Хитро обіздрівся лис і пішов під ту яблуньку, що на ній сидів когут, та й зазирає до когута д’горі, а когут підлетів ще вище, як вздрів лиса, щоби бути безпечнішим перед своїм ворогом. Але лис узявся на спосіб і зачав до когута говорити: «Чого ти ся, побратиме, мене боїш і не ідеш на землю д’мені, щоби ми собі разом щось побесідували та порадилися, але втікаєш чимраз вище на дерево? Хіба ти не чув, що межи звірами вже мир став, що вся звірина мав жити по-братськи й не можна вже одні одним кривду робити, а нам, лисам, курей їсти!»
Та когут був таки недурний і відповідає: «Та я про такий мир ще нічо не чув. До нас такий бефель не доходив». — «Як то, — ніби з обуренням перервав знов лис когутові, — може бути, щоби ти про цей мир нічого не чув? Та же то наш король звірячий — лев — видав такий бефель і так мусить бути. Хто би того не слухав, смертею умре». — «Ні, я таки нічого не чув про це», — відповів когут лисові і кудись далеко задивився в тот бік, де був ліс. «А що ти кудись задивився і не ідеш д’мені?» — запитав лис когута, як уздрів, що когут так ся приязно дивить у ліс, а й лис зачув брехання котюг та й крик людей. «Куди я ся дивлю? — зачав спокійно говорити когут до лиса, — ади, генде з лісу ідуть стрільці з котюгами, то я ся на них дивлю, як они файно сюди просто на нас ідуть».
«Ов, — обізвався настрашено лис, — коли так, то ти будь здоров, а я втікаю борше отуди геть з-перед котюг». — «Та чого втікасш? — вспокоював когут лиса на збитки вже. — Та же тобі котюги нічо не скажуть, коли ти мені кажеш, що король звірячий лев видав острий бефель про мир». — «Ага, нічо не скажуть, — видворкнув злісно лис, — ану ж, котюги не дістали ще того бефелю, може, до них сюда ще цей бефель не дійшов і можуть з мене зараз шкіру здерти».
Хитрий лис утік злісний до лісу, що не вдалася йому штука здурити когута і ще мало смерті не пожив. А когут лишився далі па яблуньці, сміючись з лиса, як тот рвав перед котюгами.
