ГОРОБЧИК-ХУДОЖНИК
Жила собі дівчинка Катя, у неї була мама. Катя ляльками бавилася, мама малюнки малювала. Різні малюнки: і квіточки, і кружальця,
і зірочки. А за тими малюнками на великій фабриці тканини розфарбовували: і сатин, і ситець, і блискучий шовк. Ось і на Каті веселе плаття в зелених колечках, що мама намалювала. Сидить Катя, ляльку гойдає і дивиться на маму. А мама сьогодні не така, як завжди: що не намалює — усе перекреслить, відкине.
— Мамо, чуєш, мамо,— запитує Катя,— чому це ти сьогодні на папір сердишся, рвеш його, кидаєш?
— На себе я серджусь, а не на папір,— відповіла мама.— Мені треба до ранку три малюнки зробити: для платтячка, хусточки й фартушка. Хочемо до свята в дитячий будинок подарунки послати. І треба, щоб малюнки веселі вийшли, малят потішили, а в мене сьогодні щось не виходить.
Хотіла мама знову до малюнків узятися, та навіщось покликала її сусідка.
— Ти ж, Катю, не пустуй,— сказала мама,— я скоро повернуся.
Сидить Катя, жде маму, занудьгувала, очі злипаються. Раптом чує — хтось за вікном пищить:
— Ой холодно, замерзаю!
— Зажди, не замерзай,— говорить Катя. На стілець злізла, кватирку одчинила.
Влетів горобчик, по столу застрибав, крильцями махає, ніжкою об ніжку тре:
— Ну й холоднеча!—говорить.
Катя крихтами його нагодувала, молоком напоїла й чемно запитує:
— Чи нагрілися ви, горобчику?
Уклонився ввічливо горобчик:
— Нагрівся, дівчинко, нагрівся, люба. А чому ти така сумна?
— Ох,— зітхнула Катя,— у нас із мамою лихо трапилось.
І розповіла, що у мами малюнки ніяк не виходять.
— Що ж, цьому лихові я зможу зарадити,— весело сказав горобчик,— розстеляй папір.
Умочив праву ніжку в червону фарбу, ліву — в зелену, в дзьоб синьої набрав і почав на папері вистрибувати. Там крапку поставить, там риску, там кружальце намалює.
Дивиться Катя,— от так малюнок вийшов! Яскравий та веселий, усім дітлахам сподобається.
— Ну,— сказав горобчик,— розстеляй другий аркуш.
Почав він для хустки візерунок малювати повільніше, одним дзьобом. Дивиться Катя — все більше дивується.
— Ви, напевне, гороб’ячий художник? — з повагою запитує вона.
— Угу,— мугикнув горобчик: дзьоба він розтулити не міг, бо розлив би фарбу. Закінчив’роботу, Катя навіть у долоні заплескала од радості — такий малюнок вийшов гарний. Яких тут тільки квітів не було! І незабудки голубі, і мак червоний, і ромашки білі, і дзвіночки сині — усі у віночок сплетені та так гарно намальовані, що надіти на голову хочеться.
— А тепер іще фартушок, фартушок намалюйте,— просить Катя. І знову швидко застрибав на папері горобець, весело цвірінькаючи:
Скік, скік, та ще скік
Через поле по той бік.
Там є річенька й гайок,
Через річеньку місток,
А на ньому два шпаки
Танцювали залюбки.
Так і намалював: і ліс, і поле, і річку, і місток, а на ньому два шпаки танцюють —ой же й смішні!
— От, а тепер мені додому час,— говорить горобчик.— Спасибі тобі, дівчинко, що зогріла й нагодувала.
— І вам, горобчику, спасибі,— говорить Катя,— дуже ви добре малюєте.
— Виростеш, дівчинко, і ти станеш добре малювати,— відповів горобчик,— люди на твої малюнки дивитимуться й радітимуть.
Одчинила Катя кватирку, і горобчик вилетів. А вона стала ляльку заколисувати та й незчулась, як сама заснула. Прокинулась, дивиться — мама над нею схилилася, ковдру поправляє.
— Мамо, ти бачила, які хороші малюнки горобчик для малят намалював? — запитує Катя.
— Який горобчик? — здивувалася мама.
— Та гороб’ячий художник,— відповіла Катя. Схопилася вона з ліжка, щоб показати мамі малюнки, і побачила на столі чистий папір.
— Ой, де ж вони поділися! — заплакала Катя. Розповіла вона крізь сльози, як горобчика зогріла і які він малюнки намалював.
— А може, це все тобі наснилося?— запитала мама.
— Ні, ні,— ще дужче заплакала Катя,— був тут він, малював!
— Ну, не плач, — говорить мама,— лягай спати, а вранці пошукаємо.
Прокинулась другого дня Катя, дивиться, мама сидить за столом, малюнки розглядає.
Катя, підбігла до столу і одразу їх упізнала.
— Точнісінько такі горобчик намалював!— скрикнула вона радісно.— Бач, а ти мені ще не вірила, мамо!
— Значить, схожі? — усміхнулась мама, погладжуючи Катю по голові.— Можливо, твій горобчик і не помилився — виростеш і станеш художником.
КИСІЛЬ-ВЕСІЛЬ
Жила край сели бабуся Ганнуся. Була вона старесенька, низесенька і весела-весела. Коли спитає хто її, чому вона завжди така весела, відповідає старенька:
— Тому я весела, що вмію кисіль-весіль варити.
А як сусіда з бабусею Ганнусею живе хлопчик Вася — ледачий-ледачий і балуваний-балуваний.Тато його балував, мама йото балувала, тьотя його балувала — і як тут балуваним не станеш?
Одного разу вередує-пхикає Вася, а мама йому і говорить:
— Хоч би тебе бабуся Ганнуся своїм киселем-веселем нагодувала!
«Мабуть, дуже смачний цей кисіль», подумав Вася і мерщій побіг до сусідки.
— Бабусю, чуєте, бабусю, дайте мені свого киселю покуштувати!
— Не зварила ще я киселю, дитино,— відповіла старенька.
— Ну, так варіть швидше!
— Бач, який укажчик знайшовся! — засміялася бабуся.— Якщо хочеш мого киселю-веселю покуштувати, приходь до мене на три дні жити.
Прибіг Вася додому і каже:
— Іду до бабусі Ганнусі на три дні жити, кисіль-весіль їсти!
Заохкала мама:
— Ти без догляду у бабусі Ганнусі застудишся!
Заохкала тьотя:
— Та хто ж тебе без мене умиє, зодягне?
— Не пущу! —сказала мама.
— Не пустимо! — повторила тьотя.
А Вася як заплаче, як зарепетує:
— Хочу до бабусі Ганнусі! Піду до бабусі Ганнусі!
Тут пожаліли Васю мама й тьотя і відпустили його в гості. Зрадів Вася, біжить, на всю вулицю кричить:
— Бабусю Ганнусю, я до тебе на три дні жити йду!
