у господі лінощі пасе.
Тещу від його безділля
уже всю трясе.
— Ти без діла сновигаєш,
а паркан упав,
Та й курник перекосився —
взяв би й поладнав.
Зять на неї скоса глипнув:
— У вас тяма є?!
А воно мені навіщо?!
Воно що — моє?!
Лише сплюнула сердега
на такі слова
Та на другий день
до себе зятя підзива:
— Бачиш, он димар
на хаті на тонке пряде?
Треба вже новий зробити,
бо, їй-бо, впаде.
Та й покрівля на сараї —
на дірі діра,
Теж її перекривати
вже прийшла пора.
Зять і слухати не хоче,
аж дибки стає:
— А мене це не лоскоче!
Воно що — моє?!
Так вони перемовлялись
ще не раз, не два.
В неї вже від суперечок
пухла голова.
А невдовзі — що буває
лише у кіно —
Переписує на зятя
геть усе майно:
Хату, хлів, худобу, птицю,
заодно й кота
(Бач, мовляв, яка у тебе
теща золота?).
— Хазяйнуй тепер, синочку,
— радісно мовля. —
Он корівонька на щастя
привела теля,
Треба кліточку зробити.
А є й ще сюрприз:
Вже кабан своє корито
геть усе погриз…
Ой, роботи, як ти бачиш,
— непочатий край,
Тож віднині ти із нею
в піжмурки не грай.
Зять єхидно мружить очі,
пирскає в кулак:
— Це ж не ваше, то чого б
то перейматись так?!
