Ріккі до кубла примчав
І гадюці закричав
(Він хоробрий, хоч малий):
— Наг, виходь на смертний бій!
— Скік — удар… І так весь час.
(Стережися, Наг!)
Нині хтось загине з нас!
(Як бажав ти, Наг!)
Вліво — круть, вправо — верть…
(Що, злякався, Наг?)
Ха, шугнула мимо смерть!
(Ось кінець твій, Наг!)
Це розповідь про велику битву, яку Ріккі-Тіккі-Таві вів сам один у ванній кімнаті просторого бунгало у воєнному поселенні Сеговлі. Дарзі — гіташка-кравець — допомагав йому, Чучунд-ра — мускусна пацючиха, та, що ніколи не вибігає на середину кімнати, а завжди крадеться попід стіною,— давала йому поради; але по-справжньому воював один тільки Ріккі-Тіккі-Таві. Ріккі-Тіккі-Таві — це мангуста, маленьке звірятко. Шерстка і хвіст у нього такі, як у маленької кицьки, а голова — як у лисички. Та й звички в нього лисячі.
Очі й кінчик носа були в Ріккі-Тіккі-Таві рожеві; будь-якою лапкою, передньою чи задньою, він міг почухатись скрізь, де йому свербіло, і міг так розпушити хвостик, що він ставав схожим на довгу круглу щітку, якою миють пляшки; а коли мчав у високій траві, то кричав войовниче: ріккі-тіккі-тіккі-чк!
Якось серед літа злива вимила його з нори, де він жив із своїм батьком та матір’ю, і вода, з клекотом підхопивши його і перекидаючи в хвилях, понесла бідолаху вздовж придорожнього рівчака. Там Ріккі-Тіккі вгледів невеличкий жмуток сухої трави і, вчепившися в нього, плив, аж поки втратив тяму. Коли ж Ріккі-Тіккі опритомнів, то побачив, що лежить він, брудний і промоклий, у якомусь саду на доріжці, а над ним схилився хлопчик і каже:
— А ось мертвий мангуста! Поховаємо його!
— Ні,— відмовила хлопчикові мати.— Краще заберімо його додому та обсушімо. Може, він ще живий.
Вони принесли Ріккі-Тіккі в бунгало, і там Високий Чоловік взяв його великим та вказівним пальцями і сказав, що звірятко не вмерло, а тільки захлинулося водою. Вони загорнули його у вату й поклали біля, вогню. Ріккі-Тіккі розплющив очі й чхнув.
— Не лякайте його,— сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в цьому бунгало).— Не лякайте його, і ми побачимо, що він робитиме далі.
Та налякати мангусту неможливо, бо це звірятко, від носика до кінчика хвоста, гризе безнастанна цікавість. Девіз кожного мангусти — «біжи і дізнайся», а Ріккі-Тіккі був справжнім мангустою. Він глянув на вату, зміркував, що вона не годиться на їжу, оббіг кругом столу, сів на задні лапки, почистив шерстку, почухався і скочив хлопчикові на плече.
— Не бійся, Тедді,— сказав Високий Чоловік, хлопчиків батько,— то він хоче з тобою подружити.
— Ой, він лоскоче мені шию! — заверещав Тедді.
Ріккі-Тіккі заглянув хлопчикові за комір, понюхав вухо, потім зіскочив додолу і старанно потер собі носик.
— Просто дивно,— сказала хлопчикова мати.— І оце—дике створіння! Я гадаю, він тому такий ручний, що ми були добрі до нього.
— Мангусти всі такі,— відповів батько.—Якщо Тедді не смикатиме його за хвіст і не надумає
садовити в клітку, то він оселиться в нас і не відходитиме від дому… Треба його погодувати.
Мангусті дали маленький шматочок сирого м’яса. Воно дуже сподобалось Ріккі-Тіккі; швидко упоравшися з м’ясом, він побіг на веранду, сів там на сонечку й став розпушувати шерстку, щоб просушити її. Після цього Ріккі-Тіккі відчув себе краще.
— У цьому домі є багато такого, що я повинен розвідати і пізнати,— сказав він собі.— Мабуть, навіть мої батьки за все своє життя не бачили того, що тут є. Звичайно, я залишуся і все розвідаю. Цілісінький день він тільки те й робив, що нишпорив по всіх кімнатах і кутках. Ледве не потонув у ванні з водою, вмочив носик у чорнильницю на письмовому столі, а через мить обпік його, доторкнувшись до кінчика сигари, коли видерся на коліна до Високого Чоловіка, щоб подивитись, як то люди пишуть. Коли смеркло, він побіг у кімнату до Тедді, бо йому кортіло знати, як засвічують гасові лампи, а коли Тедді ліг спати, Ріккі-Тіккі шаснув до нього в постіль; проте він виявився дуже неспокійним сусідою, бо всю ніч зіскакував, прислухався до кожного шереху й біг дізнатися, в чому там справа. Батьки зайшли перед сном до свого хлопчика й побачили, що Ріккі-Тіккі чатує в нього на подушці.
— Це мені не подобається,— сказала мати.— Адже він може вкусити дитину!
— Не бійся,— відповів батько.— Це маленьке звірятко захистить Тедді краще, ніж будь-який пес. Коли б, ігриміром, заповзла у кімнату гадюка…
Але мати навіть слухати не схотіла про такі жахливі речі. Рано-вранці Ріккі-Тіккі в’їхав на веранду, сидячи у Тедді на плечі. Йому дали банан і шматочок вареного яйця. Він по черзі посидів на колінах у кожного, бо не існує такого мангусти, який, маючи добре виховання, не сподівався б колись стати ручним. Усі мангусти з колиски мріють про те, що житимуть у людській оселі й вільно бігатимуть з кімнати до кімнати; і мати Ріккі-Тіккі (вона жила в генеральському домі в Сеговлі) старанно навчала свого синочка, як йому слід поводитись, коли трапиться жити серед людей. Поснідавши, Ріккі-Тіккі побіг у сад подивитись, чи є там щось цікаве. Це був просторий, майже *чг дикий сад; в ньому росли трояндові кущі, великі, немов альтанки, лимонові та апельсинові * дерева, густий бамбук, буяла височенна трава. ‘ Ріккі-Тіккі навіть облизнувся.
— Яка чудова місцинка для полювання! — сказав він.
І тільки-но він подумав про полювання — хвіст у нього розпушився і став геть-чисто як довга кругла щітка, що нею миють пляшки. Він швидко обнишпорив увесь сад, нюхнув тут, нюхнув там, і, нарешті, в кущі терну почув чиїсь дуже сумні голоси. Там сидів Дарзі — пташка-кравець — та його дружина. У них було чудове гніздечко: вони його зшили з двох великих листків тонкими травинками й набили пухом та ватою. Гніздечко погойдувалось на гілці, а вони сиділи на його краєчку й голосно плакали.
— Що трапилось? — спитав Ріккі-Тіккі.