— Просимо до господи,— зустріла його на порозі хазяйка,— тільки гарненько ноги об доріжку витри.
Увійшов Вася в хату, дивиться — стоять на ослоні горщики: великий-великий, потім менший, а скраю — зовсім малесенький.
Ну, Васю,— питає бабуся,— в якому горщику кисільт весіль зваримо?
— Ось у цьому — показав Вася на найбільший.
— Гаразд,— погодилася бабуся.
Вона подала Васі горщик і наказала його вимити.
— А я не вмію,— скривився Вася.
— Нічого, навчишся.
Миє Вася горщик, бризки кругом летять, калюжі на підлозі стоять, та все ж вимив.
— Молодець,— похвалила бабуся,— а тепер ми з тобою крохмалю натрем.
— Не вмію я крохмаль терти,— запхикав Вася,— вдома я кисіль тільки їм, а варить його мама або тьотя.
— А мені ти допоможеш,— відповіла бабуся і дала Васі тертушку й відерце з картоплею.
Почали вони вдвох картоплю терти.
Васі швидко набридла ця робота, і хотів був уже заскиглити він, що руки у нього болять. Та бабуся на Васю глянула й сказала:
— Щоб смачніший був кисіль, давай, Васю, пісеньку заспіваємо.
І заспівала:
Геть нудьгу проженемо
І крохмалю натремо,
Та зварю я киселю,
Василька розвеселю.
Забув Вася, що скиглити збирався, почав бабусі підспівувати. Проспівають вони цю пісеньку і починають її знову, не помітив Вася, як і роботу скінчили.
— А тепер,— каже бабуся,— принеси хмизу з подвір’я.
Розпалили в печі. Закипіла вода, стала бабуся сушню в горщик кидати, приказувати:
— Вкинемо ми вишеньок червоних, росли вони, стигли на гілочці, од вітерцю тихенько гойдалися, на сонечку солодким соком наливалися. Тепер ось яблучок візьмем, рум’яними я їх зривала, кружальцями різала, на ниточку нанизувала. А зараз і крохмалю покладем, що з Васею натерли…
Зварився кисіль, сіли хазяйка з Васею за стіл, взяли ложки круглі розмальовані і стали їсти. Наївся Вася киселю і говорить:
— Ой, смачний кисіль, бабусю Ганнусю, ніколи ще такого не їв!
— А тому він смачний, — відповідає бабуся,— що ти сам працював, мені варити допомагав.
— Справді, весело мені! — вигукнув Вася.
— А це тому, що за роботою тобі нудьгувати та вередувати ніколи було.
Прожив Вася у бабусі Ганнусі три дні, час і додому йти. Подарувала вона йому на прощання горщик найменший і сказала:
— Як з’являться до тебе Вередульки та Пхикалки, бери відерце з картоплею, натри крохмалю швиденько, навари з мамою киселю солодкого,— от твої гості неприємні й підуть собі геть.
І став Вася з того часу кисіль-весіль варити, весело без вередування жити. От коли й ви занудьгуєте, рушайте до нього, він і вас того киселю варити навчить.
ЧОМУ ПАПОРОТЬ НЕ ЦВІТЕ
Давно-давно це було. На лісовій галяві сонячного літнього ранку розцвіло багато красивих квітів. Тихо гойдалися від легенького вітерця скромні білі ромашки, веселі сині дзвіночки, гордовиті барвисті тюльпани. Та найкращою серед них була червона, як полум’я, квітка папороті. Така вона була чудова, що соловейко одразу ж склав і заспівав їй величальну пісню. Почула цю пісню папороть, пихато хитнула головою і подумала: «А справді, я найкраща за всі квіти, і немає мені рівні в усьому світі».
Злетілися на галяву бджілки-працівниці, метелики-танцюристи, кузьки різні, з квітки на квітку пурхають, пилок і нектар збирають. А як побачили квітку папороті, у захваті задзижчали і до неї мерщій. Але вона свої пелюстки стулила, нікого не пускає і говорить:
— Не смійте торкатися, ви мене пилком забрудните, ніжками подряпаєте, мою красу зіпсуєте. Просять бджілки-працівниці:
— Ти дай нам трошки пилку і нектару, у всіх квітів ми берем, жодній шкоди не завдаєм, і ніхто на нас не ображається.
— Нікого не пущу,— відповіла папороть,— забирайтеся геть, не заважайте мені свою вроду всім показувати.
Образилися бджілки, метелики, кузьки, полетіли собі. А папороть знову розкрила пелюстки, стоїть посеред галяви, як жар горить. Тільки ніхто тепер до неї не летить, красу її не вихваляє. Подивилась навколо себе папороть і подумала: «Це мої сусіди-квіти із заздрощів мене затулили, щоб ніхто мене не побачив». І загукала на них сердито:
— Як ви посміли, нікчемні дзвіночки та ромашки, поруч зі мною зрости? Тільки милуватися мною всім заважаєте!
— Нікому ми не заважаємо,— продзвенів синій дзвіночок,— тільки милуватися такою пихатою квіткою ніхто більш не хоче. Схаменися, папороте, пусти до себе бджіл!
Захиталась од злості папороть і зарепетувала:
— Не на те я розквітла, щоб надокучливих бджіл поїти-годувати!
— Дурна ти та й годі,— сказав дзвіночок,— про те не подумала, що бджоли обпилкували б тебе, насінню зростати допомогли б, а так ти пустоцвітом залишишся.
— Зате я за всі квіти найкрасивіша, а про насіння мені малий клопіт,—відповіла папороть.
Настала осінь, одцвіли лісові квіти, кинули своє насіння на землю, лише у папороті жодної насінини не було. І навесні, коли замайоріла галява новими квітами краще, ніж раніш, не розквітла лише одна папороть.
З того часу вона і не цвіте ніколи, а крихітні спори, що замість насіння у неї з’являються, соромиться навіть показувати і так ховає їх знизу під листям, що важко ці спори помітити.
ЧОБІТКИ ДІДА МИКИТИ
Трапилось мені одного разу проїжджати через село Правдиве. І розповів дідусь, візник мій, чому це село так зветься.
Жив край села швець, дід Микита. На сто верст навколо не було такого майстра: не чобітки у нього виходили, а диво. Взує їх парубок, одразу ставнішим та стрункішим стане, взує дівчина — ноги в неї самі затанцюють.
А дід, подаючи чобітки, завжди примовляв:
Чобітки ці — справжнє диво:
Взувши їх, живи правдиво,
Бо брехати як почнеш —
Чобітки ураз порвеш.
І справді: були чобітки міцними, здавалося, довіку їх не зносити, а збреше їхній хазяїн — дивись, одразу драними стали: чи на гвіздок настромляться, чи об камінь ударяться — що-небудь та трапиться.
