Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один із моїх плечей злізе.
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
— Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
— Пораджу, ґаздине.
— То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квочка з курчатами. А ґаздиня каже:
— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
— Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.
— Оце, — каже, — такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав. Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
— Бачив. Йшов прямо, тоді звернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
— Ой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
— Е, ні, — каже Панас.
— Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
— Я потримаю, — каже багач.
— А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.
— Гей, він мене, мабуть, обманув. Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
— А де ж кінь? — питає жінка.
— Ой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Приїжджає до міста, продає коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п’ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:
— Слухай, звідки ти?
— Здалеку.
— Куди йдеш?
— Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там пробудеш, бо ще жоден наймит року там не пробув.
— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я зпробуду.
— Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
— Вам наймита треба?
— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
— Я міг би служити й чотири роки.
— Хай буде на чотири. Але умова така: як пробудеш, то дістанеш пів маєтку, а не пробудеш, то по двадцять п’ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
— Добре.
Каже ґазда до жінки:
— Він і року в нас не пробуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати. Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався, і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати. Так що ґазда раз косою махне і з’їсть кусок ковбаси, другий раз махне — хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати — полуднуймо і ми.
— Що будемо полуднувати, як нема що?
— Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
— Добре, я можу й двома руками махати. Помахали руками, та й «обід» закінчився.
— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит молотком по бабці побиває, а коса в траві. Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
— Ґаздо, до полудня ви бачили, який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
— Швидше, ґаздо, швидше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, а наймит гонить порожньою косою.
— Ти що робиш?
— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися. Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
— Розмочи десь у воді та й з’їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
Тут надходить ґазда.
— Ти що робиш?
— Те, що ви казали.
— Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!
Дивиться, а то ще не все.
— Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його і п’ять пар коней не витягнуть.
— Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.
— Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.
— Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.
Відвернули воза, наложили дров повну фіру — їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть. Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:
— Пора пригальмувати.
— Вже, ґаздо, само гальмує.
Подивився ґазда.
— Бовване! Та ми без колеса їдемо?!
Панас мовчить.
— Та, бовване, чому не обзиваєшся?!
Подав голос:
— Ви ж грозили, що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.
— Ну, говори.
— Та колесо ще в лісі злетіло.
Ґазда аж кипить зі злості.
— Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.
Прибіг додому.
— Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.
— Десь у стодолі є — візьми.
Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав, скидав усе в мішок — на плечі й приносить на гору.
— Ти що в мішку несеш?
— Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.
Ґазда почав скрипіти зубами.
— Слухай, йди додому й принеси колесо.
— Як, — питає, — нести?
— Хай вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси, бо ми до півночі тут простоїмо!
— Добре.
Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.
— Колесо несу! — так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.
Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе…
Ґазда чекав-чекав — уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.
— Жінко, ти наймита не бачила?
— Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.
Він — до сусіда, а сусід каже:
— То не наймит, а якийсь вар’ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.
І шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.
Зустрів Панаса коло попа.
— Ти куди йдеш?
— Вже піп і громада бачили, що я колесо несу. Ще покажу дякові, і йдемо.
— Ти вже чисто звар’ював! Не неси далі.
— Це ви, ґаздо, казали.
Приходить господар додому й говорить жінці:
— Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.
Кличе Панаса й каже:
— Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.
— Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.
— Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.
Взяв наймит гроші, дав п’ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.
І все.
