Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш…
— А ти можеш подовжити день? — питає купець.
— Звісно, що можу! — й оком не моргнув селянин. — Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає.
Радіє купець, аж руки потирає:
— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, — сто талярів твої.
— Добре, спробую, — дав згоду селянин, — тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
— Що ж, — купець почухався за вухом, — як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова!
— Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу. — Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок. Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.
— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…
— Чому не можна, паночку… — каже селянин. — Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
— І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
