дивна людина! — думав. Усі казали, що вона неприступна і лиха, тим часом вона мила особа. А яка мудра! Очі стратила над читанням книжок!
І павук борзенько посунув до своєї робітні ткати павутину.
Та не судилося бідному пізнати совину мудрість. Сова полетіла вночі на жир і не вернулася більше назад: пропала десь без сліду. Павук не побачив її більше.
Але не забув сусідки. Не міг уже навчитися читати книжок, але не перестав їх шанувати. Обснував найніжнішою павутиною, і так вони лежать донині. Своїм дітям і внукам наказав те саме робити. Тому тепер як лиш який павук побачить, що чиїсь книжки лежать у куті, обмотує їх павутиною.
