Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий; а козел сміливий, та не дужий. «Бери, баране, голову, бо ти дужий». — «Ох, бери ти, козле, бо ти сміливий». Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та ідуть; коли горить вогонь. «Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли». Приходять туди, аж то вовки кашу варять. «А, здорові, молодці». — «А, драстуйте, братці, драстуйте!.. Ще каша не киить, м’ясо буде з вас…» Ох, там баран уже злякавсь, а козел давно уже злякавсь. Козел і одумавсь: «А подай, лишень, баране, отую вовчую голову». От баран і приніс. «Та не цю, а подай більшу», — каже козел. Баран знов цупить ту ж саму. «Та подай ще більшу». Ох, тут уже вовки злякались. Стали вони думати-гадати, як би відціля удрати.
«Славна, братці, кумпанія, і каша гарна кипить, та нічим долить; піду я по воду». Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо з вашою кумпанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля удрати. «Е, вражий син, пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку». Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів: «Ось піду лишень я, так я їх прижену». Як побіг, так і той рад, що втік.
«Ох, нум, брате, скоріше хвататься, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убраться». Ох, як одумавсь вовк: «Е, щоб нам трьом та козла і барана бояться?! Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів». Прийшли. Аж ті добре шатались, уже з куреня убрались. Як побігли, та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би козла та барана нагнати. Як стали йти і знайшли їх на дубі. Козел сміліший — ізліз на самий верх, а баран не сміливий — так нижче.
«Ох, лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові, — ти старший; та й ворожи, чи не побачимо їх». Як ліг вовк догори і зачав ворожити. Баран сидить на гіллі та так дрижить; як упаде, та на вовка. Козел сміливий не став зівати, а як закричить: «Подай мені ворожбита!» Вовки як схватились та насилу відтіля убрались.
