ЯК КРАБ НАВЧИВСЯ ЛІТАТИ
Одного разу крабеня, зовсім маленьке, рило собі нірку в землі. Коли це прилетіла голубка та й каже:
— Яка в тебе гарна криниця!
Крабеня звело на неї свої опуклі оченята й чемно відповіло:
— Даруйте, але це не криниця. Я будую собі дім.
— Дім? — здивовано вигукнула голубка. — Невже ця темна нора—твій дім?
— Атож, сеньйоро.
— Ти, певне, жартуєш, мале!
— Я зовсім не жартую, сеньйоро.
— Вперше чую, щоб якусь нору називали домом! Не розумію, чого тобі заманулось поселитися на дні темної криниці? Чом не на дереві?
— Сеньйоро,— поважно мовило крабеня,— ви, певне, забули, що я краб, а не голуб.
— Дурниці! Було б тільки бажання!
«Бажання,— подумало крабеня, задивившись у височінь. — Невже б я полетіло, якби побажало?»
Та зараз же й схаменулося.
— Хто таке бачив, щоб краб жив на дереві, мов птах? Сеньйоро, ви, певне, смієтеся з мене…
— Ні, не сміюсь. Тільки питаю тебе: чого ти повзаєш по землі, коли можеш жити на дереві? Подумай, мале, подумай!
— Але ж, сеньйоро, весь мій рід живе так споконвіку.
— Знаю я твій рід. Як один почав колись робити, так і всі за ним роблять. Невже ніхто з твоїх родичів не прагне кращого життя?
— Ну, є краби… Але ні, наскільки мені відомо, ніхто з них не прагне чогось кращого.
— Що ж,— мовила голубка,— тоді ти перше з-поміж крабів оселишся на дереві.
— На дереві? Я?
— Так, ти — перше з усіх крабів.
— Але ж, сеньйоро, дідусь звелів мені негайно збудувати дім — і то такий самий, як в інших крабів.
— Крабенятку, ну який же це дім?
— Мій дім, сеньйоро! А то ж який ще?
— Ніякий це не дім. Де ти бачило дім без вікон і дверей?
— Ай справді — не бачило…
— Отож-бо. І де ти там зробиш собі вікно — таке вікно, щоб і світло й свіже повітря лилося в нього?
— Не знаю…
— Та хай навіть і змайструєш вікно, яке не пропускатиме повітря й світла, скажи, чи заспіває пташка під тим вікном, коли настане літо?
— Не заспіває,— визнало крабеня.
— Отже, ти зрозуміло! Будуй собі житло не в землі, а над землею, мале!
— Але ж… над землею…
— Я маю на увазі — в кущах, чи на гілці дерева, чи на стовпі, що височить на пагорбі,— де тобі найкраще сподобається.
— То це буде гніздо!
— Так, гніздо на вільному повітрі, гніздо, що вдень ближче до сонечка, а вночі — до зірок.
— О, це було б чудово! Правду кажучи, всі ми, краби, мріємо про зорі, але… — і воно враз засмутилось:— Але що може мале крабеня?
— І що це ти завело? Хто ким хоче бути, той тим і є. Треба тільки захотіти!
І голубка, от ніби стомившись розмовою, махнула крильми й полетіла геть, а крабеня все дивилося їй вслід, аж поки вона зникла вдалині.
Рити далі свою нірку крабеня вже не могло. Тож воно помило клішні в річці й попрямувало до свого дідуся.
— Дідусю, я хочу збудувати собі дім над землею.
— Отакої! — вигукнув дідусь, який саме щось жував.
— Дозволь мені збудувати його на верхівці дерева!
— Дитя моє,— стурбовано мовив дідусь. — Ти, певно, з’їло сьогодні щось не те на сніданок.
— Я снідало пальмовим листям, дідусю. Але потім я розмовляло з голубкою.
— З отією навіженою?
— Вона сказала мені, що жити під землею личить тільки дощовому черв’якові.
— Нехай і так, але не забувай, що ти всього лише краб, мій хлопчику.
