Благородна тварина – дика коза.
Благородна i своєю постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п’є.
Благородна i в стрiмкому вихорi-льотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв…
А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника – людини, якiй є назва браконьєр. Браконьєр – це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, – двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.
У баньках (у людей цi штуки звуться – очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьєра – бiгають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язiв.
Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й є – браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьєрiв, хоч i платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьєровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищує i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.
Нам нiколи не доводилося бачити браконьєра за його пiдлою роботою, але ми уявляємо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмирає…
І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!
Браконьєр – хитрюща бестiя.
Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, – дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми – такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, – так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.
– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.
– Приїздiть, – просить, – та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зiбрались ми кумпанiєю й поїхали. Поїхав, – каже Юрiй Васильович, – я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це – бббах! – i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
– Стiй!!
Ви ж самi розумiєте, що робиться з браконьєром, коли вiн почує “стiй!” Це на нього так впливає, як батiг на рисака. Вiн за козу i – в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибiгаємо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.
– Де коза?- питаємо.
– Яка коза?
– Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
– Та я й у лiсi не був!
Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
– Люди добрi, – озвалася жiнка, – таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi – нема!
Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем – нема!
Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.
Облазили скрiзь, де можна, де й не можна – нема!
Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:
– Де?
– Та чого ви, – каже, – до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!
Тодi я вже до нього ладиком:
– Слухай, – кажу, – чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
– Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
– Нi, – кажу, – не сусiда, а ти!
Та, вже ви знаєте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
Тодi я йому кажу:
– Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Вiн довго думав та й каже:
– А нiчого не буде?
– Та нiчого! Слово даю!
Тодi вiн до жiнки:
– Покажи!
Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
– Ось вона! Я її груддю годую!
Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьєрова дружина.
– Отакi браконьєри! – закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.
Хитрюща бестiя – браконьєр. I шкiдлива бестiя – браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
Давно вже, рокiв чи не з п’ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.
– Драстуйте, – привiтався я.
– Драстуйте! Давненько вас не чуть!
– Занiколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?
– В оборi порається. Зараз увiйде!
– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?
– Е! Молочка?! “Не видоїли бичка!” – вiдповiдає Максимиха.
Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
А вона до мене:
– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їла!
– Як?
– А так! – каже.
Коли ось i Максим у хату.
Привiталися.
– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваєте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!
А жiнка од печi:
– Козу полював!
Я сиджу й нiчого не розумiю.
Максим махнув рукою:
– Та!
– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажiть!
– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув вiн рукою.
– Три роки? Як це – “три роки”?
– А так.
– З рушницею?
– Та де там з рушницею!!
– Аз чим?
– З iзоляцiєю.
Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
– Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпається! Не витримав: приложився – ббах! – одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки – лусь! А в очах огники тiльки – блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаєте: суд i три роки з iзоляцiєю!
– З iзоляцiєю та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.
– I рушницi нема? – питаю.
– Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!
– Навчило одного браконьєра, – подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьєрiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.
Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий одстрiл цапiв-самцiв.
Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.
– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, – скажiть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть: – Я, мовляв, нiколи не помилюсь! – з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже мисливець. – Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на тебе печальними очима кiзочка… Дуже неприємна та до того ще й кримiнальна справа!
Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, – такий.
Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:
– Кiз-кiз-кiз-кiз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
– Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi
Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою має бути стенографiчний, iнакше втеряєте цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик – кiз-кiз! – стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:
– Я – коза!
Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А є й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа – це цiла подiя в життi кожного мисливця.
Траплялося й менi вбивати.
– Заходьте, – запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, – завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю “чотирма кулями”.
– Рушницю, – каже мiй знайомий, – поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, – убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б’ю, а я б’ю!
Яка ж благородна тварина – дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюдi!
1946