— Ми дуже нещасні,— відповів Дарзі.— Одне з наших пташенят випало вчора з гнізда, і Наг проковтнув його.
— Гм,— сказав Ріккі-Тіккі,— це дуже прикро… Але я тут зовсім недавно… Хто такий Наг?
Дарзі та його дружина гулькнули в гніздечко й нічого не відповіли, бо в густій траві під кущем щось глухо засичало—так страхітливо, що Ріккі-Тіккі вмить відскочив назад на цілих два фути. Потім з трави дюйм за дюймом стала підніматися голова Нага — величезної чорної кобри, і мав цей Наг п’ять футів завдовжки від жала до кінчика хвоста. Коли Наг підняв третину свого тіла, він став погойдуватись туди й сюди, наче кульбаба під вітром, дивлячись на Ріккі-Тіккі злими очима, вираз яких ніколи не мінявся, хоч би про що він думав.
— Ти питаєш, хто такий Наг? — сказав він.— Я — Наг! Великий Брама наклав на весь наш рід свій знак, коли ще перша кобра роздула свою шию, щоб охороняти його сон. Дивись на мене і тремти!
Наг ще більше роздув свою шию, і Ріккі-Тіккі побачив на ній очкову мітку, яка душе нагадувала окуляри.
На хвилину Ріккі злякався. Та довше хвилини мангусти взагалі нікого не бояться, і хоч Ріккі-Тіккі досі ніколи не бачив живої кобри, бо мати годувала його тільки мертвими, він добре знав: мангусти саме для того й живуть на світі, щоб воювати з гадюками, перемагати їх і їсти. Наг також знав про це, і в глибині його холодного серця ворушився страх.
— Ну то й що! — сказав Ріккі-Тіккі, і хвіст у нього знову розпушився.— Є в тебе знаки чи ні, однаково ти не маєш права ковтати пташенят, які випали з гнізда!
А Наг тим часом пильно придивлявся, чи не ворушиться трава за спиною у Ріккі-Тіккі. Він знав, що коли вже в саду оселилися мангусти, то рано чи пізно вони задушать його і всю його родину. Але зараз йому треба було приспати пильність свого ворога. Він трохи опустив голову і відхилив її вбік.
— Ану поговорімо,— сказав Наг.— Ти, наприклад, їси яйця. Чому ж мені не можна поласувати пташками?
— Оглянься! Оглянься назад! — раптом цвірінькнув Дарзі.
Але Ріккі-Тіккі добре розумів, що оглядатися вже ніколи. Він підстрибнув якнайвище і побачив, що внизу під ним з сичанням промайнула голова Нагайни, злющої дружини Нага. Вона підкралася ззаду, поки Наг заговорював Ріккі-Тіккі, і жалом хотіла його вбити. Тому й засичала так люто, що мангуста підстрибнув і не дав себе вкусити. Ріккі-Тіккі упав прямо на спину Нагайни, і коли б він був дорослим мангустою, то зрозумів би, що саме зараз можна прокусити кобрі шию: один-єдиний укус — тут їй і смерть! Однак він боявся, що вона блискавично поверне голову і вкусить його перша.
Правда, він вкусив Нагайну, але не так сильно, як треба, й відразу скочив убік од ударів її хвоста. Поранена Нагайна розлютилася до краю.
— Паскудний Дарзі! — просичав Наг і витягся вгору, намагаючись дістати до гніздечка на кущі терну. Але Дарзі навмисне будує собі хатку так високо, щоб змії не дотяглись до неї, і гніздо лише гойднулося на гілці.
Ріккі-Тіккі відчував, що очі в нього чимдалі червонішають, а коли очі в мангусти червонішають, то це значить, що він сердиться. Він присів на хвіст і на задні лапки — от наче маленький кенгуру! — і, подивившись в усі боки, розлючено зацокотав. Та змагатися було ні з ким: Наг і Нагайна шурхнули в траву і зникли. Коли кобра схибить, вона не говорить жодного слова й нічим не виказує, що збирається робити далі.
Ріккі-Тіккі не став розшукувати кобр, бо не був певен, що зможе перемогти обох своїх ворогів зразу. Тому він потрюхикав до бунгало й сів на посипаній гравієм доріжці трохи подумати. А подумати було про що.
В будь-якій давній книжці з природознавства ви можете прочитати,
ніби мангуста, вкушений коброю, ту ж мить припиняє боротьбу і біжить шукати якоїсь трави, що начебто зцілює його. Але тут нема і зерна правди. Мангуста перемагає кобру тільки завдяки швидкості свого погляду і спритності своїх ніг. У кобри — блискавичний удар, у мангусти—стрибок. А що око ніякої іншої звірини не спроможне встежити за порухом кобриної голови, коли змія нападає, то стрибок мангусти — справжнє диво, дивніше за будь-яку чудодійну траву.
Ріккі-Тіккі знав, що він іще молодий і недосвідчений мангуста. Тим приємніше йому було, що він зловчився ухилитися від удару в спину. Ріккі-Тіккі відчув велику повагу до себе, і коли до нього підбіг Тедді, він уже ладен був дозволити хлопчикові себе погладити.
Та саме в ту мить, коли Тедді нахилився до нього, щось заворушилося в пилюці, і тонесенький голосочок сказав:
— Стережися! Я — смерть!
Це був Карайт — землисто-сіра гадючка, яка має звичку лежати в придорожній пилюці. Укус Карайта такий само небезпечний, як і укус кобри. Але землисто-сіра гадючка малесенька й зовсім непомітна, отож вона ще небезпечніша за кобру.
Очі у Ріккі-Тіккі знову спалахнули червоними вогниками, і він, пританцьовуючи й погойдуючись, рушив до Карайта тією особливою ходою, яку успадкував од своїх пращурів. Хода ця дуже кумедна, але завдяки їй мангуста весь час перебуває у такій досконалій рівновазі, що може в будь-яку мить блискавкою кинутись на ворога. А коли маєш справу з гадюками, це — величезна перевага. Поєдинок з Карайтом для Ріккі ще небезпечніший, ніж бій з Нагом чи Нагайною, бо Карайт такий маленький і може повертатися так швидко, що, коли Ріккі не схопить його зубами трохи нижче голови, Карайт неодмінно вкусить його в око або в губу. Та Ріккі цього не знав: його очі запалали червоним вогнем, і він ішов, погойдуючись то назад, то вперед, вибираючи, куди б краще вп’ястися зубами. Карайт кинувся перший. Ріккі миттю відскочив убік, а потім стрибнув на ворога. Проте землисто-сіра голівка мелькнула біля самісінького плеча мангусти, і, щоб уникнути укусу, йому довелось перескочити через гадючку. Вона ледве не вкусила його за лапку і знову зайняла бойову позицію, Тедді обернувся до бунгало й гукнув: — О, дивіться! Наш мангуста вбиває гадюку!