Якось проїздив тим селом багатій-купець із своєю жін- . кою. Побачила купчиха на дівчатах чобітки гарненькі, причепилася до чоловіка: купи та й купи їй такі самі. Мусив купець дівчат зупиняти, про чобітки розпитувати. Повернув він свою трійку і поїхав до Микити.
Виніс той чобітки, подав купчисі й говорить:
Чобітки ці — справжнє диво:
Взувши їх, живи правдиво,
Не збреши у них, купчихо,
Бо тебе спіткає лихо.
Повернулася купчиха додому і почала перед сусідкою вихвалятися:
— Ось які мені чобітки красиві чоловік із столиці привіз!
Не встигла сказати, правий чобіт так стиснув їй ногу, що зблідла купчиха й закричала:
— Пожартувала я, сусідонько, пожартувала, ці чобітки купила я в одному селі у діда Микити.
І одразу ж чобіт їй ногу тиснути перестав.
У цей час купець на ярмарок їхав і до крамниці послав замість себе жінку торгувати. Та краще б вона того дня торгівлі не починала. Тільки почне купчиха гнилий ситець вихваляти, як стисне їй чобіт ногу— і розповість вона покупцеві, що крам цей кепський, якнайдешевше нею придбаний.
Здивується покупець та й піде собі.
А купчиха замкнула крамницю, із слізьми додому прибігла, чобітки скинути хоче, та вони не скидаються, немов приросли до ніг. Довелось їй до діда Микити їхати і просити, щоб він чобітки назад забрав.
Засміявся швець і сказав:
— Не всім, видно, мої чобітки носити можна. Роззувайся лишень швидше, купецька жоно.
Скинула чобітки купчиха і додому поїхала.
З того часу ті, хто брехати любив та ошукувати, не те, що до діда Микити, навіть у село, де він жив, заходити боялися. І стали те село називати Правдивим.
ПИХАТИЙ ПІВЕНЬ
Веселого літнього дня ходила по подвір’ї квочка Рябушка і скликала своїх малят.
Десятеро пухнастих жовтих курчат бігли до неї, лише найменше, з сірими, наче брудними плямами крильцях, одверталося, удаючи, що не чує.
— Ко-ко-ко, йди сюди! — квоктала Рябушка.
— Пі-пі-пі, мені ніколи,— відповідало курча, хоч і йому кортіло підбігти глянути, що знайшла мати.
Що далі, то гіршим ставало курча. Всі курчата на подвір’ї ходять, а Бруднулько — так його бабуся прозвала.— на вулицю вибіжить, кішці в пазури ледве не потрапить. Увечері всі до курника спати йдуть, а Бруднулька бабуся всюди розшукує, насилу в садку знайде.
Росли курчата, і Бруднулько витягся в цибатого галасливого півника.
— Яке противне курча! — говорила про нього бабуся.
— Який я красивий! — думав Бруднулько, дивлячись на себе в дощову калюжу.
Час минав — і справді з Бруднулька виріс красивий півень. Пір’я на грудях золотисте, крила чорносині, хвіст різнобарвний, а червоний гребінь, наче корона. І зве його бабуся вже не Бруднульком, а Золотим Гребінцем.
Все було б добре, але занадто вже Золотий Гребінець пишався. Ходить подвір’ям, голову задерши, ні з ким не розмовляє. Навіть не став спати в курнику, ночує надворі, у бабусі під вікном.
І от вирішив Золотий Гребінець одружитися. Три дні думав, кого ж йому за жінку взяти, щоб себе не принизити — адже курочка йому нерівня! І надумав він сватати лебідку білу, що за садом на озері плаває.
Запросив півень все птаство з подвір’я на своє весілля, а лебідку і не спитав, чи згодна вона за нього заміж піти. Підійшли всі гуртом до озера, дивляться — лебідка біла плаває. Стрибнув півень на камінець, кукурікнув:
— Пливи сюди, лебідонько!
Припливла вона і питає:
— Чого це ви всі зібралися?
— На весілля,— відповіли гості всі разом.
— На яке весілля? — здивувалася лебідка.
— Я тебе заміж беру,— гордовито відповів Золотий Гребінець.
— А якщо я не піду? — запитала лебідка.
— Як же це можливо, щоб за мене, співунця, Золотого Гребінця, та не піти! — вигукнув півень.
Засміялася лебідка й сказала:
— Добре, піду за тебе, але пливи за мною на той бік озера.
І попливла.
Зомлів півень, що робити, не знає. І в воду лізти страшно, а не попливти — всі глузуватимуть. «Що буде, те й буде», подумав і в озеро стрибнув. І зразу ж, пірнаючи, загорлав несамовито:
— Р-рятуйте, тону-у!
Тут би йому й кінець був, та качки зглянулись, витягли.
Виліз він із води — де його краса подкчася!
Худий-худюший, пір’я мокре на ньому злиплося, гребінь мулом вимазаний…
Як побачило його птаство — реготом зайшлося. До того сміялися, що курочки охрипли, качки на землю попадали, а од гусячого ґелґотіння всі на три дні поглухли.
Відтоді півника нашого мокрою куркою прозвали і гордувати йому ніяк стало.
ГОЛУБА ХРИЗАНТЕМА
Давно-давно жив у Китаї старий мудрий лікар Ян Цзо-цзінь. Багато людей вилікував він на своєму віку. Одному допомагав ліками, іншому — мудрою порадою, і не було в країні людини, яка б не знала його імені.
І ось одного разу захворіла богдиханова дочка. Покликав той богдихан Ян Цзо-цзіня і сказав йому:
— Якщо ти вилікуєш мою дочку, подарую тобі найбільшу вазу з мого палацу, вщерть наповнену золотом. А якщо не вилікуєш, накажу відрубати тобі голову.
Відповів йому Ян Цзо-цзінь:
— Якщо дозволиш, то я скажу тобі, сину неба, що грошей за лікування я не беру і смерті не боюся. А дочку твою, якщо зможу, вилікую.
Оглянув лікар богдиханову дочку, зачинився у відведеній йому кімнаті і думав увесь день і всю ніч, перегортаючи сторінки старовинної лікарської книги. Потім наказав вести себе до богдихана.
— Зрозумів я, яка хвороба виснажує твою дочку, і знаю, чим лікувати її треба. Але добути потрібні ліки дуже важко.
— За золото все можна добути! — пихато відповів богдихан.
— Не допоможе тут золото,— похитав головою Ян Цзо-цзінь.— Ліки готуються з пелюсток голубої хризантеми, що росте лише в ущелині Драконів. Хто ж піде туди на неминучу загибель? За останні сто років лише одній людині пощастило побувати там, не втративши життя.
— Чув я про це,— тупнув ногою богдихан,— але хто з моїх підданців посміє не виконати мого наказу?
