– Досить, став на голосування!
Кіндратові мати б розумну голову та прислухатись, а він підвівся й каже:
– Чому це ви, жіночки, мовчите? Підходить вам такий бригадир?
– Підходить, хай буде,- почув я відразу кілька жіночих голосів.
– А все‑таки,- не вгамовується Конопляний.- От ви, Меланіє Гнатівно,- звернувся до баби Комарихи,- що могли б сказати про Максима?
– Те, що й люди,- говорить вона.- Максима треба обирати на бригадира, кого ж іще? Чоловік він молодий, при здоров’ї, не те, що наш зоотехнік: вип’є чарку – і вже очі каламутні, язик заплітається. Яка то робота з нього? Не рівня він Максимові. Максим пляшку «Сибірської» на тому тижні випив у мене – і нічого йому, тільки вуха почервоніли. І ще, скажу вам,- чесна людина. Пообіцяв лантух зерна для качок – привіз, сам і до хати заніс.
У залі сміх, регіт, а Комарисі те байдуже, вийшла вже на трибуну і говорить, як по писаному читає.
– Про комірника, про Федота, цього не скажу, ні. Він безсоромна людина. До мене похмелятися бігає, а дерть носить Ользі, та ще й через мій город. Потолочив геть усе гарбузиння. Почала було сварити його, а він: «Цить, бабо, я тобі за це цілий віз гарбузів дам». А де ті гарбузи, де?
Федот ховається за спинами людей, Кіндрат руками і очима подає Комарисі знаки, щоб закінчувала, вона ж на нього уваги не звертає, своє веде.
– Немає в мене досі гарбузів і не буде, бо померзли на полі, а тут голова казав, ніби їх і зовсім не саджали. Як же не саджали, коли я з жінками полола?! От скажи, Кіндрате, якщо їх не було на полі, то звідкіля їм узятися в твоєму дворі? Всі ж достеменно знаємо, що твоя Христя і зерняточка на своєму городі не посадила.
Переждала Комариха, доки вщух гомін у залі, і говорить лагідненько:
– Я хочу ще і тебе, Максиме згадати. Збирали ми помідори, он: Марія, Зойка, Галька і Полька були з нами, а Дора була? Не було її поміж нас. А ти ж написав, що вона теж з нами збирала, та ще й більше від нас назбирала…
– У неї ж п’ятеро діток,- засміялись молодиці, а Ко‑мариха їм у відповідь:
– Нічого, що п’ятеро, ми знаємо батька кожної дитини, достеменно знаємо, яке на кого схоже.
Критику я витерпів, а от мій кум Олекса, хоч його й не згадала Комариха, не витримав, знепритомнів. Галька привселюдно за щось ляснула по щоці Романа – свого чоловіка, а Поля, жартуючи, погладила по голові Павла, він почервонів мов рак, підвівся тихесенько і – в двері.
– Меланіе Гнатівно, злазьте з трибуни, досить з них,- сміючись, почали гукати жінки.- Досить, бо чоловіки вже й так ледь живі сидять!
– Ні, я ще не все сказала про Максима, потерпіть трішки. Треба ж згадати, що він таки сім’янин хороший, жаліє жінку, вона в нього на легкій роботі. І додому він ніколи не їде впорожні, завжди щось везе для господарства. Людей теж не зобижає, коли хтось, бува, прихопить з поля чи ферми. І ще й тим подобається він мені, що боліє душею за колгосп. Посіяли, пам’ятаю, весною моркву. Ловко посіяли, рівнесенькими рядочками зійшла вона. Не знаю вже, що було потім, а тільки та морква заросла так, що за бур’яном і не видно нічого. А тут пішла чутка – їде якась комісія з району, поля дивитися. Максим, не довго думаючи, пустив на моркву трактора з культиватором, до ранку те поле й заборонував. Чистеньке й гладеньке вийшло воно. А коли б він не зробив цього? На весь район критикували б наш колгосп. Та морква, може, й померзла б, як ото гарбузи. Тож і кажу: Максима на бригадира!
…Ні, не обрали мене. Галину, Грицька Гайдученка дочку, агрономом досі працювала, на бригадира поставили. Та мова, власне, не про те: мудрою людиною, скажу я вам, повинен бути головуючий на зборах. Мусить знати, кого і коли запросити на трибуну, кому надати слово, а кому й ні.
На наступних звітно‑виборних ми, я і мої товариші, це врахуємо, А поки що вітаємося до кожної бабусі, бо ніхто не скаже, коли і де зійдуться і де перетнуться наші стежини в житті.