Ріккі-Тіккі почув, як злякано скрикнула мати Тедді. Батько вибіг у сад з палицею, але саме в цей час гадючка зробила невдалий випад, Ріккі-Тіккі скочив їй на спину, притис їй голівку передніми лапками, вкусив за шию якомога ближче до голівки і враз одскочив. Карайт перестав ворушитися, і Ріккі-Тіккі намірявся з’їсти його, починаючи з хвоста (такий обідній звичай у мангуст), коли це згадав, що мангусти, наївшися, стають незграбними і що, як він хоче зберегти свою силу та спритність, то мусить залишатися голодним. Ріккі-Тіккі відійшов під рициновий кущ, а батько Тедді тим часом лупцював мертвого Ка райта. «Навіщо він це робить?—подумав Ріккі.—Адже я прикінчив його». Тут до Ріккі-Тіккі підбігла мати Тедді, підняла його просто з пилюки й притисла до грудей, з сльозами на очах примовляючий, що він урятував її хлопчика від смерті; батько Тедді сказав, що мангуста — це їхнє щастя; сам Тедді дивився на всіх широко розплющеними переляканими очима. Ця метушня сподобалась Ріккі, але чому саме вона знялася, він, звичайно, не розумів. Мати Тедді могла б так само пестити свого хлопчика за те, що він гр.ався в пилюці.
Та все ж таки Ріккі-Тіккі було весело і любо.
Коли посідали обідати, Ріккі-Тіккі, розгулюючи по столу серед тарілок і склянок, мав змогу тричі об’їстися різними ласощаіМи, але він пам’ятав про Нага й Нагайну, і хоч йому було дуже приє.м-но, що мати Тедді раз у раз гладить і пестить його, а Тедді садовить на плече, проте очі в нього час від часу спалахували червоним вогнем, і він кидав свій довгий бойовий клич: рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!
Тедді взяв його в ліжко й хотів, щоб Ріккі-Тіккі спав у нього під самим підборіддям. Ріккі був добре вихованим мангустою і не видирався силою, та тільки-но Тедді заснув, він зліз додолу і рушив у нічну подорож по всіх кімнатах бунгало.
Під стіною Ріккі-Тіккі наштовхнувся на мускусну пацючиху Чучундру.
Чучундра — тваринка з дуже полохливим серцем. Вона пхиче й скиглить усю ніч, набираючись духу, щоб вискочити на середину кімнати. Та їй завжди бракує сміливості.
— Не вбивай мене! — закричала Чучундра і мало не заплакала.— Не вбивай мене, Ріккі-Тіккі!
— Невже ти гадаєш, що переможець змій стане вбивати якусь там мускусну пацючиху?! — зневажливо сказав Ріккі.
— Той, хто вбиває змій, від змії і загине! — ще сумнішим голосом
мовила Чучундра.— І чи можу я бути певна, що якоїсь темної ночі Наг помилково не вб’є мене? Він подумає, що я — це ти…
— Ну, цього тобі нічого боятися,—сказав Ріккі-Тіккі.— До того ж Наг у саду, а ти, я знаю, ніколи туди не ходиш.
— Моя двоюрідна сестра, пацючиха Чуа, казала мені…— почала Чучундра й замовкла.
— Що ж вона казала?
— Тс-с-с… Наг всюдисущий, він — скрізь. Ти б краще сам поговорив з Чуа в саду.
— Але я не бачив її, отже, ти мусиш мені все розказати. Говори ж, Чучундро! Та швидше, а то я тебе вкушу!
Чучундра присіла навпочіпки і гірко заплакала. Вона плакала так довго, що з вусів у неї закапали сльози.
— Я така нещасна,— схлипувала вона.— Мені завжди бракувало сміливості вибігти на середину кімнати. Тс-с-с! Краще вже мені нічого не говорити. Хіба ж ти сам не чуєш, Ріккі-Тіккі? Ріккі-Тіккі прислухався. В домі було тихо-тихо, але йому здалося, що його вухо спіймало ледве чутне «шрр-шрр», наче по віконному склу лізла оса. То шурхотіла зміїна луска по цегляній підлозі. «Або Наг, або Нагайна! — подумав Ріккі.— Хтось із них повзе по риштаку в ванну кімнату…»
— Чучундро, мені таки треба було б поговорити з твоєю Чуа. Він прокрався до умивальні Тедді, але там нікого не було. Тоді він перейшов до ванної матері Тедді. Там, у гладенькій стіні, біля самої підлоги, була вийнята цеглина, щоб стікала вода, і Ріккі-Тіккі почув, як за стіною перешіптуються Наг і Нагайна.
— Коли в бунгало не буде людей,— говорила Нагайна до свого чоловіка,— він теж піде звідси. І тоді ми знову станемо володарями саду. Повзи тихенько, не хвилюйся і пам’ятай, що насамперед ти повинен укусити Високого Чоловіка, який убив Карайта. А тоді
повертайся до мене, і ми разом прикінчимо Ріккі-Тіккі.
— А чи буде нам користь з того, що ми повбиваємо людей? — спитав Наг.
— Ще й яка користь! Коли в бунгало не було людей, хіба в саду з’являлися мангусти? Знай, що поки тут” ніхто не шитиме, ми з тобою — царі всього саду: ти— цар, я — цариця. І/не забувай, що коли на динній грядці вилупляться з яєць наші діти (а це може статися вше завтра), їм потрібен буде спокій і простір.
— Це мені й на думку не спадало,— сказав Наг.— Та гаразд, я вше йду.
Але, здається, немає чого викликати на бій Ріккі-Тіккі. Я вкушу Високого Чоловіка та його т жінку, а такош, якщо пощастить, їхнього сина й тихенько собі втечу. Тоді бунгало спустіє, і . Ріккі-Тіккі сам ушиється звідси. Ріккі-Тіккі весь тремтів од гніву та люті. Аж тут у отвір водостоку просунулась голова Нага, а за нею — п’ять футів його холодного тіла. Хоч який сердитий був Ріккі-Тіккі, але, побачивши цю величезну кобру, він жахнувся.
Наг підвів голову і став вдивлятися в темряву. Ріккі бачив, як виблискують у нього очі.
«Якщо я кинусь на нього зараз,— міркував Ріккі-Тіккі,— це в ту ж мить почує Нагайна. Але й битися з ним на голій підлозі також не дуже вигідно — Наг може побороти мене. Що ж робити?» Наг погойдувався туди й сюди, а потім Ріккі-Тіккі почув, як він п’є із глека, яким у ванну звичайно наливали воду.
