Спочатку полювалося добре, оскільки гризунів розплодилася сила-силенна. Та й сіренькі кота за ворога не вважали.
Проте з часом маленькі почали боятись і з нірки не показувалися. Виткнуть голівки, обдивляться навкруги й лише тоді вилазили. А зачувши котячий дух, мерщій ховалися. Тому мисливцю доводилося хитрувати. Іноді вдавав сонного, а іноді просиджував цілий день біля нірки, чекаючи, доки не з’являться сіренькі.
Та якось муркотунчик не впіймав жодної миші. Угледів тоді біля нори хворостину, що стирчала зі стріхи, та вчепився в неї передніми лапами. Цієї хвилини молода мишка висунула голову й побачила, що кіт висить. Повернувшись додому, розповіла родичам:
— Друзі! Я принесла таку новину, що радітимемо й веселитимемося…
— Що сталося? — запитували подруги.
— Уявляєте, нашого ворога повісили! Тепер гулятимемо скрізь вільно.
Гризуни почали витикатися з нори й потихеньку наближатися до кота. А стара миша, що за життя познайомилася не з однією халепою, наказувала нерозумним:
— Не ходіть далеко, бо надурить вас! Знаю такі хитрощі. Може, висить там без мотузки… Стережіться!
Мишенята не послухалися старої, повилазили на подвір’я й на радощах заспівали, що позбулися лютого ворога. Одна з них, найпрудкіша та найвідважніша, близенько підступила до смугастика й почала пищати віршик:
Жив Мурко,
Та був дурко,
Кіт сибірський,
Зріст багатирський;
Із сірим хутром,
З турецьким вусом;
Був він скажений,
На крадіжках навіжений,
За те, мабуть, і повішений.
Радійте, миші,
Радійте, пацюки,
І вся наша природа,
Настала тепер свобода!
Не встигла ораторка скінчити віршика, як кіт ожив, миттю кинувся до здобичі й ну ловити! Потім сів біля нірки стерегти сіреньких, аби не встигли сховатися.
Зрозуміли тоді миші, що такого хитрого ворога ніяк не позбудешся, та й перебралися до іншого місця.