Відібрав богдихан десять найхоробріших і найдужчих воїнів і послав їх в ущелину Драконів. Але ніхто з них не повернувся звідти.
Ще раз вирядив богдихан по квітку кращих воїнів, і знову жоден з них не повернувся. Тоді звелів богдихан, щоб по всій країні тричі на день оповісники оголошували: той, хто здобуде голубу хризантему, в нагороду одержить стільки скарбів із скарбниці богдихана, скільки подужає взяти з собою.
Спокусилися на обіцяну нагороду три сміливці і вирушили в ущелину Драконів по голубу хризантему.
Але більше їх ніхто не бачив.
Наказав богдихан привести Ян Цзо-цзіня і загримав на нього:
— Ти все вигадав, дурний дідугане, ніякої голубої хризантеми немає на світі, і даремно загинули мої найкращі воїни! Вирушай сам по квітку!
— Я підкоряюся твоєму наказові,— спокійно відповів лікар,— але не можу обіцяти, що принесу хризантему.
В той же день Ян Цзо-цзінь вирушив у дорогу. Через дев’ять днів він підійшов до самотньої фанзи біля підніжжя гори — це було останнє людське житло на шляху до ущелини Драконів. Старий лікар зайшов до фанзи, там не було нікого. Стомлений мандрівник ліг і міцно заснув. А коли він розплющив очі, то побачив стрункого засмаглого юнака, що пильно розглядав гостя. Раптом обличчя юнака засяяло радістю, і він вигукнув:
— О великий лікарю Ян Цзо-цзінь, я пізнав тебе! До останньої хвилини свого життя дякуватиму долі, що послала до бідного житла мисливця Чен Женя такого гостя! Лише один ти зможеш урятувати мою наречену Дін, що тяжко захворіла, благаю тебе, поспіши до неї.
— Веди мене до хворої,— відповів лікар.
Мисливець повів Ян Цзо-цзіня в ближнє селище. Оглянувши наречену Чен Женя, красуню Дін, лікар сказав:
— В неї така хвороба, як і в богдиханової дочки, врятувати її може лише холуба хризантема, що росте в ущелині Драконів. Богдихан звелів мені здобути хризантему, якщо це вдасться, то я вилікую і твою наречену.
— Ти вже старий і кволий для такої важкої справи,— вигукнув мисливець,— і тільки даремно загинеш. А твоє життя потрібне і для моєї Дін і для багатьох інших людей. Я молодий, дужий, благаю, дозволь мені піти в ущелину замість тебе, я принесу голубу хризантему!
Подумав Ян Цзо-цзінь і відповів:
— Гаразд, вирушай у дорогу. Людина, що потрапить до ущелини Драконів з корисливими думками або виконавцем чужої волі, не зможе вийти звідти живою, але ти йдеш туди, щоб урятувати свою наречену. Можливо, ти зробиш те, що мені старому вже несила.
Ледь засяяли на обрії перші промені сонця, мисливець Чен Жень вирушив у дорогу. Він пробирався над проваллями вузенькими, ледве помітними стежками, де ходили тільки дикі кози, здирався на стрімкі скелі. А назустріч віяв вітер усе дужче й дужче, і мисливцеві доводилося напружувати всю силу, щоб не зірватися в безодню.
Раптом вітер стих. Чен Жень обійшов скелю і опинився на рівному широкому майданчику. І тут він побачив величезного крилатого дракона і зрозумів, що це Володар вітрів.
— Ха-ха-ха,— зареготав дракон,— знову людці прийшли сюди? Ну що ж, давай боротися. Якщо буде моя перемога, то кину тебе в провалля, а якщо ні, то підеш собі далі.
Чен Жень вирішив діяти за допомогою хитрощів.
— Куди тобі боротися зі мною,— відповів він,— коли ти навіть не подужаєш здмухнути сніг он з тієї гори.
— Не подужаю? — розсердився дракон.— А дивись!
І він дмухнув щосили. Знялася така хуртовина, що за два кроки нічого не можна було побачити, і мисливець поквапився непомітно прослизнути повз дракона.
Незабаром заметіль уляглася, і Чен Жень побачив попереду другу величезну скелю, що звисала над стежкою. Минувши її, мисливець почув страшний скрегіт. Виблискуючи на сонці лускою, як мільйоном радуг, назустріч мандрівникові повз із верховини гори крижаний дракон. Це був Володар холоду. Щоб не осліпнути, мисливець швидко закрив очі прозорим синім папером.
— Як ти посмів, чоловічку, з’явитися в мої володіння? — страшним голосом зарипів крижаний дракон.—Зараз я скую холодом твоє серце і заморожу кров у твоїх жилах!
І мисливець відчув, як обпалив йому обличчя крижаний подих дракона і холод почав стискувати груди.
Та не зміг крижаний дракон скувати холодом серце і заморозити кров сміливця, бо Чен Женя гріло гаряче, як полум’я, бажання врятувати життя коханої дівчини.
— О великий крижаний драконе! — сказав юнак.— Ти сяйвом своєї луски засліплюєш усіх, хто на тебе не гляне! Ти своїм крижаним подихом перетворюєш усе живе на кригу! Проте ти боїшся сонця.
— Я боюся сонця? — люто засичав дракон.— Зараз за ці зухвалі слова я одморожу тобі язика!
— Зробити це ти завжди встигнеш, — спокійно відповів Чен Жень.— А доведи спочатку, що не боїшся сонця, полежи під ним хоч годину он на тому схилі гори, поміж двома каменями.
Ці камені лежали нижче драконових володінь, і, спустившись туди, він під сонячним промінням повинен був перетворитися на воду. Але дракон, розлютувавшися, забув про це і швидко поплазував туди. Сонце одразу так обпекло його, що він насилу повернувся назад, втративши половину свого хвоста.
А мисливець тим часом уже наближався до виходу з ущелини. І тут чекав на відважного юнака третій дракон — Володар скарбів. Цей дракон був укритий лускою з дорогоцінного каміння, пазури у нього були з чистого золота, а голос він мав тихий і приємний, як ніжний спів флейти.
— О сміливцю,— проспівав дракон,— ти добрався до краю ущелини і за свій розум, одвагу й силу заслуговуєш на винагороду. Я покажу тобі усі скарби підземні, і ти зможеш узяти їх стільки, скільки спроможний будеш понести.
Він стукнув об землю хвостом, величезна кам’яна брила посунулась — і перед Чен Женем під сонячним промінням засяяли незліченні скарби.
Коли б юнак доторкнувся до них, скелі зімкнулися б над ним і поховали б його навіки у цій горі. Та він байдуже одвернувся: не скарби йому були потрібні, щоб урятувати кохану дівчину, а голуба хризантема.
Чен Жень швидко вийшов із ущелини і, побачивши долину хризантем, захоплено застиг. Перед ним, у ранковому промінні сонця, ледь гойдались од тихого подиху вітерця білі, рожеві, бузкові, золоті голівки квітів. Лише не було серед них голубої хризантеми.