— Чудово! — сказав Наг, напившись.— Отже, коли Високий Чоловік вибіг убивати Карайта, у нього в руках була палиця. Може, ця палиця при ньому і зараз. Але вранці, коли він прийде сюди вмиватися, то буде, безперечно, без палиці. Я почекаю його тут… Нагайно, ти чуєш мене?.. Я почекаю його тут у холодку до ранку. Нагайна не відповіла, і Ріккі-Тіккі зрозумів, що вона пішла геть. Наг тим часом обвився кільцями навколо глека, а Ріккі-Тіккі пильно дивився на нього й думав-міркував, куди його вкусити. «Коли я в першу ж мить не зламаю Нагові хребет,— думав Ріккі-Тіккі,— у нього ще стане сили битися, а коли він буде битися — кінець Ріккі…»
Він зміряв оком товщину Нагової шиї — ні, з такою шиєю йому нізащо не впоратись! А вкусити десь ближче до хвоста — значить тільки розлютити ворога.
«Залишається голова,— вирішив Ріккі.— І коли вже вчепитися в неї, то не випускати нізащо в світі».
Ріккі-Тіккі стрибнув і вчепився Нагові в голову. Голова кобри лежала на підлозі трохи збоку від глека; тільки-но зуби Ріккі-Тіккі зціпилися, він уперся спиною в бік цієї глиняної посудини, щоб удержати Нагову голову. Так він виграв секунду, і вже цією секундою скористався як тільки міг. А потім його підхопило і вдарило об землю, і заметляло — і вгору, і вниз, і великими колами, але очі в нього палали червоним вогнем, і він не розціпив зубів, коли Наг тягав його по підлозі, розкидаючи в усі боки кухлики, мильниці, щітки, і бив ним об краї залізної ванни. Ріккі зціплював зуби чимраз міцніше, бо, хоч і думав, що це настала його смерть — вирішив зустріти її з гідністю. Цього вимагала його родинна честь. У голові М в нього все пішло обертом, його занудило: йому ‘” здавалося, наче все його тіло пошматували на дрібні часточки. Раптом у нього за спиною наче ударив грім, гарячий вихор налетів на нього, і червоний вогонь обсмалив йому шерстку. То Високий Чоловік, прокинувшись від гамору, прибіг у ванну з мисливською рушницею, вистрелив зразу з обох стволів і влучив Нагові в шию.
Ріккі-Тіккі лежав, міцно зціпивши зуби й заплющивши очі — він уважав себе мертвим.
Але Нагова голова більше не ворушилася. Високий Чоловік підняв Ріккі з підлоги і сказав:
— Це знову той самий мангуста, Алісо. На цей раз він урятував од смерті нас.
Прийшла мати Тедді з дуже блідим обличчям і побачила, що лишилось від Нага, а Ріккі-Тіккі поплентався у кімнату до Тедді і до ранку тільки те й робив, що стріпувався та тихенько обмацував себе, ніби хотів упевнитись, чи й справді його тіло пошматоване на дрібні часточки, чи то йому тільки здалося. Коли настав ранок, тіло у Ріккі-Тіккі наче затерпло, але він все одно був дуже задоволений своєю спритністю та відвагою. «Тепер мені треба звести рахунки з Нагайною, а це важче, ніж порішити п’ять Нагів… А тут ще оті яйця, про які вона говорила.
Я навіть не знаю, коли з них вилупляться кобренята… Піду-но поговорю про це з Дарзі».
Не чекаючи на сніданок, Ріккі-Тіккі побіг до куща терну, на якому сидів Дарзі і голосно співав урочисту пісню перемоги. В саду всі вже знали про загибель Нага, бо замітальник викинув його тіло на смітник.
— Ти, дурний віхоть пір’я! — сердито сказав Ріккі-Тіккі.— Хіба ж зараз до співів?
— Наг помер, помер, помер!—співав Дарзі.— Наш хоробрий Ріккі-Тіккі схопив його зубами за голову й не випустив. А Високий Чоловік приніс таку палицю, яка робить бам, і розбив Нага на дві половини! Ніколи віднині він уже не ковтатиме моїх діточок!
— Що правда, то правда,— сказав Ріккі-Тіккі.— Але де зараз Нагайна?
І він пильно оглядівся довкола. А Дарзі співав-заливався:
— Туди, де риштак, приповзла Нагайна, покликала Нага, щоб вийшов негайно, та не вийшов її чоловік — його замітальник жбурнув на смітник. Тож співайте всі про великого, вогненно-окого героя Ріккі-Тіккі!..
Шийка у Дарзі роздувалась, і, доспівавши, він завів свою пісню знову.
— Якби я дістав до твого гнізда, то викинув би звідти всіх пташенят!—вигукнув Ріккі-Тіккі.—У твоєму гнізді тобі, либонь, не загрожує небезпека, а в мене тут, унизу, йде війна. Замовкни бодай на хвилинку, Дарзі!
— Заради великого, безстрашного Ріккі-Тіккі я замовкну,— сказав Дарзі.— Що хочеш знати, о Переможцю Страшного Нага?
— Вже втретє тебе питаю: де Нагайна?
— Отам, де смітник, біля стайні, оплакує Нага вона… Великий білозубий Ріккі…
— Облиш мої білі зуби! Краще скажи, чи ти, бува, не чув, де вона сховала свої яйця?
— На грядці, де дині ростуть, скраєчку, під самим парканом, там сонечко гріє цілісінький день… Багато вже тижнів минуло, як там вона їх сховала…
— І ти досі не сказав мені про це? Отже, біля паркана?
— Ріккі-Тіккі, ти ж не підеш ковтати ті яйця?
— Ковтати ні, але… Дарзі, якщо в тебе лишилось хоч трошечки розуму, лети зараз до стайні і прикинься, ніби в тебе перебите крильце, і нехай Нагайна женеться за тобою аж до оцього куща, розумієш? Мені треба пробратись до динної грядки, а якщо я побіжу туди зараз, вона мене помітить.
У Дарзі був пташиний розум. В його малесенькій голівці не вміщалось більше однієї думки зараз, і оскільки він знав, що діти Нагайни, як і його пташенята, вилуплюються з яєць, йому здалося, що нищити їх не зовсім шляхетно. Але дружина Дарзі була розумніша. Вона знала, що яйця кобри віщують появу молодих кобр, і тому не вагаючись випурхнула з гніздечка, а Дарзі залишила вдома: нехай він гріє пташат і доспівує свою пісню про смерть Нага.
Прилетівши на смітник, дружина Дарзі закружляла перед носом Нагайни і зацвірінькала:
— В мене перебите крильце! Хлопчик, що живе в цьому бунгало, жбурнув каменем і перебив мені крильце!
І вона розпачливо залопотіла крильцями. Нагайна підвела голову і засичала:
— Це ти застерегла Ріккі-Тіккі, коли я хотіла вбити його? Погане ж ти обрала місце, щоб шкутильгати!
І вона поповзла услід за дружиною Дарзі.
— Хлопчик перебив мені крильце! — без угаву цвірінькала дружина Дарзі.