— Так, я краб, та колись я житиму в домі під самими зірками.
— Про який це дім ти весь час торочиш?
— Про гніздо, дідусю!
— Щоб жити в гнізді, потрібні крила, хлопчику!
— Хтозна, може, колись…
Але дідусь не дав йому договорити.
— Затям собі, хлопче,— закричав він,— що ти краб, а не птах; і нема в тебе ні пір’я ні крил! Ти народився крабом і крабом помреш!
Та онук вирішив хай там що, а робити своє. У лісі він вибрав найвище, найрозлогіше дерево. А тоді рішуче заходився накладати собі на спину гілочки, кульки живиці і все необхідне для будівництва гнізда.
Нелегка це була робота. Він стільки разів підіймався і спускався, чіпляючись гострими клішнями за стовбур, що зробилась на корі стежечка. А йому ж доводилося не тільки тяжко працювати, ризикуючи щомиті впасти й розбитись, а ще й вислуховувати насмішки інших звірят, які не вміли літати.
— Погляньте на нього, він божевільний, божевільний!— не вгавала черепаха, сидячи на камені серед річки.— Ще лусне з натуги! Зроду такого не бачила!
Але крабеня навіть не озивалося ні до кого. Вгору — вниз, вгору — вниз, із вантажем і по вантаж. Бувало, воно знесилювалося на півдорозі, і тоді вантаж летів додолу. Та воно терпляче злазило додолу, знов набирало гілочок і дерлося вгору, не зводячи очей зі свого гнізда, що помалу росло й росло.
А старий дідусь казав усім, що його онук збожеволів.
Та от одного ранку з усіх шести провінцій Куби злетілися до того дерева птахи. З Орієнте прибув красень сенсереніко з жовтою шийкою — от ніби пов’язався новенькою краваткою. З Камагуея прилетів чорний дятел із червоними грудьми. Із Санта-Клари — співучий сінсонте. З Матансас — найлагідніша з усіх голубок. З Гавани — блакитний колібрі, що вміє, швидко-швидко тріпочучи крильми, зависати в повітрі. І врешті, з Пінар-дель-Ріо завітав соловей, якого ще прозивають арагонською флейтою.
А злетілися вони, щоб похвалити крабеняткове гніздо—гарне зовні, світле й просторе всередині. Крабеня подякувало всім і піднесло плодів гуаяви та райських яблук.
Того ж дня надвечір крабеня відчуло, що хоче спати. Чи не захворіло воно? Досі йому ніколи не хотілося спати надвечір. Саме о цій порі краби виходять на прогулянку, а птахи навпаки — засинають.
Та воно таки заснуло, а коли прокинулося, то відчуло, що йому стало тісно в гнізді. Крабеня розплющило одне око, потім друге. Подивилося праворуч і заніміло з подиву; подивилося ліворуч, і йому геть одібрало мову: двоє крил, двоє чудових червоних крил, вигнутих, як у голубки, виросло в нього, і були вони довші за його клішні.
Не знаючи, плакати чи сміятися від радості, крабеня підняло свої чудові крила й залопотіло ними, аж посипалося листя з дерева, а тоді злетіло проти вітру…
Відтоді всі дивуються, коли бачать краба, що ширяє в повітрі. А його старенький дідусь каже тепер, пишаючись:
— Бачите? Це мій онук. Має він гарні крила, а літає — як вітер!
ТРОЄ ПТАШЕНЯТ
Жило собі троє пташенят — дітки чорного дятла. І всім трьом не подобалося пташине життя. їм зовсім не хотілося з ранку й до вечора довбати дзьобом стовбур якоїсь там пальми.
Мати їхня сподівалася, що наприкінці літа, коли в пташенят замість пуху виросте справжнє пір’я, вони відчують, як це чудово літати, й теперішні нерозумні вигадки забудуться самі собою. Та добра матінка помилялася: троє братиків мали свої задуми, й одного ранку, коли вона спитала, чи не хочуть’ вони випробувати свої крилята, всі троє відповіли:
— Ні, ми хочемо бути моряками.
— Ким? — здивовано перепитала мати.
