У багатого щодня музики грають, мов на свято, а в бідного навіть світла нема в каганці.
У багатого одним один син, а в бідного аж четверо, і всіх треба нагодувати та напоїть.
У багатого і наймити, й наймички — усіх хлібом годує, а бідного й молотить до себе не пускає.
Сидять раз бідний брат із своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить хоч трохи. От жінка й каже йому:
— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий, піди до його та попросись хоч молотить, бо вже останні скоринки доїдаємо.
— Ну, то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат саме надворі був. Як побачив, що бідняк іде, так і побіг до нього.
— Чого тобі? — питається. — Хочеш, може, щоб з мене люди отак, як з тебе, сміялись?
— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
— То що з того, як брат? Мені брати — не такі, як ти, а такі, як я.
— Ой, брате, брате, змилуйся! Пусти мене до себе хоч на шматок хліба заробить!
— Ні, — каже брат, — ніяково мені із старцями знатись.
— Ну, коли тобі соромно, не зви мене братом, а зви хоч наймитом.
— Ні, — каже, — всі знають, що ти мій брат.
— Ну, коли найнять не хочеш, дай хоч мішечок хліба, бо вдома діти голодні сидять. Останнє доїдаємо.
— Ні, брате, не дам. Я що для тебе то надбав. Іди собі, зароби десь-інде, а до мене не ходи.
Грюкнув хвірткою та й пішов. Зостався бідний брат коло воріт, подумав: «Ой лишенько, до ж та правда? Ну, вже бог з тобою, брате!» Насунув шапку та й пішов додому.
А жінка дожидає.
— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька та принесе борошна. Я напечу хлібця — будете їсти.
Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, мов горох, так і котяться.
— Ну що, чоловіче, заробив? Тепереньки будемо їсти… — А сама як заплаче, як заголосить.
— Цить, жінко, не плач! — умовляв чоловік. — Ось піду в город, там щось зароблю…
— А що ж тобі брат сказав?
— Та який він мені брат? Він зі мною й знатись не хоче.
— Ти ж би хоч за наймита йому став…
— Та й за наймита но бере, каже, усі знають, що я його брат.
— Ну, чекай, це йому колись ще боком вийде! Іди ж таки в город, чи не заробиш хоч яку копійчину.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі дивляться на них та плачуть, бо їсти нічого.
Поклала жінка діток спати, сама теж лягла. А чоловік, сердега, не знав, що робити, чи лягати, чи зараз у город іти, бо вже як прокинуться діти, то до хочош бори, а їх нагодуй.
— Ну, що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
— Та й що з того, як ляжу? Де моя торбина?
— Навіщо тобі?
— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду з города.
Узяв торбину й пішов.
Прийшов у город і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Поробив у купця тижнів зо три, заробив карбованців з тридцять грошей. «Ну, — каже, — хоч не дурно старавсь, буде на харч». Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала — карбованців п’яти як не було. «Аз цими, — каже, — піду додому, хай жінка бачить, що не дурно робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гамір такий, що аж луна по селу йде.
Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, гості гопака вибивають. «Оце так. А у рідного брата й світла нема в хаті. Ну, бог з ним, нехай собі тішиться». Приходить до своєї хати, стукає у двері. Жінка схопилась та до дверей:
— Хто такий?
— Твій чоловік.
Одчинила.
— Ох, — каже, — добре, що ти додому прийшов!
Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на почі, яке в запічку під рядниною загорнулось. Тільки почули, що батько прийшов, так усі й посхоплювались.
Той каже:
— Тату, дай хліба!
Той:
— Дай, тату, сала, дай сала!
Розв’язав торбину. Як допалися діти, мов та сарана: той за сало, той за паляницю; той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.
— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Виймає двадцять п’ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо відколи заміж вийшла, в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці жінка й каже:
— Ну, чоловіченьку, в нас тепер грошенята є, іди ж зараз у город, купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.
— Добре, піду.
Пішов.
Приходить у город. Іде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять. «Ану лиш подивлюся, що там таке». Доходить до цієї купи, питається в чоловіка:
— Що тут таке, дядьку?
— Та це волоцюгу продають.
— Якого волоцюгу?