— Ну що ж! Хай буде тобі втіхою хоч те, що після твоєї смерті я розквитаюся з цим хлопчиськом. Зараз ранок, і мій чоловік лежить на смітнику, але ще до заходу сонця хлопчисько також лежатиме дуже тихо. Куди ж ти тікаєш? Все одно я спіймаю тебе. Дурненька, подивись на мене! Але дружина Дарзі чудово знала, що саме цього їй і не можна робити, бо, подивившись кобрі в очі, пташки так лякаються, що втрачають здатність ворухнутись.
Дружина Дарзі кинулась геть, жалібно попискуючи і безпорадно тріпочучи крильцями; вона не відривалась од землі, і Нагайна поповзла за нею швидше.
Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються од стайні садовою доріжкою, і миттю кинувся до динної грядки. Скраю, біля паркана, у прілій соломі він знайшов двадцять п’ять яєць,— кожне завбільшки з яйце батамки — тільки замість шкаралупи вони були покриті білою напівпрозорою шкірястою плівкою.
— Ще один день, і було б пізно! — сказав Ріккі-Тіккі.
Крізь плівку він побачив, що в яйцях, згорнувшись, лежать манюсінькі кобри, а йому було. відомо, що з тієї самої хвилини, як кобренята вилупляться з яйця, кожне з них може вбити людину чи мангусту. Він заходився швидко-швидко надкушувати яйця зверху, не забуваючи водночас придушувати й кобренят; час від часу він зупинявся і розкопував грядку то тут, то там, щоб упевнитись, чи не пропустив ЯКОГОСЬ ЯЙЦЯ.
Нарешті лишилося останніх троє яєць. Ріккі-Тіккі вже хихотів од радості,— аж раптом дружина Дарзі зацвірінькала в нього над головою:
— Ріккі-Тіккі, я заманила Нагайну до бунгало, а вона поповзла на веранду і… Ой, хутчіше, хутчіше, Ріккі! Вона замишляє вбивство!
Ріккі-Тіккі надкусив іще двоє яєць, а третє взяв у зуби і, скотившися з грядки, помчав до веранди. Там за сніданком сиділи Тедді, його батько й мати, але Ріккі-Тіккі відразу помітив, що вони нічого не їли. Вони сиділи непорушно, мов скам’янілі, й обличчя в них
були білі, як стіна. А на циновці біля стільця Тедді звивалася кільцями Нагайна. Вона підповзла вже так близько, що кожної хвилини могла вкусити хлопчика за ногу. Погойдуючись, кобра вже співала пісню перемоги. — Сину Високого Чоловіка, який убив Нага,— сичала вона,— сиди тихо, не ворушись! Я ще не готова. Почекай трохи. І ви сидіть тихо! Якщо ворухнетесь, я вкушу, а якщо не ворухнетесь, я все одно вкушу. Це вам за те, що ви вбили мого Нага!
Тедді вп’явся очима в батька, а батько тільки й міг що прошепотіти:
— Сиди і не ворушись, Тедді. Тільки не ворушись. Тедді, сиди тихо!
Аж тут на веранду вскочив Ріккі-Тіккі і закричав:
— Обернись до мене, Нагайно, обернись і ставай до герцю!
— На все свій час,— відповіла кобра, не відриваючи очей від Тедді.— З тобою я теж поквитаюся скоро. А зараз подивись на своїх друзів, Ріккі-Тіккі. Бач, як вони принишкли! А які вони бліді! Вони полякались, вони не наважуються ворухнутись, і якщо ти наблизишся бодай на крок, я вкушу.
— Поглянь на свої яйця,— сказав Ріккі-Тіккі,— там, під парканом, на динній грядці. Повзи туди й подивися, що з ними, Нагайно!
Величезна кобра трохи повернула голову й побачила на веранді своє яйце.
— О лихо! Віддай його мені! — закричала Нагайна. Ріккі-Тіккі поставив передні лапки обабіч яйця, і очі в нього запалали червоним вогнем.
— А який викуп за яйце кобри? За молоду кобру? За кобру-царів-ну? За останню, за найостаннішу з усього вашого виводка? Решту вже поїдає на грядці мурашва.
Нагайна обернулася до Ріккі-Тіккі. Вона забула про все на світі, і Ріккі-Тіккі бачив, як батько Тедді схопив сина за плече своєю великою рукою, й потяг його через маленький стіл, на якому стояли чашки, в таке місце, де його вже не могла дістати Нагайна.
— Обдурив! Обдурив! Обдурив! Рікк-чк-чк! — закричав Ріккі-Тіккі.— Тедді врятовано, і це я, я, я вночі вчепився твоєму Нагові в голову… там, у ванній!
І Ріккі-Тіккі почав підстрибувати на всіх чотирьох лапках, притискаючись головою до підлоги.
— Наг метляв мною на всі боки, але не міг скинути з себе. Він
уже був неживий, коли Високий Чоловік перебив його навпіл. А вбив його я! Ріккі-Тіккі-чк-чк! Виходь же, Наганно! Виходь на герць! Не довго вже тобі лишатись удовою! Нагайна побачила, що Тедді вона не дістане, а яйце лежить у Ріккі між лапками. — Віддай мені яйце, Ріккі-Тіккі… Віддай мені
моє останнє яйце, і я піду звідси і більше ніколи не повернусь! — сказала вона благально.
— Так, ти підеш звідси і ніколи вже не повернешся. Нагайно, бо скоро лежатимеш на смітнику поруч із твоїм Нагом. Ну, захищайся, вдово! Високий Чоловік пішов уже по свою рушницю. Ставай до бою, Нагайно!
Ріккі-Тіккі стрибав навколо Нагайни на такій відстані, щоб вона не могла його вкусити, і його маленькі очі горіли, мов дві жаринки. Кобра скрутилась в клубок і кинулась на нього. Але Ріккі-Тіккі підскочив у повітря і відкотився назад. Знову, знову й знову кидалась кобра на мангусту, і щоразу голова її з розмаху стукалась об підлогу, а тіло скручувалось, мов пружина годинника. А Ріккі-Тіккі витанцьовував по колу, намагаючись обійти Нагайну ззаду; та звивалась, щоб увесь час тримати його перед собою, і хвіст її шурхотів по циновці, мов сухе листя під вітром.