— Моряками! — хором повторили пташенята.
— Діточки мої, що це таке вам заманулося? Де ви бачили птахів-моряків?
— Ми бачили качок,— відповіли брати.
— Ну, які ж вони моряки — ті ваші качки? Моряки плавають на кораблях, а качку на корабель нічим не заманиш.— І, певна того, що переконала своїх дітлахів, мати шугнула вгору й полетіла шукати їм обід у хмарі комах над річкою.
Тоді одне пташеня зітхнуло:
— Добре, що ми нарешті сказали все мамі.
— Атож,— сказало друге,— більше не треба буде брехати і прикидатися.
— Ми станемо справжніми моряками! — вигукнуло третє, і всі троє висунули голівки з гнізда й подивилися на річку.
Річ у тім, що того року вуглярі вирубали чи не всі дерева на берегах річки, і мати-дятлиха не могла знайти дерева, щоб видовбати дупло. Довелося їй задовольнитися чиїмсь покинутим гніздом на гілці, що простяглася над річкою.
Отож пташенята, вперше розплющивши очі, зразу побачили прозору воду, що без упину кудись бігла. Тому, певно, й почали вони мріяти про море та кораблі, аж поки одне з них сказало вголос:
— Цікаво, куди біжать річки?
— А хто його знає! — відповів другий дятлик, а третій сказав:
— Мабуть, десь вони повертають назад, бо ми весь час бачимо одну й ту саму воду.
— Хто його знає! — повторив своє другий дятлик.
Але правдиву відповідь вони почули аж того дня, коли старий альбатрос прилетів подивитися на квітучі пагорби й сів на їхню гілку.
— Добрий день, діти! — привітався альбатрос.
— Добрий день, сеньйоре альбатрос,— відповіли пташенята. — Ви на прогулянці?
— Еге ж, заманулося трохи покружляти над суходолом. А ви що поробляєте?
— Ми? Ми чекаємо,— відповіли пташенята.
— Маму?
— Та ні — того часу, коли станемо дорослі й матимемо справжнє пір’я.
— Що ж, непогано, непогано,— сказав морський птах.
— А ви, сеньйоре альбатрос, далеко звідси живете?
— Ну, як вам сказати,— поважно відповів той.— Я живу, власне, на морі.
— А що таке море? — спитали дятлики.
— Ну, це те місце, куди течуть усі річки.
— Ой, як цікаво! А яке ж воно, те море? Розкажіть, будь ласка, сеньйоре альбатрос!
І альбатрос розповів їм, яке красиве й могутнє море, яке воно безмежне, які на ньому хвилі, а на хвилях — кораблі, а над усім цим — вітер.
Найбільше зацікавили пташенят кораблі.
— Які вони завбільшки? Як кокосовий горіх?
— Ха-ха,— засміявся альбатрос. — У тисячу разів більші!
— Чудеса!
— Корабель — це плавучий дім, у якому живуть і працюють моряки.
Отут пташенята і вигукнули хором:
— Ми будемо моряками!
З голови їм ніяк не йшла та розмова із старим альбатросом, отож тепер, коли всі троє замріяно дивилися на річку, третій дятлик сказав:
— Послухайте, якщо всі річки біжать до моря, то й наша річка тече туди ж. Чому б нам не вирушити в плавання негайно? А пір’я виросте у нас дорогою.
— У плавання? Без корабля?
— Ет, корабель у нас є. Треба тільки спустити його на воду. Хіба ви не бачите? За корабель нам правитиме гніздо. Треба тільки його розхитати, щоб воно впало на воду, і річка понесе нас до моря.
— А ми не потонемо?
— Отакої! Солома ж чудово плаває! А течія, кажу вам, понесе нас до моря.
Тоді другий дятлик вигукнув захоплено:
— То розхитаймо гніздо! Нумо, разом!
І вони дружно заходилися розхитувати гніздо, аж поки воно — плюсь!—упало на воду,
— Ура! — закричали всі троє, відчувши, як течія підхопила гніздо. — У плавання!