— Здасться, подушного чи боргу панові не заплатив… Оце мандрував цілий год, то його спіймали та в тюрмах з год продержали, а зараз продають: хто внесе за нього гроші — двадцять п’ять карбованців, той до себе й візьме його… і він ужо одробить ті гроші, що за нього заплачено.
— Чом же ви, дядьку, не візьмете?
— А куди я візьму? Хіба можна до себе такого волоцюгу принімать? Ось піди подивись, який стоїть.
Просунувсь чоловік у купу, бачить — стоїть здоровий парубок і налигачем руки назад зв’язані, а урядники вигукують:
— Хто дасть двадцять п’ять карбованців за цього парубка — нехай бере його до себе, — він ці гроші одробить.
Парубок стоїть понурившись і каже:
— Візьміть мене, люди добрі, хто в бога вірує, я тому гроші о дроблю, ще й з лишком.
Біднякові шкода стало парубка. «Ану, що буде — візьму його та викуплю: вдвох робитимем — чи не луччий піде заробіток». Пропхавсь аж до урядників та й питається:
— А на скільки год цей парубок продається?
— На один рік.
— А там?
— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде от тебе — тоді він уже вільний буде.
Вийняв чоловік гроші, оддав:
— Так нате ж вам за нього двадцять п’ять карбованців!
Взяли урядники гроші, записали, кому парубка здали на поруки. Чоловік розв’язав йому руки:
— Ходім, небоже.
Парубок уклонивсь йому:
— Спасибі вам, — каже, — дядечку, що ви мене викупили!
Пішли. Веде його бідний у своє село та дорогою зажуривсь.
Парубок і питається:
— Чого ви, дядьку, журитесь?
— Ні, — каже, — я не журюсь.
— Ні, таки журитесь.
— Чого ж мені журитися?
— А того, що ви мене викупили, та ще й волоцюгу!
— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки й було що двадцять п’ять карбованців, — та за останні я тебе й викупив.
— Ну, дядьку, не журіться.
Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?»
Ввійшли в хату:
— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.
— Що купив?
— Та ось дивись, якого парубчака!
— Та невже ж? — а сама в сльози: — Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
— Не лайтеся, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікову, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще так, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти?
— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас горщиків немає — не знаємо, у чім що варити.
Посидів парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає у двері:
— Дядино, одчиніть.
Одчинив бідний хату.
— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди — аж він повні приполи усяко-кого харчу держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю; хто на піч, а хто в запічок…
Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
— Спасибі тобі, парубче.
— Ні за що, дядино, дякувати. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.
Сіли й повечеряли гуртом, полягали спати.
Вранці встали:
— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось подумати, а то без діла буцімто ніяково.
— Та що ж його робить?
— Як нема хазяйства, то давайте хоч горожу плестимем коло двору.
— Так хворосту нема.
— Ну, так завтра буде й хворост.
— Так нема ж грошей.
— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?
— Не питай, небоже.
— А що таке?
— Це, — каже, — брат мій живе, — а сам аж здригнув.
— Такий багатий, та вам нічого не дає?
— Та він і хвіртку зачиняв, не те щоб дати.
— Отакі багаті брати? Е, підождіть, дядьку, він колись ще даватиме.
Побалакали собі й пішли в хату. Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов просто до пана, що його в тюрму запроторив. Заліз до нього в комору, розбив скриню з грішми… «Не твоє, — каже, — беру, а своє, зароблене, бо ти мене обшахрував, ще й у тюрму вкинув».
Набрав у кишеню грошей і пішов. Пробрався нищечком у хату, ліг. Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а тоді виймає з кишені півсотні карбованців:
— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що мене викупили.
Далі виймає ще півсотні.
— А це вам, дядино, щоб не сварилися із своїм чоловіком за те, що мене викупив.
Як побачила жінка гроші, аж у пояс йому вклонилася:
— Спасибі ж тобі, мій голубчику!
Та раз, та вдруге — вже не знає, що й робити… А дядько тільки плечима здвига та по хаті бігає.
— Ну, — каже парубок, — тепер їдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
Поїхали в город. Купили шкапу, купили пару волів, купили корову з телям, купили воза.
Приїхали додому. Стали хазяйнувати потроху. Багатий брат дивується.
— Що це, — каже, — в мого брата де взялися воли, шкапа й корова?
А жінка й каже:
— А злодюга навіщо?
— Та то колись, може, був злодюга, а тепер уже ні, бо я чув, що його викуплено.