Ріккі-Тіккі забув про яйце. Воно лежало на веранді, і Нагайна підкрадалась до нього ближче й ближче. І в ту саму мить, коли Ріккі-Тіккі зупинився, щоб звести дух, вона схопила яйце в рот і, сковзнувши по сходах, стрілою помчала по садовій доріжці. Ріккі-Тіккі — за нею. Коли кобра рятує своє шиття, вона рухається, мов ремінь бича, що звиваючись падає на кінську спину. Ріккі-Тіккі знав, що він мусить упіймати Нагайну, а то все почнеться заново. Наганна мчала просто до куща терну, щоб сховатись під ним у густій траві, і Ріккі-Тіккі, стрибаючи за нею, почув, що Дарзі й досі співає свою безглузду перемошну пісеньку. Але друшина Дарзі була розумніша за свого чоловіка. Вона випурхнула з гніздечка й залопотіла крильцями над головою в Нагайни. Якби Дарзі прилетів їй на підмогу, вони, мошливо, примусили б кобру звернути. А так Нагайна лише трохи опустила голову і далі повзла навпростець. Однак і ця коротка затримка наблизила до неї Ріккі-Тіккі, і, коли кобра шугнула в нору, де вона шила разом з Нагом, білі зубки Ріккі вп’ялися їй у хвіст, і Ріккі потягло під землю слідом за нею, хоч треба сказати, що далеко не кошен мангуста, навіть душе розумний і старий, наважиться кинутись за коброю в її кубло. В норі було темно, і Ріккі-Тіккі не знав, де вона поширшає настільки, що Нагайна зможе обернутися і вкусити його. Тому він міцно тримався за її хвіст і, розставляючи свої маленькі ніжки так, щоб вони могли правити за гальма, щосили впирався ними в чорний вологий і теплий земляний укіс.
Незабаром трава біля кубла перестала колихатись, і Дарзі сказав:
— Загинув наш Ріккі-Тіккі! Ми повинні заспівати жалобну пісню. Відважний Ріккі-Тіккі помер. Нагайна вбила його у себе в кублі. Так, Нагайна його вбила.
І Дарзі заспівав сумну-пресумну пісню, яку тієї ж миті склав сам. Та тільки-но дійшов до найзворушливішого місця — трава над норою заколихалася, і звідти, весь у грязюці й поросі, видерся, облизуючи вуса, Ріккі-Тіккі. Дарзі тихенько скрикнув і замовк. А Ріккі-Тіккі обтрусився й чхнув.
— Все скінчено,— сказав він.— Вдова вже ніколи не вийде з кубла. І руді мурашки, які живуть на стеблинках трави, полізли в кубло розвідати, чи правду сказав Ріккі-Тіккі.
А Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком на траві й тут же, не сходячи з місця, заснув, і спав, і спав, і спав, аж поки звечоріло, бо дуже натомився за день. А прокинувшись, він встав і сказав:
— Піду додому. Ти, Дарзі, перекажи ковалеві, а він оповістить усіх у саду, що Нагайна вже мертва.
Коваль — це пташка. її голосок дуже нагадує удари молоточка об мідний таз. Це тому, що пташка ця — оповісник; вона повідомляє новини всім, хто їх бажає слухати. Трюхикаючи садовою доріжкою до будинку, Ріккі-Тіккі почув її спів — немов удари в манюсінький гонг. Це означало: «Мовчіть і слухайте!» А потім голосно і твердо:
— Дінг-донг-ток! Наг помер! Донг! Нагайна померла! Дінг-донг-ток!
Одразу ж усі пташки в саду заспівали, й усі жаби закумкали, бо Наг і Нагайна поїдали не тільки пташок, а також і жаб. Коли Ріккі-Тіккі підійшов до бунгало, мати (ще й досі бліда) й батько Тедді кинулися йому назустріч і мало не заплакали. Цього вечора Ріккі-Тіккі їв донесхочу, їв усе, що йому давали, а потім виліз до Тедді на плече, і вони пішли до нього в кімнату, і заснули разом у його ліжку. Там і побачила мангусту мати Тедді, коли прийшла навідати сина пізно увечері.
— Це наш рятівник,— сказала вона чоловікові.— Тільки подумати: він урятував і Тедді, і тебе, і мене!
^рр Ріккі-Тіккі відразу прокинувся й навіть підско-
чив, бо мангусти сплять дуже чутко. ш — А, це ви!— сказав він.— Вам уже нема чого
* ^ боятись! Усі кобри винищені, а якщо й лиши-
^ ^ ^ ж лася де жива, то я — тут.
Ріккі-Тіккі мав право пишатися собою. Проте *г він не дуже загордився і, як належало справжньому мангусті, охороняв цей сад і зубом, і кігтем, і наскоком, і стрибком, так що жодна кобра не насмілювалась поткнутися за паркан.
УРОЧИСТА ПІСНЯ ПЕРЕМОГИ,
яку пташка-кравець Дарзі співав на честь Ріккі-Тіккі-Таві
Я і кравець, і співак,
Є чим пишатись мені —
Шити хатки я мастак,
В небі співати пісні.
Так і живу я: шию-майструю
І в небі співаю пісні.
Подруго радій:
Дітки твої будуть жить!
Ворог підступний і злий Ондечки в смітті лежить! Смерть, що ховалась в трояндах прекрасних, Мертва у смітті лежить! Хто ж рятівник наш, скажіть?
— Ріккі, хоробрий вояк! — Ймення його назовіть!
— Тіккі з вогнем у очах!
— Ріккі-Тіккі-Таві, герой наш великий, Наш вогнеокий вояк!
Гей, соловейку, співай:
— Слава безстрашним очам!..— Ні, постривай, постривай,
Я вже співатиму сам.
Слава безстрашному нашому Ріккі,
Зубам його білим,
І кігтям сміливим,
І вогненножарим очам!..
(На цьому пісня обривається, бо Ріккі-Тіккі-Таві не дав Дарзі її доспівати).
СЛОНЕНЯ
В далекі й давноминулі часи, моє серденько, Слон зовсім не мав хобота. У нього був лише пухкенький і чорненький ніс, завбільшки з добрий черевик. Слон міг ним погойдувати сюди-туди, але не міг нічого підняти чи взяти.
Та ось народився ще один Слон. І це вже був не такий собі Слон, а маленький Слоник великого Слона чи просто Слоненя. Воно було страшенно цікаве, ба навіть невситимо цікаве, і знай докучало всім своїми запитаннями. А жило це Слоненя в Африці, й цілу Африку воно заповнило своєю невситимою цікавістю.
Питало Слоненя свою довгоногу тітку Страусиху, чому в неї пір’я росте саме на хвості, і довгонога тітка Страусиха била його за це своїми твердими-твердими кігтями.
Питало Слоненя свого довготелесого дядька Жирафа, чому в нього шкіра вся в плямах, і довготелесий дядько Жираф брикав його своїм твердим та міцним копитом.
І все ж Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості! Питало воно свою гладку тітку Гіпопотамиху, чому в неї червоні очі, і гладка тітка Гіпопотамиха стусала його своєю широкою-широкою ратицею.
Питало воно свого волохатого дядька Павіана, чому дині солодкі на смак, і волохатий дядько Павіан давав йому ляпаса своєю волохатою лапою.
І все ж таки Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості! Слоненя питало всіх і про все, що тільки бачило, чуло, відчувало, нюхало чи торкало,— і всі дядьки й тітки неодмінно били його. І все ж Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!
Одного чудового ранку, саме на весняне свято Рівнодення, невситимо цікавому й допитливому Слоненяті спало на думку нове запитання, з яким воно раніше ні до кого не зверталось. Слоненя запитало:
— А що Крокодил їсть на обід?
