Крихітка-Хіврунька і тче, й пряде, і подає, й прибирає, і за все в домі відповідає. Були в тої Бобилихи й три рідні дочки: Одноочка, Двоочка й Триочка. У старшої одне око серед лоба блищить, а наймолодша трьома очима на світ дивиться.
Рідні дочки тільки й знали коло воріт сидіти та на вулицю дивитись. Хіврунька на них працювала, шила, пряла й ткала, а слова доброго ніколи не чула.
Тільки й була у Крихітки корівка улюблена, що їй від матері дісталася. Дуже її дівчинка любила, доглядала, свіжою травицею годувала, чистою водицею напувала, віночки із квітів заплітала.
Вийде, бувало, Хіврунька в поле, обійме свою корівку, пригорнеться до неї та й заплаче:
— Ой корівонько моя люба, мене б’ють, докоряють, хліба не дають, плакати не дозволяють. Дали п’ять кошиків льону, звеліли до завтра напрясти, полотно виткати, побілити та в сувої покачати.
А корівка їй у відповідь:
— Не плач, дівчинко, не плач, красунечко! Влізь до мене в одне вухо, в друге вилізь.
Влізе дівчинка їй в одне вухо, а в друге вилізе, та й стане кращою, ніж була: очі синіші, й коси густіші, й сарафан яскравіший. Гляне, а на траві вже полотно лежить — і виткане, і вибілене, і в сувої скачане. Віднесе до Бобилихи. Та погляне, покрекче, сховає у скриню, а Крихітці-Хівруньці нової роботи додасть.
Довіку дівчині всієї роботи не переробити, лайки та докорів не позбутися. Одного разу Бобилиха старшій доньці каже:
— Піди, Одноочко, в поле, подивися, хто сироті допомагає, чого вона що не день, то кращою стає?
Пішла Одноочка з сиротою в поле, лягла на травиці, на сонці розімліла. Крихітка-Хіврунька сидить, пряде, на Одноочку поглядає та тихенько примовляє:
— Спи,засни,очко!
У Одноочки око й заснуло. Тут Хіврунька до корівки в одне вухо влізла, в друге вилізла, стала кращою, ніж була досі. І робота вся пороблена. Тож Бобилиха ні про що й не дізналася.
Посилає вона на другий день Двоочку.
— Доню моя хороша! Піди подивись, хто з сироті допомагає — і пряде, і тче, і в сувої качає.
Пішла Двоочка в поле, сіла на пеньочок у холодочок, а Крихітка—Хіврунька пряде собі та тихенько примовляє:
— Спи, засни, очко! Спи, засни, друге!
Заплющилися обидва ока, заснула Двоочка міцним сном. А Хіврунька в одне вухо до корівки влізла, в друге вилізла — і ще покращала. А робота вже вся пороблена, на траві лежить, на сонці блищить. Знову Бобилиха ні про що не дізналася. На ранок посилає вона молодшу дочку, Триочку.
— Доню моя люба! Доню моя хороша! Доглянь, хто сироті допомагає — і пряде, і тче, і в сувої качає.
Пішла Триочка в поле, розляглася на травиці, розімліла на сонечку, а Крихітка-Хіврунька поруч сидить, тиху пісеньку веде:
— Спи, засни, очко! Спи, засни, друге!
А про третє й забула. От два ока заснули, а третє все дивиться. Бачить, як дівчинка в одне вухо до корівки влізла, в друге вилізла й готове полотно підібрала.
Все, що бачила Триочка, все вона матері розповіла. Ну, стара від заздрощів та злості звеліла корівку зарізати. Дізналася про це Хіврунька, заплакала, побігла до корівки, в ноги до неї кинулась:
— Корівонько—матінко! Хочуть тебе зарізати!
— Не плач, дівчинко—красунечко! Тільки слухай мої слова та запам’ятай їх. Ти не їж мого м’яса, ти кісточки мої збери, у садку їх закопай та ніколи не забувай — щоранку їх поливай.
От корівку зарізали. Крихітка всю ніч проплакала, м’яса й до рота не брала, кісточки у хусточку зібрала, в садку закопала, щоранку водою поливала. І виросла з них яблуня, та ще й яка! Яблучка на ній висять наливні, листочки шумлять золоті, гілочки гнуться срібні! Хто мимо їде — зупиняється, — хто близько підходить — задивляється.
Одного разу сиділи дівчата в садку, їхав мимо Іван—царевич, кучерявий молодець. Побачив яблуню — зупинився, дівчат побачив — задивився.
— Дівчата—красунечки, пригостіть мене яблучками! Котра мені яблучко подасть, та за мене заміж піде!
Кинулися три сестри до яблуні, хотіли зірвати яблучко, а гілки підвелися високо—високо. Хотіли сестри яблучко збити — листя очі засипає, хотіли струсити — суччя коси розплітає. Хоч як билися, хоч як старалися, і руки в кров подерли, а дістати не змогли. Підійшла до яблуні Крихітка-Хіврунька — тут і гілочки похилилися, і яблучка опустилися. Зірвала вона золоте яблучко, Івану—царевичу подала.
— Ну, красуне, — каже Іван—царевич, — збирай свої скрині ковані, перини пухові, ковдри стьобані, їдьмо до палацу весілля справляти.
Каже йому Крихітка—Хіврунька:
— Нема в мене, Іване—царевичу, ні скринь кованих, ні перин пухових, ні ковдр стьобаних. Сплю я на рядні, вкриваюсь косами, одягаюся в пістрьовий сарафан.
Подивився на неї Іван—царевич та й каже:
— Байдуже, красунечко! У моїм палаці добра на всіх вистачить. Зате в тебе очі найсиніші, коси найгустіші, сарафан найвеселіший.
Узяв Крихітку—Хівруньку за руку, підняв її легко, як пір’їнку, посадив поперед себе в сідло та й повіз до палацу.
І стала вона жити—поживати, лиха не знати.