— А де ж вони грошей набрали?
— Про те вже їм знати. Може, в того злодюги ще давні гроші є?
А теща кажо:
— Ось пошліть хлопця, нехай піде до його дітей гратися; що діти балакатимуть, те він підслухає, прийде та нам розкажо.
— Оце добре.
Узяли й послали хлопця. Бідний брат думає: «Що ще за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину до моїх дітей гратися, а тепер пустив». Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопоць з дітьми і пішов. Приходить додому, батько й питає:
— А що, синку, що ти там чув?
— Нічого, тату, не чув. Гралися. Мене дядько і обідать посадив. Борщ був з м’ясом і каша а молоком.
— Еге… Он що! Це вже, значить, годі полову їсти, що торік у мене брав та молов з житом і їв… Тепер вже борщ з м’ясом ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатись?
А теща сидить на печі та обзивається:
— Ось як довідатись: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть, мовляв, до мене судді за податки добро моє описувати: дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, оту, що в коморі, мене туди замкни, а я вже почую, що вони балакатимуть.
— Оце добре.
— Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.
— Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і поставимо.
Винесли з комори скриню, влізла теща, поставили їй вареників й замкнули.
— Отепер піду до брата.
Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.
— Що це за знак? — каже. А в самого аж сльози на очах набігли.
Прийшов, здоровкається:
— Здоров, брате. — Та ще й руку подав.
— Здоров.
— Боже тобі поможи.
— Спасибі.
— А чого я, брате, до тебе прийшов?
— Не знаю.
— Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді добро описувати, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду заберу.
— Так що ж, нехай постоїть, привези.
— Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.
— Та поставимо і в хаті, вези.
Пішов багач. Привезли скриню й поставили в хаті на самому покутті. Парубка тоді вдома не було.
Приходить увечері, дивиться — скриня стоїть.
— Дядьку, що це у вас за скриня?
— Та це брат прислав, оддав на схов, бо до його судді наїхали добро описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат і забере.
— Бреше він!
Як усі поснули, баба в скрині заворушилася. їсти їй захотілося, аж запекло. Намацала в макітрі вареники й ну тягати…
А парубок засвітив каганця та до скрині. Бабі з переляку і дух одібрало. Підняв парубок віко, а вона нежива лежить і вареник у роті. Він швиденько замкнув скриню та й ліг собі.
Коли це вранці йде багатий брат з наймитами.
— А що, брате, ціла скриня?
— Ціла.
— Ну, спасибі тобі, дай боже здоров’я. Беріть, хлопці, скриню, ставте на воза.
Поставили й повезли. Багач іде ззаду та й питається:
— Мамо, чули, де вони беруть гроші?
Не озивається.
— Мабуть, заснули.
Привезли скриню додому, відімкнули. Як глянув багач, аж за голову взявся.
— Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась. Головонько бідна, що ж його робить? Треба до попа бігти — нехай іде ховать. Скажемо, що скоропостижно вмерла.
Пішов багач до попа:
— Здорові були, батюшко!
— Здоров, здоров.
— Ідіть ховать — теща вмерла.
— Та невже? Як це так? Я ж вчора бачив, немов здорова була.
— Та їй, батюшко, щось таке подіялось. З їжею вмерла, ще й вареник у роті зоставсь.
— Ну, то я зараз прийду.
Прийшов, глянув.
— Ну, — каже, — сьогодні ховать не будемо. Хай завтра, бо вона ж таки скоропостижно вмерла.
Винесли бабу в хатину, поклали на лаві. Вночі парубок встав, пішов до багатого в двір. Узяв бабу на спину й поніс у комору. Відчння комору, а там у засіках пшениці, мабуть, пудів із двісті, така як золото. Він розкрив ту пшеницю, розсипав, розкидав по всій коморі, бабу посадив у засік, дав їй лопату в руки й пішов.
А поки ніс, баба прочумалась: потроху, потроху й геть зовсім ожила. Лежить на пшениці, стогне.
Уранці чує парубок: гвалт по селу. Питається в дядька:
— Що там таке?
— Та диво, — каже. — дивне: багачева теща вночі ожила та прийшла до нього в комору. І досі лежить у засіці.
— А ходім, дядьку, подивимось.