Але тут мати побачила їх і стрімголов полетіла слідом.
— Синочки, мої синочки!—розпачливо гукала вона.
Та перш ніж вона випростала лапки, щоб сісти в гніздо, один із дятликів застеріг її:
— Обережно, мамо, не сідай! Корабель не витримає додаткової ваги!
— Який корабель, якої ваги, дитино? Вам треба рятуватися, ви ж потонете!
— Не потонемо, мамо! Це ж справжній корабель!
Мама, зробивши коло в повітрі, полетіла над їхніми головами, гукаючи:
— Додому! Негайно до берега!
Але повернути мандрівників назад було неможливо. По-перше, вони не могли керувати гніздом, і, по-друге, не мали ані найменшого бажання повертатися додому.
— Матінко, зрозумій нас! — лагідно умовляли вони матір.— Одного дня ми повернемось, неодмінно повернемось, і ти ще будеш пишатися нами.
— Додому! Додому! — кричала дятлиха, стрілою шугаючи над гніздом.
Але, як ми вже сказали, дятлики просто не могли повернутися додому та й непохитні були у своїй рішучості і не робили анічогісінько, щоб наблизити гніздо до берега.
— Шкода, що наша мама не розуміє нас! — сказав другий дятлик.
— Та шкода,— погодився перший.
— Не журіться,— сказав третій.— Коли ми станемо капітанами, побачите, як мама радітиме за нас!
Тим часом дятлиха подалася до колібрі на пораду, бо ж колібрі — птах мудрий; навіть літаючи в повітрі, він часто зупиняється, щось обмірковуючи.
— Колібрі, порадь, будь ласка, що робити? Мої сини вирушили в плавання!
— Чудова ідея,— сказав колібрі.— Прогноз погоди на сьогодні хороший: ясне небо, стала температура.
— Але ж вони не послухалися мене, вони просто втекли!
— Так, це прикро, я розумію. Але гірше було б, якби вони все життя робили те, що їм не до душі. Це справді зашкодило б їм, хоч вони й жили б по-твоєму. З часом вони стали б мовчазними, сумними птахами.
— Але ж вони вилупилися тільки два тижні тому!
— І вже стали сміливими мандрівниками, попливли на кораблі!
— Який там корабель! — зневажливо сказала дятлиха.
— Так, корабель,— відказав колібрі.— Коли гніздо стало кораблем, то так його й слід називати.
І він не сказав більше нічого.
І потяглися довгі дні плавання. Був голод, була і втома. Проте пташенята трималися мужньо й рішуче. Вони стійко переносили голод і шторми. Якось удосвіта, коли над пташатами сяяли тисячі зірок, другий дятлик прокинувся й вигукнув:
— Ось воно!
Дятлика, а потім і його братів розбудив якийсь гучний рев. Він затих, а тоді залунав знову. Розплющивши очі, пташенята заніміли від захвату. Це була річка без берегів, неозора, як небо.
— Море!—скрикнув другий дятлик.— Нарешті!
— Гляньте, корабель!—вигукнув перший. Заревло знову. Величезний корабель наближався до них, сяючи вогнями.
І з того корабля старий капітан, уважно вдивляючись у море, побачив гніздо, що погойдувалося на хвилях.
— Троє за бортом! — сказав він. — Шлюпку на воду! Врятувати їх!
Отак, нарешті, троє худющих, але веселих мандрівників уперше потрапили у справжнє море і на справжній корабель.
Корабель плив дуже далеко, і наші мореплавці пропливли на ньому всі моря світу. Три роки тривало те плавання. А потім вони повернулися. Якось дятлиха видовбувала нове дупло у стовбурі пальми й почула голоси, що гукали до неї:
— Мамо, привітай гостей!
— Діти мої! — скрикнула мати й кинулася цілувати своїх синів. І тільки тоді побачила на них капітанські кашкети.
Капітани довго не барилися — знов подалися в мандри і матір узяли з собою, щоб побачила світа. Одного дня вони повернулися додому з подарунками для мудрого колібрі.
