Золота осiнь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – вiн аж ніби кров’ю з печалi налився i закривавив лiси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.
Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм “кру-кру”:
– “Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?” Вiдлiтаємо!
Золота осiнь…
От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.
Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…
Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.
Незмiнною залишається стопка.
При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, – мiсцевiсть рельєфнiшає.
Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не забули:
– Штани, значить є! Чоботи є!… Онучi, значите є!… Набої є!… Сало й ковбаса є!… Гм-гм… є… Чи не мало буде?
– Досить, досить! – поспiшає посемсйство…
– А де ж стопка?
– Та ось, за рюкзаком!
– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
– Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!
– А рушницю ти взяв?
– Ай справдi, де ж це вона?
– Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…
– Та хiба ж можна рушницею?!
– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї… А то ж…
– Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.
– На трьох?
– Ну, купуй на п’ять! Я бiльше як п’ять не стрiлятиму.
Поїхали…
II
Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.
З пiдйому можна полювати одному й колективом.
Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур’янами i “витоптуєш” зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває… Ви пiдходите до його лiгвочка, заєць i вискакує…
Коли полюєте компанiєю, тобто колективом, краще йти так званим “котлом”, такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.
– Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.
Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i “голосом” його гонять.
Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.
Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…
Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…
“Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…”
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – якi б були симфонiї!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш…
На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє… Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питає:
– Може б, i свитку ще надягли?
– Нi, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.
Засiдаєте бiля величезного колгоспного ожереду соломи…
Нiч темна, бадьора.
На небi, над ожередом, – зорi, на землi, пiд ожередом, – зайцi.
Сiли, закутались.
– Ну, налiтайте, которi тут зайцi є!
Тихо-тихо…
Аж ось десь аж iз сусiднього села:
– “Котила-а-а-ася…”
I тихо.
Ще щiльнiше закутуєтесь у кожуха…
Замислюєтесь…
Мимоволi iз грудей:
Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млиновеє коло…
I знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Пiд кожухом тепло-тепло…
I на серцi тепло-тепло…
* * *
Раптом над вухом:
– Доброго ранку! Заснули?!
– Драстуйте! Невже заснув?!
– А вже й снiданок на столi! Ходiмте!
– Ходiмо.
– А де ж ваша рушниця?
– Нема… Дивись. Сюди-туди – нема рушницi.
– Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе…
– Неприємно! Не кажiть хоч нiкому!
ІІІ
Додому ви все-таки зайпя привезли.
– А де ж рушниця? – питається посемейство.
– Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заєць.
Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.
– Будьмо!
– Будьмо!
По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтається:
– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.
1945