Приходять до багачевого двору, аж там народу повно, й протовпитись ніяк. Багач на собі чуба рве — гука наймитові:
— Біжи, Каленику, до батюшки, хай що хоче, те робить. Скажи: теща з того світу прийшла… Оце напасть на мою голову!
Побіг Каленик до попа.
— Здрастуйте, батюшко!
— Здрастуй, здрастуй! А що скажеш?
— Ідіть до нас, та як можна швидше!
— Що таке? Що таке?
— Та баба Параска з того світу прийшла. Вночі в комору влізла, геть усю пшеницю порозкидала, лежать зараз у засіці та стогнуть.
— Всю пшеницю? Всю пшеницю? По коморі? Баба Параска? Давай, Семене, швидше, що там треба, зараз іду.
Прийшли. Баба в коморі лежить, охкає… А багач аж до ніг припада попові.
— Ой, батюшечко, теща з того світу прийшла! Чи не можна якесь закляття покласти, бо хтозна, через що вона так…
— Зажди, — кажо піп, та до комори. Став на порозі й питається:
— Дай мені отвіт, раба божа Параско, чи ти жива, чи нежива?
— Ох, батюшко, вже й сама не знаю… — стогне баба. — Та, мабуть, так, що жива…
— Як же ти сюди прийшла?
— І не знаю й не відаю… Може, сама прийшла, а може, й приніс хто… Мабуть, за гріхи мої таке зроблено. Якби мені, батюшко, посповідатись…
— Ну, — каже піп, — тут таки без нечистої сили не обійшлося… Ану, беріть хто та виносьте з комори.
Люди роти пороззявляли, з місця не ворухнуться. А парубок стоїть коло дверей.
— Ану, — каже, — дайте я візьму.
Поплював на руки, взяв бабу й заніс у хату. Вийшов у сіни, покрутився трохи, та нищечком — шусть на драбину. Виліз на горище, став і слухає, як піп бабу сповідав.
— Кайся, — каже, — раба божа Параско, бо таки ж, мабуть, ти дуже грішна, як тебе живцем на той світ узято.
— Ой, гріхів у мене, гріхів! — стогне баба Параска. — А найбільший гріх, що я зятя підбила батькові гроші собі забрать… Як умирав батько, сказав, де в нього гроші заховані, щоб він тими грошима з братом поділився… А я з дочкою підбила, — то він геть-чисто все собі забрав, братові й копієчки не дав…
— А де ж ті гроші заховані були? — питається піп.
— На вгороді, батюшко, на вгороді… Там, либонь, і досі лежать.
Чув парубок — піп закахикав, засовався.
— І досі, кажеш, лежать? А де ж саме?
Тут баба як заохає, як застогне… Чи сказала, чи ні — одпустив їй піп гріхи та мерщій з хати.
— Отепер, — каже, — з твоєї тещі нечиста сила вийшла. А хату й комору посвятить треба, бо коли б ще чогось не сталося…
— А пшеницю, батюшко, — пита багач, — чи не можна її на свою потребу пустить?
— Е, ні-ні, не можна!
— Де ж її діти? ч
— Де хочеш, туди й дінь: хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
Бідний брат тут же стояв. Парубок йому моргнув, він і каже:
— Давай, брате, я цю пшеницю заберу. Уже що буде, те й буде.
— Бери, — каже багач, — зроби ласку. — А сам аж скривився, так йому тої пшениці шкода.
Як почали пшеницю носить — дядько, дядина й парубок, то цілий день носили до вечора, повні засіки насипали, як золото.
— Ну, що, дядьку, — пита парубок, — буде з вас?
— Буде, — каже бідняк, — по саму зав’язку.
— Стривайте, це ще не все!
Тільки споночіло, вдягнув парубок свитку, взяв козлячу шкуру з рогами, бо в бідняка саме старого козла зарізали, та й подався на сусідський город.
Став за порохнявою вербою й чекає. Коли це опівночі хтось рип-рип по снігу та прямісінько до городу через тин. Як гупне з тину.
— А хай тобі чорт!
— Еге, — каже сам собі парубок, — оце вже батюшка й чорта спом’янули…
Бачить — піп суне якраз до верби. За лопату й почав рить. Довбе мерзлу землю, аж грудки летять… Коли це лопата об щось брязнула. Нахиливсь, вийма чавуна з ями. Тоді парубок напнув козлячу шкуру, виходить з-за верби.