ПІСНЯ ЦИКАДИ
Усі малі мешканці лісу мали звичай селитися там, де не ступали ратиці вола й де людина не протоптала стежки в траві.
Вони шукали або скелю в горах, куди не могли дістатися великі тварини, або якусь розколину на осонні й там засновували собі селище.
Отак воно й велося.
Тож якось прилетіла бджілка, що десь далеко шукала нектару, і сказала:
— Сьогодні я знайшла чудовий куточок. Це невеличкий видолинок із трьома струмками, і розмарину там цвіте багато. Справжній рай!
— Чи далеко це від людських стежок? — спитала гарна чорна мураха.
— Далеко,— відказала бджілка. — Звідти, з гори, люди здаються такими дрібними: як ідуть за своєю худобою — от ніби блохи стрибають.
— Ну, то ходімо туди,— вирішили всі.
І комахи рушили в дорогу, щоб побудувати в тім видолинку маленьке щасливе селище.
Довгим ланцюжком тяглися завзяті мурахи, несучи своє збіжжя. Бджоли шукали пилку й нектару, щоб зліпити в трухлявому стовбурі на горі смачні й запашні стільники. А ввечері засяяли світлячки — вони залили м’яким, ніжним світлом маленький майдан.
І зажили комахи в злагоді та достатку. Всі працювали, дзвеніли пісні. Але найдзвінкіше співала молода цикада, що вміла робити тільки одне: звеселяти всіх своїми піснями.
Цвіркуни — а вони, як відомо, добрі музики,— хвалили цикаду і радо їй підспівували, і взагалі всі в селищі любили її пісні.
Тільки одна істота скоса позирала на її будиночок. Це був бургомістр селища — гладкий жук, який будь-що прагнув стати музикою і, хоч не мав ані найменшого хисту до музики, годинами вистоював у відчинених дверях і затято водив смичком по своїх блискучих зубчастих лапках.
Стомившись, він підбігав до вікна й заздрісно поглядав на молоду цикаду, яка іноді співала й при місяці.
Чорна заздрість точила його серце.
— Хіба це справедливо, що всі ми працюємо, а вона ледарює? — підбурював жук-бургомістр жителів селища. — Он сестриця-бджілка мусить щодня літати за кілька кілометрів, щоб добути хоч трохи меду, а сеньйора цикада, бачте, співає і розважається!
— Ви хочете сказати, співає і розважає нас, сеньйоре бургомістр,— заперечила та сама бджола, яку завжди чарували пісні цикади. — Адже пісня належить усім!
— Так, але ти збираєш мед, ти працюєш!
— Я збираю мед для загального стільника, а цикада співає для загальної втіхи.
— Слушно, слушно! — загукали мурахи, а цвіркуни зацвірчали:
— Правильно, правильно, правильно!
— Знаєте,— мовило сонечко, все ясно-червоне і в чорні цяточки,— вчора я вже піднесло було лапку, щоб ударити одного з моїх хлопчаків, та в цю мить наша приятелька цикада заспівала, й моя рука зависла в повітрі. Я не змогло вдарити дитину! Бо завдяки чудовій пісні цикади раптом зрозуміло: малюк іноді може бути набридливий, але він ніколи не може бути поганий.
— Ну, нехай і так! Але я питаю, чи це правильно, що всі ми працюємо, а цикада нічого не робить?
— Її робота — пісня, сеньйоре бургомістр,— сказав гарненький світлячок і засяяв холодним світлом.
Цілий хор голосів підтримав світлячка, і той відразу ж засоромився, пригас.
Тоді жук надумав, що цикада, може, не зуміє сама себе захистити, й запропонував:
— Хай вона сама скаже, чому не працює; хай пояснить свою провину.
І коли всі замовкли, цикада тихенько відповіла:
— Певно, я народилася, щоб співати, і коли в цьому є провина, то тільки не моя.
— А правду кажуть у народі,— перепинив її жук-бургомістр,— що один твій прадідусь проспівав був ціле літо, а взимку танцював на морозі?
— Замовкніть! — вигукнула бджілка, і жук-бургомістр справді замовк.
