лінькувато відбіжать до дворів обважнілі за літо кури, що шукають собі всяку поживу. І городину всю вже позбирали. Тільки картоплиння та гарбузове гудиння
полишилося маленькими острівцями серед незвично чорної землі. І сонечко стало ніби трохи лінькувате — і сходить пізніше, і гріє начеб неохоче. І дощі стали частіше
перепадати.
— От і на зиму йдеться,— сказав батько матері.— Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні
неділя.
— Тату, візьми мене з собою,— попрохав Сашко.
— А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за першого помічника.
Сіли вони вдвох у машину і хутко помчали за село, за високу гору серед спорожнілих, занімілих піль. Там, біля тихої річки із задумливими вербами, притулився до
лісу колгоспний сад.
Спинилися біля дерев’яних воріт, батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить.
Назустріч йому з-під багряних яблуневих крон виступив дід Степан — високий, усміхнений, з білою — аж до грудей — бородою. І такий добрий, лагідний, такий
спокійний, як оця річка біля саду.
— А підріс же ти, як з води,— мовив дід після привітань. Скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука.
— Скоро, голубе, будеш зовсім козаком.
Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав:
— То чи добре яблука вродили?
— А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни.
І вони втрьох пішли в сад.
У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами жухла трава і гупають об землю яблука.
— Он антонівка яка налилася,— показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя, гнучи долу гілля, висять великі жовті яблука.
Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця.
Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь його пальців з другого боку.
— Вже час їх і зривати,— сказав дід,— бо скоро вдарять морози, а там, не зоглядишся, як і сніг випаде.
І Сашкові уявилося, як тихо висівається на зчорнілі, присмирнілі поля і дерева перший сніг, як густа біла пороша вкриває все навкруг, і сад засинає на зиму, немов ведмідь. А
поміж дерев скрадаються, сторожко пантруючи на всі боки, довговухі зайці, яких привела сюди з лісу цікавість. Може, й лисиця протягне тут по глибокому снігу свій пухнастий
хвіст.
— Дивися, онуче, яка щедра наша земля,— відриває його від уявленої картини дід Степан.— Усе, що хочеш, чого душа забажає, на ній родить. Щасливі ми, бо живемо на такій
землі.
А й справді, думає Сашко, щедра земля. Як його мама. І нікого не обійде тією щедрістю. Він примружив очі й спробував уявити все, що родить земля: яблука, груші, картоплю,
сливи, помідори, буряки, абрикоси, кавуни, смородину, полуниці… Хіба все одразу й згадаєш!
Коли виходили з саду до воріт, дід простягнув Сашкові кілька антонівок:
— Почастуєш своїх друзів. Ви ж прийдете на поміч, як збиратимем яблука?
— Ти ще й питаєш, діду! Прийдемо всією вулицею. Хто ж може відмовитися збирати яблука?!
Коли вони від’їжджали, біля воріт іще довго стояв дід Степан. Він думав про щось тільки йому відоме і тихо всміхався в розкошлану вітром білу бороду. А позаду діда
врочистий сад наслуховував, як десь здалеку наближається до нього дощ. Тулилася до дерев уже притихла на зиму, ніби аж соннувата, річка. Вона, мабуть, теж думала про
недалекі сніги й морози.
В кабіні пахли, мов подих осіннього саду, великі жовті антонівки. А обабіч дороги бігли назустріч машині прив’ялі або присохлі трави.
Над полями подавали хрипкі голоси заклопотані галки.
І Сашкові подумалося: мабуть, усе на світі знає, що скоро прийде зима, що осінь кожного ранку вже виглядає її. Якогось дня вони нарешті зустрінуться там, у тихому саду біля
річки й лісу. І зима подякує осені за її щедрі плоди. А потім аж до весни стерегтиме, щоб ніхто не сполохав сон стомленої землі…
