— Не сумуй, друже, а роби так, як я: записуй свої помилки і не повторюй їх.
Скористався я з цієї слушної поради і завів спеціальний зошит, щоб занотовувати необачні (на мій погляд, звичайно) вчинки. Одне слово, я став своєрідним літописцем власних проражунків.
«На останніх зборах я похвалив нашого шефа за мудрість,— записав я вперше.— Через тиждень його звільнили за розвал роботи, а мене звинуватили в підлабузництві».
Вийшло, як у тому народному прислів’ї: «Чужу біду на воді розведу, а своїй і кінця не знайду».
«Покритикував свого зава, а його призначили головним. Мене назвали критиканом».
Кому пироги й млинці, а кому — гулі та синці. «Похвалив нового зава, а він невдовзі — «за власним бажанням». І з доганою… Мене нарекли пристосуванцем». На похиле дерево кози скачуть.
«Покритикував заступника за хиби в доборі та розстановці кадрів. Охрестили песимістом і людиною, яка не бачить перспективи».
Не потикай носа до чужого проса.
«На чергових зборах з піднесенням говорив про майбутні плани нашої контори та її дружного колективу. Звинуватили в демагогії».
Мовчи, глуха,— менше гріха.
«На чергових зборах я мовчав, як риба, і був єдиний, хто утримався під час голосування. Назвали безпринципним». І сюди — гаряче, і туди — боляче.
«Сьогодні перед усім колективом покритикував… самого себе (і за соломинку вхопиться, хто топиться). Сказали, що я нескромний і «напускаю туману». Гірко заробиш — солодко з’їси.
«Вчора викликав мене директор і запропонував піти на заслужений відпочинок».
Не на ярмарок я поїхав, а з ярмарку… Це останній запис у моєму щоденнику, точніш, у його першому томі. Незабаром почну новий. Пенсійний. Епіграфом до нього я взяв слова: «Знай, цвіркуне, свій припічок».