— І все ж я ЇЇ розшукаю,— сказав Чен Жень.
Уночі тривожні думки про хвору Дін не Дали мисливцеві заснути.
І коли з-за скелястої верхівки гори виглянув срібний серп місяця, Чен Жень угледів пуп’янок квітки, що мерехтів голубим сяйвом. Він повільно розпукувався — і перед юнаком розцвіла голуба хризантема небаченої краси: її пелюстки були неначе зіткані з місячного сяйва.
Пам’ятаючи наказ Ян Цзо-цзіня, мисливець обережно викопав квітку, разом із землею пересадив у взятий із собою горщик і вирушив у дорогу.
Під першими проміннями сонця хризантема стулила свої пелюстки і стала непоказним пуп’янком. Але побачивши його, посунувся назад крижаний дракон і полетів геть Володар вітрів. Незабаром хоробрий мисливець увіходив до своєї фанзи, радісно показуючи старому лікареві голубу хризантему.
Вилікувавши наречену Чен Женя, лікар повернувся додому. Голубу хризантему він посадив у своєму садочку і вирушив до богдихана, несучи з собою ліки, виготовлені з одної пелюстки хризантеми.
Побачивши Ян Цзо-цзіня, богдихан закричав:
— Чи ти приніс свою голубу хризантему? Моя дочка зовсім помирає!
— Твоя дочка одужає,— відповів лікар.
Як тільки принцеса випила ліки, сила повернулася до неї, і незабаром усі в палаці почули її дзвінкий сміх. Богдихан звелів привести лікаря і сказав йому:
— Я обіцяв тобі подарувати вазу, повну червінців. Але через те, що ти приніс не всю квітку, а тільки одну пелюстку, одержуй один червінець.
— Краще віддай ці гроші якому-небудь голодному біднякові,— відповів Ян Цзо-цзінь і пішов з палацу.
Пишно розрослась голуба хризантема в садочку у старого лікаря. І як тільки зривав він з неї одну пелюстку, швидко зростала на її місці нова.
З усіх кінців країни приходили до нього вбогі люди, і всіх він виліковував від найтяжчих хвороб.
Довідався про те богдихан і несамовито розлютувався:
— Як ти, зухвалий лікарю, посмів утаїти од мене, що здобув усю квітку, а не одну пелюстку? Як посмів ти витрачати безцінні ліки для порятунку нікчемного життя жебраків? Голуба хризантема має квітнути в моєму саду і лікувати тільки мене, принцесу та найвідданіших мені придворних!
І того ж дня богдиханові слуги забрали у лікаря квітку.
«Ну,— думав богдихан,— тепер я стану найбагатшим імператором у світі. За кожну пелюстку хризантеми я буду вимагати мішок золота».
Журно схилила голівку поневолена хризантема. А як тільки богдихан продав з неї першу пелюстку, квітка пожовкла, неначе її торкнувся подих осені, і одна по одній облетіли пелюстки. Темної ночі пробрався лікар Ян Цзо-цзінь у сад богдихана, щоб урятувати квітку. Викопавши її, він вирушив у дорогу і посадив хризантему далеко в горах, щоб не могли нею знову заволодіти загребущі богдиханові руки.
Повернувшись додому, старий лікар сказав своїм друзям: — Настане час, коли жодного богдихана не залишиться на землі, і тоді кожна людина зможе користуватися шлющою силою голубої хризантеми.
РОЗМАЛЬОВАНИЙ ХЛОПЧИК
Був собі хлопчик Петрик. Ходив він до школи, учив уроки, на санчатах катався. І був би він найкращим хлоп’ям у світі, та на лихо любив книжки псувати. На букварі кораблики намалював, літаки, розфарбував усі малюнки всередині; «Казки», що бабуся подарувала, кирпатими пиками прикрасив; на арифметиці намалював чи то кота, чи то зайця.
Подарував тато Петрикові великий гарний атлас. Багато-багато карт у ньому, всі моря, всі країни є. І Москву там можна знайти, червоною зірочкою позначену.
Радий був Петрик, на атлас не надивиться, перед товаришами не нахвалиться. Та тільки на третій день з’явилися на півкулі ніс, рот, вуха, а по Африці чорні чоловічки забігали.
Розсердився тато і не пустив Петрика на каток. Плакав Петрик, плакав та й заснув. Тільки став йому каток снитися, як раптом щось стукнуло й розбудило його.
Дивиться він — з полиці книжки стрибають і до нього прямують. Протер Петрик очі, а книжки вже на диван до нього вилізли.
— Ти навіщо нас забруднив? — сердито запитали «Казки».— Ми були такі гарненькі, чепурненькі, а зараз пиками кирпатими розмальовані.
— Зітри негайно усі літаки і кораблики! —- грізно сказав буквар.
— А я, вчений атлас, на що тепер схожий?
— От ми тебе провчимо! — разом вигукнули книжки. Вони підстрибнули і злегенька ляснули Петрика — хто по лобі, хто по носі, хто по щоці.
«І зовсім і не боляче,— подумав він.— А за те, що лаялися, намалюю на них завтра по страшенній пиці».
Уранці Петрик устав, умився, сів снідати. Глянула на нього мама і руками сплеснула:
— Що ж це ти з обличчям своїм зробив? ‘
Підбіг він до дзеркала — й скрикнув: на носі у нього жук намальований, на лобі — пика, на одній щоці — кораблик, на другій — коник. Він мерщій— до умивальника, мився, мився — не допомагає.
— Як же я до школи піду? — заплакав Петрик.
— А як ми ходили? — запищали в портфелі книжки.
— Витяг їх Петрик, глянув, а вони чистісінькі, неначе він зроду їх не розмальовував.
— Де ж усі малюнки поділися? — здивувався він.
— А ми на тебе їх перевели, як перебивні картинки,— відповіли книжки.
— Як же я тепер до школи піду? — знову забідкався Петрик і залишився дома.
До вечора він нудьгував, у вікно поглядаючи. А як забачив, що хлоп’ята з гірки на санчатах катаються, не витерпів і побіг до них.
Угледіли Петрика хлопчаки, санчата кинули, обступили навкруги і давай сміятися. Заплакав він і втік додому. Плакав, плакав і заснув на дивані.
Прокинувся він од голосної розмови. Дивиться — книжки біля нього зібралися.
— Ну як, Петрику,— запитують,— чи гарно бути розмальованим?
— Ой,—схлипнув він,— не можна мені ані в школу, ані на вулицю показатись!
— Так,— зітхнув буквар,— тепер тобі в школу не ходити, засміють хлопчаки.
— Так,— продовжували «Казки»,— тепер тобі на ковзанах не кататися.
— Так,— закінчила арифметика,— тепер тобі сидіти все життя у кімнаті.