Тієї ночі з вікна цикади полинула пісня, найсо-лодша з усіх її пісень, і все селище було вдячне цикаді — все, окрім заздрісного бургомістра.
Чорна заздрість росла і росла в його серці. А коли того року випали перші зливи й почалися простуди, жук почав діяти.
— Ой, сеньйоре бургомістр, що робити, мені страшенно болять вуха!—скаржився метелик.
— Вони в тебе псуються від напруження, бо ти весь час слухаєш пісні.
— Ах, я і не знав!
— Вуха в тебе просто руйнуються, синку. Тобі добре було б виїхати звідси, аби не чути цього клятого співу.
— Виходить, це вона винна, цикада?
— А хто ж тут іще співає, синку?
Іншим разом жук перестрів равлика, що повз, лишаючи срібну доріжку на листі.
— Як ся маєш, равлику-братику?
— Та як бачите, сеньйоре бургомістр.
— А який вийшов у тебе новий будиночок?
— Саме такий, як треба, сеньйоре!
— Ну, в дощ тобі добре буде в ньому.
— Авжеж, досередини не просочиться жодна крапля дощу.
— А звуки? Звуки проникають досередини?
— Ну, звісно! Нам же треба чути, як наближається небезпека!
— Ви, равлики, нічого не розумієте! Найбільша небезпека для вас полягає саме в тому, що звуки проникають крізь стінки ваших будиночків!
— Чому, сеньйоре бургомістр?
— Ти чуєш ту пісню, братику?
— Авжеж, чую.
— А чи знаєш ти, що в новій твоїй хатці звуки посилюватимуться, мов у сурмі?
— Мов у сурмі…
— І вона ж ніколи не замовкає! Вона весь час співає і співатиме, аж поки повбиває вас!
— Цикада, сеньйоре?
— Вона, так, вона. Цикада покінчить з усіма нами. А ти навіть не виберешся із свого будиночка, щоб померти під сонцем. Ти захолонеш там, усередині, й ніхто навіть не знатиме про це.
Не дивно, що нажаханий равлик щосили ляснув дверцятами й зачинився у своєму будиночку…
Отак і вийшло, що через якийсь час майже всі комахи в селищі поховались, аби не чути цикади.
Одного ранку жук-бургомістр вирішив, що нарешті настав час діяти, і з чотирма вірними йому черв’яками увійшов до будинку цикади.
— Ім’ям закону ти заарештована, цикадо!
— Якого закону? — спитала вона, і жук, розгорнувши довгий папірець із багатьма печатками та штампами, сказав:
— Ім’ям закону про охорону слуху.
І від тієї ночі вікно цикади більше вже не світилося.
Так минула майже вся зима. Комахи не чули чарівних пісень, і дітлахам тепер діставалося на горіхи, хоч бідолашні й не розуміли, за віщо їх лупцюють. І от знову настала весна. Одного жахливого дощового вечора страшне лихо спіткало маленьке селище. Раптом щось страшно зареготало, аж три будиночки завалилися.
— Ха-ха! А ось і я!
На горбку — найвищому в селищі — сиділа величезна жаба і, мов батогом, стьобала язиком.
— Ану, зараз же всі здавайтеся!
Комахи застигли від несподіванки й переляку, але згодом отямились і вирядили на переговори кількох парламентерів з білою пелюсткою розмарину. Попереду, як і годиться, йшов бургомістр. Він був такий переляканий, що тремтів від голови до зубчастих ніжок.
— Сеньйоро, чим можемо служити вашій світлості?— звернувся він до страховища.
— Можете бути мені їжею — поживною і різноманітною,— сказала жаба.
— Але ж, ваша світлосте, нас не вистачить навіть на півстрави,— кланявся бургомістр, жалюгідний від страху.
Бджоли, звісна річ, не тремтіли. Адже вони не тільки багато працювали, вони вміли й за себе постояти. Тому одна бджола вийшла наперед і сміливо сказала:
— Слухай-но, ти, жабо! Ти сидиш на пагорбі вільного селища!
— Ну то й що? — озвалася жаба.
