Друкувати

Сидить лисиця на березі річки і думає: «Як би це мені свіженькою рибкою поласувати?» Дивиться лисиця: а по річці колода пливе, а на тій колоді дві чайки сидять. Запитує лисиця:
—    Гей, чайки, що ви робите?
—    Рибу ловимо.
—    Візьміть і мене з собою!
—    Стрибай!
Стрибнула лисиця. Колода перевернулася, чайки полетіли, а лисиця шубовснула у воду.
Понесло лисицю вниз цо річці і винесло в море. Бачить лисиця: куди не глянь — вода. Каже вона своїм лапам:
—    Гей ви, лапи, будьте мені за весла!
А хвостові каже:
—    Гей, хвосте, а ти будь кермом!
Ось пливе лисиця неначебто в човні. Лапи, як весла, воду загрібають, хвіст, мов кермо, повертається — туди-сюди, туди-сюди. Лише забула лисиця сказати хвосту, щоб він до берега правував, а не у відкрите море.
Пливла лисиця, пливла, а берега й не видно. На самісіньку середину моря запливла. І лисиця не знає вже, куди їй тепер пливти.
Тут зустріла вона тюленя.
Каже тюлень:
—    Куди це ти, лисице, запливла? Заблудилася, чи що, у нашому морі? Не допливти тепер тобі до берега.
А лисиця відказує:
—    Знаю, куди пливу. Хочу подивитися, чи є ще звірі у морських водах. Чула я, що вас зовсім мало залишилось.
Тюлень відповідає:
—    Ні, то неправда! Багато ще звірини у морських водах — і нас, тюленів, і-моржів, і китів.
—    Невже? — каже лисичка,— Поки сама не побачу, нізащо, не повірю. Підіймайтеся, звірі, всі до одного із морської глибини і лягайте вряд на воду аж до самісінького берега. А я рахуватиму вас!
Піднялися на поверхню усі тюлені, моржі й кити і полягали на воду вряд аж до самісінького берега.
А лисиця по їхніх спинах, як по мосту, побігла. Біжить і рахує:
—    Один тюлень, два тюлені, три тюлені… Один морж, два, моржі, три моржі… Один кит, два кити, три кити…
Так і добігла лисиця аж до самісінького берега. Вистрибнула на берег і кричить тюленеві:
—    Правду ти казав, тюленю: багато ще вас, нерозумних звірів, у морі водиться. Через усе море із вас міст збудувати можна! Ну, тепер пливіть, куди вам заманеться, а я відпочиватиму.
Попливли морські звірі, а лисиця зняла із себе кожушок, відчепила хвіст і повісила сушити на кущик — хай сохнуть.
Потім одне око у себе вийняла, на гілочку повісила й на« казала:
—    А ти пильнуй, щоб кожушка мого ніхто не поцупив, щоб хвоста не вкрали!
І вляглася спати на осонні.
Поки лисиця спала, прилетіли дві сороки. Бачать сороки — на гілці лисиччине око висить, блищить, на всі боки поглядає. Сподобалося сорокам лисиччине око, схопили вони його й полетіли.
Виспалася лисиця, прокинулася, кожушок одягла, хвіст причепила, почала око шукати, а його й слід простиг, ніде нема.
«От,— думає лисиця,— дурне око — його пильнувати повісили, а воно саме себе не вберегло. Доведеться нове око шукати».
І пішла лисиця в ліс. Йшла-йшла, бачить — кущ чорниць росте. Зірвала лисиця найспілішу ягідку й вставила собі замість ока.
Дивиться лисиця — а довкола все чорним стало..Не сподобалося їй  це. Викинула  вона  чорничку. Далі пішла.  На галявинку вийшла, а галявинка, куди оком не кинь, червона від брусниці. Вибрала лисиця найспілішу ягідку, вставила замість ока. Подивилася довкола — все червоним стало.
І брусничку геть викинула.
Іде далі. Бачить — лежить на землі крижинка. Підняла лисиця її, Вставила замість ока, а крижинка прозора, ясна,— видно довкола стало.
«Оце,— думає лисиця,— чудове око — краще видяо, ніж колись».
Але крижинка нагрілася і почала танути. Потекли у лисиці по щоці сльози, закапали: кап, кап…
Іде лисиця, а назустріч їй звірі — вовки, ведмеді. Хто лисицю зустріне, всі запитують:
—    Чого це ти, лисичко, плачеш? Хто тебе образив? А лисиця відповідає:
—    Їсти хочу, тому й плачу.
Ну, звірі, звісно, жаліють лисицю і дають їй поїсти. А їй цього тільки й треба. Тепер лисиця ніколи голодною не буває, завжди досхочу наїдається.
Тому що хитра.

Рейтинг