— Ой я нещасний, бідолашний! — облився сльозами Петрик.
— І ми були нещасними, бідолашними, коли ти нас до школи носив розмальованими,— відповіли книжки.
— Не буду я більше вас розмальовувати!
— Ну добре, нехай уже,— сказали «Казки»,—ми тобі пробачаємо. Попроси промокатку, щоб вона забрала з твого обличчя малюнки.
— Промокатко, люба, забери малюнки!—заблагав Петрик.
— Гаразд, пожалію тебе,— відповіла промокатка.
Вона підстрибнула і стала притулятися до носа, лоба, щік.
— Ну, тепер можеш спати спокійно,— сказали книжки і рушили на свої місця.
Прокинувся Петрик уранці і мерщій побіг до дзеркала. Малюнків наче і не було.
З того часу він книжок більше не бруднив, не малював на них нічого.
ЛЕДАЧИЙ ЄГОР
Жив собі Єгор, до роботи млявий, до їжі меткий Почне його жінка вранці будити:
— Вставай, Єгороньку, сонечко он як високо вже підбилось!
Позіхне він, перевернеться на другий бік і одкаже:
— Це, дружинонько, сьогодні сонце швидше, ніж завжди, по небу котиться, а час іще ранній.
Та й знову засне.
Махне жінка рукою і піде господарювати.
Схоче Єгор їсти, зведеться з ліжка і почне гукати:
— Жінко, чуєш, жінко,— снідати час!
Приходить вона й запитує:
— А чи вмився ти, Єгороньку?
А він їй у відповідь:
— Щодня вмивайся та вмивайся, однаково брудним станеш. В суботу вже одразу за весь тиждень одмиюся.
Поставить жінка на стіл миску каші гарячої, а Єгор говорить:
— Ти, дружинонько, почекай трошки, поки каша прохолоне, а то язика обпечеш.
І поїсть усю кашу сам, та так наїсться, що й рухатися не може.
— Полежу я трохи в холодку, а тоді вже й до роботи,—скаже дружині і розляжеться під яблунею.
Сміються з Єгора всі сусіди, а ще більше з його жінки, що такого ледачого чоловіка терпить.
Набридло жінці так жити, глузування слухати.
— Піду собі до батьків,— говорить чоловікові,— поживи без мене, спробуй.
Та й пішла.
Прокинувся вранці Єгор, лежав, лежав, а їсти хочеться. «От би молока випити», подумав і пішов до хліва.
А там стоїть голодна корова, давно час її здоїти, напоїти і на пасовисько випустити. Взяв Єгор відро, став доїти, а Лисуха брикається, не дає молока, мукає:
— Ти до півдня не спи, нагодуй-напій мене, а тоді й молока вимагай!
Вирвалась і в поле утекла.
— Ох,— зітхнув Єгор,— доведеться картоплі зварити.
Дістав він із льоху картоплі, поклав у горщик, а води налити забув. Розтопив піч і пішов під яблуню відпочити. Полежав, полежав, поплентався картоплю їсти, а од неї вже тільки вугілля залишилося.
Кинув Єгор од злості рогач на підлогу:
— І навіщо я Єгором народився, наша Лисуха й та краще живе: не пече, не варить, зелену травицю безтурботно скубе. Аж гульк — він уже Лисухою став. Крикнути з переляку тів, та лише замукав. Нічого робити, пішов Єгор на лужок пастися. Почав він травицю скубти, та скоро втомився: трава низька та рідка, п’ять разів скубнеш, один раз ковтнеш. А як обсіли ґедзі, світ потьмарився Єгорові.
«Хай воно провалиться, оте коров’яче життя,— подумав він — От якби мені котом Васьком стати, не життя йому, а масниця».
Аж гульк — він уже котом Васьком став, на ґанку сидить, на сонечку гріється. Задрімав, і сниться йому глечик сметани та такої густої, що облизнувся вві сні. Прокинувся, а сметана йому спокою не дає. Побіг він у комірчину, знайшов макітру з сметаною і давай ласувати.
А в цей час Єгорова жінка додому повернулася, чоловіка пожаліла. Угледіла вона, що кіт наробив, і почала його бити, примовляти:
— А не крадь, а не крадь, а не крадь! Не буду тебе годувати шкідливого, лови мишей!
Насилу Єгор вирвався. Настав час обідати, сидить він на ґанку і думає: «Де б мені хоч мишку спіймати?» Розшукав мишачу нірку і сів підстерігати. Сидів, сидів,— жодна миша не виглядає.
«Ех,— думає,— нудне у котів життя! От у Жучки життя веселе: годують її і працювати не примушують, тільки й знає, що спати та гавкати».
Аж гульк — він уже Жучкою став, біля воріт лежить.
Надвечір вийшла з хати Єгорова жінка і каже:
— Доведеться піти пошукати чоловіка.
І посадила Жучку на цеп, щоб з двору нікуди не бігала, дім стерегла.
Незвично Єгорові на цепу сидіти, незручно, та нічого не вдієш. Тільки хотів заснути, чує — чиїсь кроки. Мусив схопитися та голосно загавкати. Так усю ніч і промучився: то повз двір хтось пройде, то пес чужий прибіжить. І до ранку так стомився, що ліг, язик висолопив, ледве дихає.
«Ні,— подумав Єгор,— без роботи, видно, ніхто не живе — краще бути людиною».
І знову став Єгором. Умився холодною водою і взявся до роботи. Хлів вичистив, води наносив, косу наточив, на сіножать вирушив. Іде Єгорова жінка, плаче:
— Видно, втопився мій Єгоронько з горя! Зирк— а він назустріч іде з косою на плечі. І став Єгор з кожним днем до роботи ретельніше братися, щоб жінка не лаялася, не сміялися сусіди. Але сам усе думає: «Прийде зима-матінка, одлежуся вже тоді я досхочу!»
Одного разу рубав він у лісі дрова та й забив’собі руку. Лежить Єгор вдома день, лежить другий, а на третій вийшов з хати, сів на призьбі, дивується: до чого ж йому лежати надокучило! Хоч і боліла ще трохи рука, почав він розвалений тин лагодити. Затесує Єгор кілок і думає:
«І як це я міг раніше цілісінькі дні під яблунею вилежуватися, нічого не робити? Працювати куди веселіше!»
ОЛЯ ТА М’ЯЧИК
Йшла Оля із школи, йшла і навколо поглядала, калюж не помічала та й промочила собі ноги.
«Треба помалу йти, щоб панчішки висохли, а то бабуся мокрі ноги побачить — сердитися буде», подумала Оля і пішла повільніш.
