Послухавши таткові вправи, синок чомусь починав ревти. Видно, від надміру почуттів. А прапорщик, навпаки, посміхався. З’являлась надія, що таки подолає угорську.
Одного разу після чергування він їхав автобусом до свого помешкання, на вулицю Дожа Дьордя (був у шістнадцятому столітті в угорців селянський ватажок під таким іменем). Столиця Угорщини, самі розумієте, дуже велика. Кажуть, буцімто два мільйони людей проживає… Пасажирів в автобусі повнісінько. А Бондаренкові незабаром виходити треба. Намагався пригадати, як по-угорському «дозвольте пройти», але все вивітрилося з голови. Згадав лише «Сервус, драга», що означає «Здрастуй, дорогий!» Угорець, що стояв біля виходу, чемно відповів: «Сервус, драга ельвтарш» («Здрастуй, дорогий товаришу»).
Прапорщик видав йому іншу фразу, по-німецьки: «Гутен морген!». Кинувши підозрілий погляд, той відповідає: «Гутен морген!»
Бондаренкові ось-ось треба виходити, а протовпитись до дверей не може. Пригадав, що колись у десятирічці вивчав французьку мову. «Кі вівра верра («поживемо —побачимо»)», — мовить до угорця. Та угорець ні з місця. «Апре ну лє делюж» («після нас хоч потоп»).
— Не тудом! — не розумію, розводить руками угорець.
На прапорщика пасажири почали звертати увагу. Мовляв, звідки цей «катона» (вояк) узявся?
Тим часом Бондаренко вже проїхав три зайві зупинки. У відчаї він заволав: «Та дозвольте ж зрештою пройти!»
І раптом відповідь: «Будь ласка, прошу!» — із явним закарпатським акцентом. Угорці люб’язно розступилися. А коли Бондаренко зрештою опинився на вулиці, з автобусного вікна йому привітно махали десятки рук. Чулися голоси: «Укран ембер!», «Укран ембер!», тобто українець.
На душі у прапорщика враз потеплішало. Нашу мову розуміють і в Будапешті. Чому ж він досі не спромігся більш-менш вивчити угорську? Хіба личить українцю-прапорщикові бути невігласом? І тут же він зайшов до книгарні й купив відповідного розмовника. З того часу жодного курйозу на мовному грунті у Бондаренка не було.