— А що, — питає, — батюшко, ви тут робите?
Як вересне той піп з переляку, як пожбурить чавуна в яму! Підобгав рясу та через тин!
— Ой, рятуйте! Нечиста сила!
Та як чкурне поза городами, тільки собаки слідом загавкали. А парубок узяв чавуна, розтрусив гроші, порозсипав коло ями. Натупав цапиними ратицями попід вербою, пішов додому, ліг спати.
Коли чує вранці — багачева жінка в дворі репетує.
— Ой, Іване, вставай! Бо до нас, мабуть, знов чортяка приходив. Ось іди подивися, що в городі наробив!
А багач на лаві спав. Як почув, аж очкур на ньому лопнув з переляку.
— Ой лишенько! Таки ж ніхто інший — знов нечиста сила поковерзувала! Якби злодій, усе б собі забрав, а тут, бач, що пороблено! Ще й ратиці на снігу скрізь знати. Каленику, Каленику! Біжи скоріш до батюшки! Скажи, що знову приходило!
Побіг Каленик. Прибігає до попа й слова не вимовить.
— Ба-ба-батюшко! Нно-ночиста си-сила знов приходила! Ідіть святити, абощо.
А де тому батюшці святити! Лежить у ліжку, охкає, бо як тікав, його собаки покусали. Та Каленик просить, аж у землю кланяється.
— Ой, батюшечко, вставайте! Як не здужаєте йти, ми вас попідруки поведемо.-
Нічого не вдієш — устав піп. Та з ляку надів один чобіт, а один черевик, ще й на босу ногу. Вийшли з хати, Каленик уже за ворітьми вгледів:
— Батюшко, що це у вас таке? Халяву, чи що, загубили?
— Де? Га? Якраз! Якраз! Це черевик. Біжи скоріш найди мені чобіт.
Побіг Каленик у хату шукать чобота; облазив скрізь, аж піт з нього ллється, усе ніяк не знайде та репетує на всю хату.
— Де батющин чобіт? Де батющин чобіт?
А піп стоїть за ворітьми; мороз такий, що литки геть почервоніли, а йому байдуже; тільки й думає, чого це він чортяки ніяк заклясти не може.
Приніс Калетник чобота, насилу знайшов. Узувся піп. Як дременули вони вдвох до самого двору, не переводячи духу. Вже багатий їх дожида коло двору; тупцяв на снігу, аж посинів весь. Побачив попа, та до нього:
— Ой, батюшко, рятуйте! Вчора тещу з того світу припхало, сю ніч з грошима поковерзувало, може, й хату мені спалить.
Глянув піп — гроші скрізь під вербою розкидані — тільки закректав од жалю.
— Еге ж, еге ж, то вже не твої — то чортові гроші…
А парубок стоїть та й каже:
— Що мені дасте, як я чортяку так нажену, аж зроду сюди більше не прийде?
Піп як почув — і очі витріщив.
— А як же ж ти зробиш? Хіба можеш?
А багач у ноги кланяється.
— Зроби, коли твоя ласка! Що хочеш, те й бери, тільки зроби, щоб чортяка більше не приходив!
— Добре, — каже парубок, — оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидав, більш нічого не треба.
Що вдієш, згодився багач.
— Та бери, — каже, — коли іншої ради немає…
Приніс парубок відро води, покропив геть-чисто скрізь — і хату, й подвір’я, і город, і вербу, й під вербою. Покропив і тещу й багача з жінкою. Тоді дмухнув, хухнув, обкрутився тричі на одній нозі.
— Не бійтесь, — каже, — тепер вам уже нічого не буде.
Позбирав гроші під вербою й пішов додому.
— Беріть, дядьку, й ви, дядино, батькові гроші, хазяйнуйте та дітей своїх учіть.
Став бідний брат хазяйнувати. Купив іце корову, купив паровицю волів, купив коней добрих, придбав і земельки. І пішло йому хазяйство, як з води.
А багатому братові пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб. Припекло так, що вже й худобу став продавати.
Пішов до бідного брата:
— Чи не позичиш мені, брате, грошей?
— Бери, — каже, — скільки треба… Хіба ми не одного батька діти?
Та не пішло багачеві на щастя. Продав усі воли й коні, продав і вівці. Через два роки дожився до того, що зосталася тільки хата.