Ступне — праворуч погляне, ступне — ліворуч погляне, а під ноги дивитися не хоче. Зирк — знову в калюжі вона стоїть та ще в глибочезній. Вилізла Оля з калюжі — сльози закапали: всі сухими стежками ходять, а перед нею самі калюжі…
І зовсім би розплакалась Оля, та глянула вбік — і рота розкрила: сидить під деревом на лавочці дідусь невеличкий у брилі крислатому і тримає в руці м’ячика — один бік червоний, другий синій. І м’ячик цей у дідуся на долоні сам стрибає, видно, не сидиться йому на місці.
— А рушай лишень сюди, дівчинко! — говорить дідусь.
Підійшла Оля.
— Ти чого в калюжу полізла? — запитує він.
— Не я в неї полізла, а вона сама мені під ноги потрапила,— відповіла Оля.
— Еге, та ти, як я бачу, вигадниця! — сказав дідусь.— А скажи, чи сію добався тобі мій м’ячик?
— Дуже сподобався! — відповіла Оля.
— Ну так візьми його і пам’ятай: збрешеш раз — він ударить тебе; вдруге збрешеш — стрибати перестане, а якщо й третій раз неправду скажеш — м’ячик до мене повернеться.
— Спасибі, дідусю.
М’ячик стрибнув до Олиних рук, і вона побігла.
Біжить Оля, а м’ячик навколо неї вистрибує: то в руки, то з рук, то вгору, то вниз. Швидко додому добігли, в двері постукали; Оля — стук, м’ячик — тук-тук.
Бабуся одчинила двері й одразу ж запитала:
— Де м’ячика взяла?
— Дідусь подарував! — відповіла Оля швидко.
— Ой лелечко! а де це ти ноги так змочила?
На це відповіла Оля повільно-повільно:
— Хло-о-пчики штовхну-у-ли мене в калюжу.
Закінчити не встигла, як м’ячик, одскочивши од стіни,— стук її по лобі та так боляче.
Бабуся Олю переодягла, нагодувала.
Відпочила Оля, і посадовила її бабуся уроки вчити. А їх на завтра багато: задачу розв’язати, три рядки переписати, п’ять рядків у букварі прочитати. Сіла Оля за стіл, м’ячик поруч поклала, а він лежить, червоним” боком до неї усміхається.
«Ат,— подумала Оля,— учи та й учи щодня уроки… Бабуся в кухні довго пиріжки пектиме, пограюсь я м’ячиком трошки».
Але м’ячик гратися не схотів, під диван закотився, ніяк його звідти не дістанеш.
Прийшла бабуся — книжки на столі лежать, нудьгують, а Оля навколо дивана на колінах лазить.
— Ти що робиш? — запитала бабуся.
— Ручка моя під диван покотилась, витягти не можу,— збрехала Оля.
І одразу ж до рук їй м’ячик потрапив. Та видно, щось гостре його проштрикнуло, зморщився, не стрибає.
— Та он же на столі твоя ручка,— розсердилася бабуся.— Ти, мабуть, за м’ячем лазила і зовсім до книжок не бралася?
— Ні,— відповіла Оля.— Я аж тричі завдання в букварі прочитала.
Тут підскочив до неї цуцик Авка, схопив м’ячика і втік. Шукала Оля м’ячика, шукала, та так і не знайшла.
Другого дня сидить Оля, без м’ячика нудьгує. Дивиться — лежать на столику бабусині окуляри. Начепила їх Оля — нічого не видно. Стала тоді вона їх котові приміряти та й упустила додолу. Дзенькнули вони жалібно і під диваном опинилися.
«Ой,— подумала Оля,— напевно, розбились».
А ввечері приніс листоноша листа од мами. Почала бабуся окуляри шукати, запитує внучку — чи не бачила.
— Ні, не бачила,— відповіла Оля і зашарілась.
— Ох,— зітхає бабуся,— та ще й лист рекомендований, може, ти, Олечко, прочитати спробуєш?
Але Оля ще й друковані літери не всі знала, листа прочитати не змогла. Так і спати лягли, не довідавшись, про що мама пише.
Другого дня гралося кошеня та й витягло лапкою окуляри з-під дивана. Підняла їх Оля і дуже зраділа: окуляри були цілі.
Прочитала бабуся листа, а там написано, щоб увечері в суботу слухали, як мама по радіо виступатиме. А субота вчора була.
Заплакала Оля і думає:
«Ніколи більше не буду говорити, неправду, бо он як погано виходить».
От іде якось Оля із школи й бачить — знайомий дідусь сидить на лавочці, тільки м’ячика біля нього не видно.
Підійшла Оля несміливо і говорить:
— Здрастуйте, а де мій м’ячик?
Усміхнувся дідусь і відповів:
— М’ячик до мене прикотився, з тобою він жити не хоче, бо не любиш ти говорити правду.
— Я тепер ніколи не брешу,— відповіла Оля,— і не буду. Віддайте мені, будь ласка, м’ячика.
— Ну, добре,— сказав дідусь,— спробуємо ще раз.
І витяг з кишені м’ячика, такого ж червоно-синього, тільки меншого…
— Нічого, що маленький,— сказала Оля,—я його ще більше любитиму.
Дідусь оддав м’ячика, Оля спасибі сказала і додому побігла.
І живуть вони з того часу гаразд: Оля в школі вчиться, завжди правду говорить, м’ячик стрибає. А дідусь їх у садочку зустрічає, про всі справи розпитує.
ВЕСЕЛИЙ ДЗВІНОЧОК
На лісовій галявині, під кущем ліщини, розцвів дзвіночок.
— Дзінь-дзінь-дзінь,— заспівав він радісно,— здрастуйте!
І всі оглянулися на нього: й біла берізка, і руда білочка, і червоний гриб-мухомор, і зелений коник-музикант.
Весело відтоді стало на галявині. Дзвенить весь день дзвіночок, пісень співає, од лиха всіх оберігає. Гадюка до пташенят добирається — він як задзеленчить:
— Біда, біда, рятуйтеся!
— Шуліка над галявою кружляє,— знову попереджає дзвіночок:
— Ховайтеся, ховайтеся!
За зайцями лисиця гониться,— поспішає вигукнути дзвіночок:
— Куди біжиш, лисичко, праворуч зайченя звернуло!
І побіжить лисиця не в той бік, що треба, зі сліду зіб’ється. За це всі любили синього дзвіночка.
А по той бік галяви росла кропива жалюча. І була вона таКа лиха та сердита, що геть усі її обминали. Чи зайченя біжить — кропива його вжалити намагається, чи пташка сяде — вона їй дошкулити хоче. А дзвіночку говорить:
— Не розумію я, навіщо ти панькаєшся із усіма отими звірятками та птичками надокучливими? Навіщо кожному допомогти намагаєшся, яка з цього користь? Від утоми ти став такий тонкий, що смішно дивитися на тебе. Прожила я весь свій вік сама, без друзів, і зовсім не потребую їх.
І от якось літнього ранку, коли все в лісі співало і раділо, прийшли на галяву по ягоди діти. Бігали, в жмурки гралися, по кущах ховалися. Не помітивши кропиви, один хлопчик підбіг близько до неї, і вона його обпекла.
