Друкувати
— Дивись ти, як хвинтить зачав!
й справді пишна птиця! —
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав.—
А глянь, іще й радіють люди;
Запевно, всі вони дурні,—
Аж чудно, далебі, мені!
Ну що їм від того прибуде,
Як дощ поналива води?
Хоч опісля вже й не ходи.
І росяно, і кально, скрізь калюжі,—
Погано та ще й дуже.
Та що вже будемо робить:
Самому всіх не перевчить!
Я тутечки лежу відколи —
Звичайно, мов мене й нема;
Де не покинуть — все дарма,
А й слова доброго не чув собі ніколи,—
Бодай їм дихать так!
— Мовчи лиш, дурню, не базікай,—
Тут став казать йому Черв’як,—
Сей дощик — радість всім велика,
Земля посхла була — от він п змочив;
Травицю трохи підживив.
Пашня зовсім була пов’яла.
Мов тая в’яла риба стала,—
Він їй головоньку підняв,
А добрим людям щастя дав…
А з тебе що? Лежиш, ледащо!
І аки лежні людям нащо:…
Лежи ж, коли лежати звик,
Та не базікай, дурню, дуже.
Буває, інший чоловік
Все приндиться, що довго служе.
А що в йому?
Те, що й у Камені тому.
(1853)

Рейтинг