І тут усі одразу голосно й грізно гукнули: «Цить!» — і одразу ж усі разом дали йому доброго чосу.
А коли з цим було покінчено, Слоненя пішло собі геть.
Раптом у колючому кущі «Зажди-трішки» воно побачило маленьку
пташину, на ім’я Колоколо. І Слоненя сказало:
— Татко відлупцював мене, і мама відлупцювала мене, і всі мої дядьки й тітки також відлупцювали мене за мою невситиму цікавість. І все ж таки я хочу знати, що Крокодил їсть на обід?
Тоді пташка Колоколо відповіла йому сумним голоском:
— Іди до берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева,— там ти дізнаєшся!
Наступного ж ранку, коли скінчилося весняне свято Рівнодення, невситимо цікаве Слоненя взяло з собою сто фунтів бананів (таких дрібненьких, у червоній шкуринці), сто фунтів цукрової тростини (такої довгої, з рожевою шкіркою), сімнадцять динь (у зеленій порена-ній лушпайці) і сказало всім своїм родичам: — Ну, прощавайте! Піду я до великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, та дізнаюся, що Крокодил їсть на обід.
І всі родичі знов його добре відлупцювали «на щастя», хоч Слоненя дуже чемно просило не турбуватись про нього. Так воно і пішло.
І хоч Слоненя трохи сердилось на родичів, але ніскілечки не дивувалось; воно їло собі дині, гублячи лушпайки по дорозі, бо тоді ще не могло їх підбирати.
Вийшло Слоненя з тієї місцевості, де тепер стоїть місто Грем, а прийшло до Кімберлея; з Кімберлея воно попрямувало в країну Кама, а з країни Кама почвалало на північний схід і все їло дині, аж поки, нарешті, дісталося берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева,— саме того місця, про яке йому казала пташка Колоколо.
Але ж ти знай і добре-добре запам’ятай, моє серденько, що до цього тижня, дня, години і навіть хвилини це невситимо цікаве Слоненя ніколи не бачило Крокодила і зовсім не знало, який він з себе. Тож йому аж млосно робилося від невситимої цікавості.
Перший, хто йому зустрівся, був Перістий-Скелястий Удав-Пітон, що обвився навколо скелі.
— Прошу пробачення,— спитало його Слоненя якнайчемніше,— та чи, бува, не траплялось вам бачити в цих невідомих мені краях таку істоту, як Крокодил?
— Чи не траплялось мені бачити Крокодила? — перепитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон страшним і зневажливим голосом. — А про що ти ще запитаєш?
— Дуже прошу, вибачте мені,— повело далі Слоненя,— та чи не скажете ви, що Крокодил їсть на обід?
Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон швидко розкрутився, сповз зі скелі й дав добрячого ляпаса Слоненяті своїм лускатим замашним хвостом.
— От чудасія,— буркнуло Слоненя,— і тато, й мама, і дядько, й тітка, що’ вже казати про мою другу тітку Гіпопотамиху та другого дядька Павіана,— всі стільки били мене за мою невситиму цікавість. А тепер і тут мене побито і чи не за те саме.
Слоненя дуже ввічливо попрощалося із Періс-тим-Скелястим Удавом-Пітоном, допомогло йому знов обкрутитись навколо скелі, а саме пішло далі, знову трохи сердите, але ніскілечки не здивоване. Живилося воно динями й губило скрізь лушпайки, бо тоді ще не могло їх підбирати. Так воно йшло-йшло і прийшло аж до самісіньких берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, і там наступило зненацька на якусь товсту й велику колоду. Одначе то була не колода, моє серденько, то був справжнісінький Крокодил, і Крокодил моргнув одним своїм оком — ось так!
— Прошу пробачення,— промовило Слоненя дуже ввічливо й чемно.— Чи не траплялось вам бачити Крокодила в цих незнайомих мені краях?
Тоді Крокодил моргнув і другим своїм оком — ось так! — і підняв половину свого хвоста з річкового мулу.
Слоненя дуже ввічливо відступило назад, бо йому не хотілося бути побитим ще раз.
— Підійди ближче, маля! — сказав Крокодил.— Чому ти про це питаєш?
— Прошу пробачити мені,— відповіло Слоненя дуже ввічливо й чемно,— але тато бив мене, і мама теж била, що вже казати про довгоногу тітку Страусиху та довготелесого дядька Жирафа, які ще дужче били мене, тільки не так, як гладка тіточка Гіпопотамиха з волохатим дядьком Павіаном. Але найдужче вдарив мене нещодавно Перістий-Скелястий Удав-Пітон своїм лускатим замашним хвостом. Отже, коли й ви хочете мене побити, то смію вам сказати, що більше цього не бажаю.
— Підійди ближче, маля,— сказав Крокодил,— бо я і є той, кого ти шукаєш. Я ^- Крокодил,— і, на доказ того, що він каже правду, Крокодил пустив крокодилячу сльозу.
Слоненяті аж серце зайшлося. Важко переводячи дух, воно стало навколішки й промовило:
— То ви і є той, кого я так довго шукав? Тоді скажіть мені, будь ласка, що ви їсте на обід?
— Підійди ближче, маля,— промовив Крокодил,— і я скажу тобі тихесенько на вухо.
Слоненя нахилило голову до смердючої ікластої крокодилової пащі, а Крокодил — хап! — та й спіймав його за малесенький ніс, який до того тижня, дня, години і навіть хвилини був справді ж не
більший за добрий черевик, тільки набагато корисніший.
— Я гадаю,— сказав Крокодил, і промовив він це крізь зуби — ось так! — я га-да-ю, що сього д-ні по-чну свій о-бід із Сло-не-ня-ти! Слоненятко ж, серденько моє, почувши такі слова, дуже розгнівалось і закричало в ніс—ось так:
— Буздіть бе-бене, бе-бені бо-о-олячхе! Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз зі скелі й сказав:
— Послухай-но, юний мій друже, якщо ти зараз же, цієї миті й негайно не потягнеш з усієї сили, скільки її в тебе є, то, на мою думку, твоє знайомство з цим товстошкірим чувалом (так він назвав Крокодила) скінчиться дуже погано. Він втягне тебе в річку, не встигнеш і писнути!
Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон. Тоді Слоненя присіло на свої куценькі задні ноги, а передніми вперлося в землю, і почало тягти. Воно тягло, тягло щосили, аж почав витягуватись його ніс. А Крокодил посунувся глибше у воду і так почав бити хвостом, що спінив геть усю річку, і теж тяг, тяг і тяг.
А ніс у Слоненяти тим часом розтягувався й ріс. Воно вже сіло на всі чотири опецькуваті ніжки й тягло, тягло, тягло, і ніс його розтягувався дедалі дужче й дужче. А Крокодил знай молотив хвостом, мов величезним веслом, і теж тяг, тяг, тяг, і з кожним ривком ніс Слоненяти робився все довшим та довшим, а Слоненяті стра-ше-е-нно боліло!