— А це означає, що ми тебе тут не збираємося терпіти! Іди собі туди, звідки прийшла.
Жаба аж роздулася з люті й прогриміла:
— Даю вам дві години на те, щоб здатися, а то зруйную селище!
…Настав довгий вечір. Комахам здавалося, що це останній вечір у їхньому житті. Ось уже й зорі засяяли на небі.
— Ми повинні щось робити, і то якомога швид ше,— злякано кричав жук-бургомістр.
Але бджола знову вийшла наперед:
— А вам якраз і нічого тут робити!
— Але ж я бургомістр!
— Ви були бургомістром,— відрізала бджола.— Бо відколи ви назвали світлістю цю потвору, ви для нас більше не бургомістр!
— Правильно, правильно!—зацвірчали цвіркуни.
Хто має якийсь план?
— Ми повинні боротися,— наполягала бджола.
Тоді наперед виступила велика мураха.
— Друзі,— сказала вона. — Чудовисько сидить на узвишші. За ним — прірва. Якщо нам пощастить підкопати землю з другого боку, воно перекинеться, полетить у прірву і звідти вже не вилізе.
— Чудовий план! Простий і розумний! — загукали всі.
Але бджола все щось думала. Нарешті вона сказала:
— Це неможливо. Жаба побачить, як ми обходитимемо її попід горбом.
— Напевно,— визнала мураха і витерла хусточкою холодний піт на лобі.
— А що ж робити? — стиха пробурмотів якийсь цвіркунчик, що досі був блідий, бо весь час жив під каменем.
Ні в кого не знайшлося відповіді на це важке питання.
Надовго запала гнітюча мовчанка. Коли це знову засяяв світлячок, і всі з надією обернулися до нього.
— Друзі, а цикада?! — вигукнув світлячок.
— Що?
— Коли її спів допомагає добрим істотам, то лихим він повинен шкодити! Нам треба тільки, щоб жаба на якийсь час завмерла — поки всі ми підкопуватимемо під нею землю.
— Це й справді можливо,— сказала бджола і, озирнувшись, запитала: — А де ж це кума цикада?
Усі вже й забули про неї. Лише бургомістр засунув руку в кишеню свого чорного костюма і боязко витягнув ключ від тюрми.
— Он ти до чого докотився! — гнівно мовила бджола. Та, не гаючи часу, вихопила вона в жука ключ і полетіла до тюрми.
Коли бджола відімкнула двері камери, цикада щось писала на нотному папері.
— Якщо ти пишеш заповіт, облиш це, сестро.
— Заповіт? Хто це тобі сказав, бджілко? Я пишу музику! Настане час, і я заспіваю цю пісню.
Бджола аж заплакала з жалю. Але тут-таки заговорила знову, бо для жалів не було часу.
— Сестро, сьогодні твоя музика потрібна нам більше, ніж будь-коли! Допоможи нам урятувати селище!
— Ходімо,— просто відповіла цикада, і взяла свою скрипку.
Уже світало, коли вона зайшла у свій будиночок і порозчиняла вікна перед самим носом у жаби.
А там, унизу, мурахи, великі й малі, черв’яки, метелики та равлики очікували, вишикувавшись по-військовому.
Помалу з вікна цикади полинула над селищем ніжна музика. Цикада співала про силу громади, коли вона об’єднується, коли біль одного стає болем усіх.
Спочатку величезна потвора нібито глузливо за-усміхалась, але потім відчула, що тіло її обважніло, і врешті, мов дві величезні завіски, опустилися її повіки. Жителі селища повиповзали зі своїх сховків і почали обходити пагорб. Усі працювали завзятіше, ніж будь-коли, підкопуючи землю, аж поки чийсь дзвінкий голос дав команду, і всі відскочили вбік. Земля осіла, а жаба впала навзнак і перевертом полетіла у прірву.
Відтоді майже не було дня, щоб не співалося за роботою, і не було ночі без танців із співами. Цикада прожила багато років. А тепер на майдані селища височить статуя цикади, що схилилася над своєю чарівною скрипкою.
