(З недавнього минулого)
Начальник контори «Сіно» розпікав підлеглих:
— Протягом місяця ми уже вп’ятнадцяте збираємося на екстрену нараду, щоб загострити найсерйознішу увагу на поліпшенні заготівлі сіна. Але замість того, щоб мати високі показники, ми маємо ганебне відставання. Лише на одній семенівській дільниці глибоко усвідомили відповідальність моменту і косять сіно за графіком, а також випереджаючи графік…
Він витер спітнілого лоба і глянув у зал:
— Є хто з Семенівки?
— Є!
— Встаньте, нехай вас побачать люди.
З останнього ряду підвівся дідок і ніяково роззирнувся навколо. Начальник контори спочатку здивовано закліпав очима, а потім упевнено продовжив:
— Ось, будь ласка. Ми вчасно зміцнили в Семенівці керівництво, хоч і в літах поставили людину, але бойову. Е-е-е… як ваше прізвище?
— Мантачка.
— Так от, — вів далі начальник контори, — я й на попередніх нарадах помічав, що добродій Мантачка уважно дослухався до кожного мого слова і робив відповідні висновки. І нехай вам буде соромно, бо семенівська дільниця — найважча. Там корч на корчеві, болото на болоті. Прошу вас на трибуну, шановний добродію Мантачка, нехай про ваш досвід знають усі…
Дідок заходився розгублено м’яти бриля:
— Я того… Як би вам сказати…
— Сміливіше, — підбадьорив начальник контори. — Нам сьогодні треба обов’язково, як кажуть у народі, докопатися, де зарито собаку. Бо що ж це воно виходить? Надворі — золота пора, а трава ганебно стоїть на пні…
— Я той… Я — пришийкобиліхвіст…
Начальник контори тріпнув головою:
— Шановні, прошу пробачення. Слово має не добродій Мантачка, а добродій Пришийкобиліхвіст, який керує семенівською дільницею.
— Та ні, — ще більше розгубився дідок. — Семенівською дільницею керує Марченко.
— А ви хто? — притулив до лоба долоню начальник контори.
— Я Мантачка.
— Із Семенівки?
— Із Семенівки.
— Ну, то виступайте.
— Як же я виступлю, як я — пришийкобиліхвіст?
— Так хто ви такий?! — з притиском запитав начальник контори. — Мантачка, Марченко чи Пришийкобиліхвіст?!
— Я Мантачка, але пришийкобиліхвіст. Вони мені за це пообіцяли копицю сіна.
— За що? — заклубочилася пара над начальником контори. — За те, що ви Пришийкобиліхвіст?
— Еге, — показав дідок пом’ятим брилем на стільця. — За те, що ходжу сюди й сиджу в останньому ряду.
— Хто пообіцяв?
— Семенівські косарі.
— Сідайте, — важко провів рукою по обличчю начальник контори, немов одганяючи од себе мару. — Нехай хтось встане із Семенівки і по-людському розкаже, що воно й до чого, а то ви мене так замантачили, що аж у голові пришийкобиліхвіститься…
— Нема нікого із Семенівки, — знизав плечима дідок.
— Як нема?! Я ж наказав усім косарям бути на нараді!
— Вони мене послали, — виправдовувався дідок. — Я що? Я на пенсії. Пообіцяли копицю сіна, от і сиджу…
— А косарі що роблять?
— Косарі? — перепитав дідок. — Хлопці при ділі, траву косять…
— Передайте Мантачці…
— Так Мантачка — це ж я…
— Передайте Пришийкобиліхвосту, що я доберуся й до нього, й до косарів! А тепер продовжимо нараду. Нам сьогодні за всяку ціну треба з’ясувати, де ж зарито собаку…