І от Слоненя відчуло, що сунеться в річку, і воно промовило в ніс, який тепер витягся на цілих п’ять футів:
— Ой-йой! Я бже не божу!
Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз на берег, обвився подвійним вузлом навколо задніх ніг Слоненяти й сказав:
— Ах ти ж дурненький, недосвідчений мандрівниче! Нам слід напружити всі сили, бо коли ми цього не зробимо, то, як я вже бачу, ота вкрита панциром звірина з хвостом-пропелером (так, моє серденько, він назвав Крокодила) вкоротить твій юний вік.
Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон. І взявся він тягти Слоненя, а Слоненя йому допомагати. І Крокодил також тяг. Але Перістий-Скелястий Удав-Пітон і Слоненя тягли дужче, і Крокодил, нарешті, випустив ніс Слоненяти й так шубовснув у воду, що луна покотилась по всій ріці Лімпопо — од її верхів’я аж до синього моря.
А Слоненя — лясь! — та й сіло на землю і зразу сказало Перісто-
му-Скелястому Удаву-Пітону:
— Дуже вам вдячний!
Тоді воно глянуло на свій ніс і почало його пестити, загортати в свіже бананове листя, опускати у велику сіро-зелену мулку ріку Лімпопо, щоб хоч трохи його остудити.
— Навіщо ти це робиш? — спитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.
— Даруйте,— відповіло Слоненя,— але мій ніс втратив усякий фасон, і я чекаю, коли він покоротшає.
— Довго ж тобі доведеться чекати,— сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— А проте не кожен знає, що для нього добре.
Три дні сиділо Слоненя біля річки, чекаючи, коли ж його ніс покоротшає. Але ніс і не думав коротшати, а саме Слоненя від того, що весь час дивилося тільки на ніс, стало трохи косооким. Тепер ти розумієш, моє серденько, що Крокодил розтяг Слоненяті носа і зробив з нього справжній хобот, точнісінько такий, який є нині в кожного слона?
Третього дня надвечір прилетіла муха й дуже боляче вкусила Слоненя в плече. Та Слоненя, перш ніж воно саме щось збагнуло, підняло хобот і самісіньким його кінчиком убило ту муху на місці.
— Ось тобі перша користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А тепер спробуй щось з’їсти.
І Слоненя, перш ніж саме воно щось збагнуло, простягло хобот, вирвало цілий жмут трави, обтрусило її й запхало собі в рот.
— Ось тобі друга користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А як, по-твоєму, чи не занадто сьогодні пече сонце?
— Авжеж, ваша правда,— відповіло Слоненя.
І воно, перш ніж саме щось збагнуло, втягло в хобот мулу з берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо і заляпало ним собі голову, і прохолодна болотяна шапка розповзлась аж до самих вух.
— Ось тобі третя користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пі-тон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. Ну, а що ти тепер думаєш про ляпаси?
— Вибачте мені,— відповіло Слоненя,— але особисто я їх зовсім не хотів би.
— А може, ти хотів би комусь іншому дати ляпаса? — спитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.
— Аякже, звичайно, хотів би! — відповіло Слоненя.
— Ну так-от,— сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон,— скоро ти переконаєшся, як чудово можна давати ляпаси твоїм новим носом.
— Дякую вам,— відповіло Слоненя,— я запам’ятаю ваші слова. А тепер час мені рушати додому, до своїх любих родичів,— та й випробувати свій новий ніс.
І Слоненя пішло через усю Африку, погойдуючи та помахуючи хоботом. Коли йому хотілось поласувати плодами, воно зривало їх просто з дерева, а не чекало, поки вони самі впадуть на землю, як робило раніше.
Коли йому бажалося трави, воно виривало її хоботом просто з землі, а не ставало на коліна, як робило це раніше. Коли насідали мухи, воно ламало гілку і, наче віялом, відганяло їх. Коли ж нестерпно пекло сонце, воно, ніби шапкою, покривало грязюкою голову.
А коли Слоненяті ставало сумно під час його довгої мандрівки по Африці, воно наспівувало в хобот пісеньки, і той спів був гучніший за десять мідних сурм.
Слоненя навмисно збочило з дороги, щоб розшукати гладку Гіпо-потамиху (не ту, що доводилась йому тіткою), і добре відлупцювало її своїм хоботом. Отак воно й переконалося, що Перістий-Скелястий Удав-Пітон сказав йому чистісіньку правду. Дорогою Слоненя ще й визбирало всі ті лушпайки з динь, які воно погубило, йдучи на Лімпопо, бо Слоненятко це було охайним і культурним товстошкірим.
І от, нарешті, одного темного вечора повернулося Слоненя до всіх своїх любих родичів, скрутило хобот і сказало:
— Як поживаєте?
Всі були дуже раді бачити його, і всі водно гукнули:
— А йди-но сюди, ми ще надаємо тобі ляпасів за твою невситиму цікавість!
— Пхе! — сказало Слоненя.— Певно, ніхто з вас і не знає, як треба по-справжньому давати ляпаси. А от я знаю і зараз вам покажу. По цьому Слоненя розкрутило хобот і так уперіщило ним двох своїх любих братиків, що ті аж ногами вкрилися.
— 0, клянемося бананами! — заверещали вони.— Де це ти навчився таких прийомів і що ти зробив із своїм носом?
— Це Крокодил з великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо зробив мені такий ніс,— відказало Слоненя.— Я спитав, що він їсть на обід, і він на згадку про нашу зустріч обдарував мене таким хоботком.
— Та й негарний же він у тебе,— зауважив його дядько, волохатий Павіан.
— Хай так,— відповіло Слоненя,— зате мій хобот дуже корисний. І воно вхопило волохатого дядька Павіана всього лиш за одну його волохату лапу та й пожбурило до шершнів у гніздо. Потім це негідне Слоненя по черзі почало гамселити всіх своїх любих родичів і доти їх било,
аж поки їм дух забило, і всі вони страшенно здивувались.
У довгоногої тітки Страусихи капосне Слоненя повисмикувало все
пір’я з хвоста.
Довготелесого дядька Жирафа воно спіймало за задню ногу і протягло через колючий терновий кущ.
Гладкій тітці Гіпопотамисі Слоненя дмухнуло і крикнуло у вухо, коли та по обіді задрімала в болоті. Та нікому не дозволило воно чіпати пташку Кол около. Нарешті Слоненя так насолило всім своїм любим родичам, що всі вони наввипередки побігли до берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо, де ростуть хінні дерева, щоб і їм Крокодил поробив нові носи. А коли вони повернулись додому, то вже ніхто з них не бив Слоненяти, і відтоді, моє серденько, усі слони, яких тобі доведеться бачити, й усі ті, яких тобі не доведеться бачити, мають точнісінько такі самі довгі хоботи, який придбало собі невситимо цікаве Слоненя.