— Ой,— зойкнув хлопчик, розсердився та й потоптав увесь кущ кропиви. А одна дівчинка, біжучи з галяви, ненавмисно надломила дзвіночкове стебло.
Побігли дітлахи. Схилив голівку дзвіночок і заспівав журливу пісню, прощаючись із галявою та своїми друзями. Збіглися до нього звірята, злетілися пташки, метушаться біля нього, порятувати намагаються.
Білка дзвіночок підняла, ліщина його гілками підтримала, заєць ликом стебло обв’язав, а соловейко напоїв цілющою росою з подорожника.
І знову на галяві лісовій задзвенів срібний голос дзвіночка.
— Спасибі, друзі! —співав він радісно.— Як гарно разом із вами знову на синє небо дивитися, золотому сонечкові радіти!
І всі лісові дзвіночкові друзі навколо нього танцювали, пісень разом із ним співали. А про поламану кропиву ніхто навіть і не згадав.
ШПАКИ
Повіяли вітри холодні, наближалася зима люта. Зграя шпаків зібралась летіти в теплі краї.
— Ох,— сказав старий Чивік,— та й надокучило мені щоосені літати за море. Втомишся, змучишся, хоч би шлях був ближчий.
Підстрибнув до нього молодий шпачок Малюк — так його за малий зріст прозвали — і заторохтів:
— Чого ти бурчиш, дядьку Чивіку, адже літати дуже цікаво! Скільки нового побачимо!
— Почекай,— відповів Чивік,— що ти в дорозі скажеш. Такий переліт і старих, бувалих птахів зморює, а в тебе сили ще обмаль.
— У мене обмаль? — образився Малюк і гордовито задер голову.— Я ніколи не заморюся!
І от зграя шпаків вирушила на південь.
Добре було летіти перші дні, легко мандрівники собі їжу знаходили. Та коли внизу жовтими пісками розіслалася пустеля, шлях став трудним. У гарячому повітрі важко дихалось, хотілося пити.
«Ох, як я стомився, несила мені далі летіти», подумав Малюк і запитав:
— Дядьку Чивіку, чи далеко до моря?
— Та ще не близько,— відповів той, — але не журись, тримайся біля мене.
І раптом він здивовано вигукнув:
— Ти глянь-бо —вода! А на шляху нашому її не повинно бути до самого моря!
Справді, жовтий пісок пустелі срібною стежкою перетинала річка.
— Вода, вода! — зраділи шпаки і швидко замахали крилами. Вони сіли на березі подалі од людей і величезних, небачених машин, що рили землю. Напившись, Чивік запитав у ватажка зграї:
— Чи не збилися ми з дороги, звідки тут воді взятися?
— Ні, ми летимо вірно,— відповів той,— це люди в пустелю провели ріку. Дивись—он вони їй далі шлях прокладають.
— Якщо так, спасибі людям,— сказав Чивік,— тепер і нам буде легше перелітати через пустелю.
Відпочивши, шпаки знову вирушили в дорогу і не помітили, що серед них немає Малюка. Він так виморився, що міцно заснув під колючим кущиком і нічого не чув.
Прокинувшись, Малюк злякався:
— Ой, усі полетіли, як же я тепер дорогу знайду?
Він махнув крилами — і зойкнув. Праве крило, що почало боліти ще вчора, зовсім опухло.
Так і просидів Малюк під кущиком увесь день, а надвечір пошкандибав до річки напитися. Тут його і знайшов шоферів хлопчик, веселий засмаглий Вітько. Він приніс Малюка додому і радісно вигукнув:
— Мамо, мамо, дивись, я шпака підібрав!
— Видно, захворів і од зграї одстав,— відповіла мати.— Нагодуй його і зроби шпаківню.
Так і залишився Малюк у Вітька.
Сидячи на своїй хатинці, він любив спостерігати, що діється навколо: як швидко виникали на березі ріки нові ряди красивих будинків, як, покірний людині, крокував залізний велетень і починав рити землю. А коли настали холода, Малюк оселився у Вітька в кімнаті і дуже з ним заприятелював.
Прибігаючи із школи, Вітько запитував:
— Як живеться, шпаченьку?
І Малюк навчився відповідати людською мовою:
— Дуже добре!
Одного разу надвечір на берег ріки опустилася зграя голоси і поспішив до своїх шпаків. Малюк почув знайомі друзів.
Всі зраділи йому, і почалися тут розпитування та розповіді.
— Ох, — зітхнув Чивік, — швидше б уже долетіти, знудьгувався я за своєю домівкою.
Пригадалося тут Малюкові село на косогорі, гайок березовий, схотілося і йому швидше дома опинитися.
— Летімо, летімо негайно! — вигукнув він.
— Ти ба, який моторний,— засміялися шпаки,— дай нам трохи відпочити.
— Тоді, Чивіку, летімо зі мною,— сказав Малюк,— покажу тобі будинок, де я жив.
Показав Малюк своєму приятелеві дім, показав Вітька, що бігав у дворі» з м’ячем.
— А он садок, який допомагали саджати і ми з Вітьком,— похвалився Малюк,— летімо туди.
Сіли шпаки на землю, між деревами. Ходять, ранніх комах розшукують. Чивік говорить:
— От ви з Вітьком допомагали саджати цей сад, а загине він, якщо охорони йому не знайдеться.
— Якої охорони? — запитав Малюк.
— Та ти що,— здивувався Чивік,—досі не знаєш, що сади од комах та гусені птахи охороняють? А тут птахів ще немає.
Замислився Малюк, шкода йому садка. Говорить він Чивікові:
— А що, коли ми тут залишимося жити? Глянь, скільки шпаківень хлоп’ята приготували.
А школярі, як побачили зграю шпаків, кожен біля своєї шпаківні корму насипав, ждуть, до кого раніше шпаки прилетять.
Повернувшись на берег, став Малюк умовляти шпаків тут ‘залишитися. Здивувався ватажок зграї:
— Чого це ти — то підганяв усіх летіти, а тепер залишитися хочеш?
— Не знав я,— відповів Малюк,— що людям ми тут дуже потрібні. Адже хто, як не люди, ріку привели в пустелю, тяжкий шлях нам полегшили? Вони садки посадили, хатки для нас приготували, ждуть, що оселимося тут, садки охоронятимемо. І якщо не зробимо цього — значить, ми наиневдячніші птахи на світі!
— Залишаймося, залишаймося тут! — вигукнули молоді шпаки.
І залишились, а з ними і Чивік…
Настали теплі дні, весело шумлять деревця молодим листям, пильно охороняють їх шпаки од кузьок та гусені зажерливої. А як прийде Вітько до саду, Малюк, забачивши його, залопотить крилами і вигукне:
— Дуже добре!
