Дитячі казки читати Українською (збірка найкращих)

На цій сторінці для вас представлені найкращі дитячі казки з картинками які перевірені часом та передавалися з вуст у вуста, з покоління в покоління, тепер доступні для читання. Це казки які варто прочитати дитині, вони короткі і не займуть багато часу, приємного читання.

Найкращі дитячі казки:

1. Кирило Кожум’яка
2. Рукавичка
3. Кривенька качечка
4. Яйце-райце
5. Котигорошко
6. Колобок
7. Коза-дереза
8. Івасик Телесик
9. Як Мишка млинці пекла
10. Як зайчик сон шукав
11. Принцеса-мишка
12. Як звірята дощику раділи
13. Пиріжок з ніжками
14. Смачний носик
15. Мрум, Гавротик і пампушки
16. Гості мишки Тихоніжки

Дитяча казка “Кирило Кожум’яка”

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна.

То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
— Є,— каже,— такий — у Києві над Дніпром… Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою з Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була.

Думала-думала, а далі і написала до отця.
— От так і так,— каже,— у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися.
Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманув до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину.
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою…

А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.

Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя.
— Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже мириться? Битися з тобою, з іродом проклятим!

От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, господи!»
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум’яками.

Дитяча казка “Рукавичка”

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

— Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

— Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка — та до рукавички:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

— Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

— Та вже йди!

Уліз і той. Уже їх п’ятеро.

Де не взявся — біжить кабан.

— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

— Та вже влізу,— пустіть!

— Та що вже з тобою робити,— йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

— Та якось будемо.

— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.

Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Дитяча казка “Кривенька качечка”

Був собі дід та баба, та не було в них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:
– Ходім, бабо, в ліс по грибки!
От пішли, бере баба грибки, коли дивиться – у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить.
От вона дідові:
– Дивись, діду, яка гарна качечка! А дід каже:
– Візьмімо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.

Вертаються, аж дивляться, що в них прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:
– Хто це? Хто це? Ніхто нічого не знає. Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому – аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знов до сусідів:
– Чи не бачили кого? Кажуть;
– Бачили якусь дівчину, від криниці воду несла. Така,- кажуть,- гарна, тільки трішки кривенька!

От дід і баба думали-думали: “Хто б це був? ” – ніяк не вгадають. А далі баба дідові й каже:
– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємось та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду. Так і зробили. Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із хати виходить дівчина з коромислом: така гарна! Тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться – аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули у піч, воно там і згоріло.

Коли іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
– Не плач, Галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину!

А дівчина каже:
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер,- каже,- не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла. От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде.
Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:
– Онде наша діва. Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами! А-дівчина їм відказує: – Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули..

От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.
Коли летить другий табуночок. І ці теж:
– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами! На метеному дворці,
А дівчина їм відказує:
– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!..

Коли летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увернулася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком.
А дід і баба зосталися самі собі.

Дитяча казка “Яйце-райце”

Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!

А жайворонок каже:

— Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

— Ну, я лучче його перекушу.

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.

На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця що підійметься, то й упаде на землю,— так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.

А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел так просить його:

— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити:

— Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.

А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:

— Ще в мене мала сила — заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову як полетів… Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:

— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:

— Більше пропало, нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він із’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:

— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.

Той чоловік питається:

— Що з того буде? А він йому каже:

— Сідай! Той і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:

— А що, як тобі здавалось? А він каже:

— Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:

— Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:

— Сідай знов!

Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла — ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:

— А що, як тобі здавалось? Він йому каже:

— Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.

Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:

— Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:

— Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:

— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.

Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:

— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки.

А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

Орел йому каже:

— Летімо далі!

Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— таки й тут не получив яйце-райце.

Прилітають до його батька, а орел йому каже:

— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі приведу.

Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі? Він їм:

— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.

Батько орлів каже йому:

— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже:

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, зараз тобі дамо!

Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:

— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.

Він іде та йде, та так схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться… Кричить бідолаха — нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?

А він їй каже:

— А що тобі дати? Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!

Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав змії!

Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

— Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.

Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.

— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:

— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.

Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається:

— Чого ти плачеш? А він каже:

— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.

Вона його питалась:

— А що ж там?

Він їй і розказав. Вона йому каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.

Він каже:

— Добре!

Вона йому каже:

— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.

От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється…— до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.

Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив! Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати, я це все пороблю.

А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.

Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що вона загадала? Він каже:

— Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.

Вона каже йому:

— Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!

Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило? А він каже:

— Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

А вона йому каже:

— А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!

Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:

— Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:

— Золотого зайця. Вона йому каже:

— Де тут він узявся: тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:

— А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:

— Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я її й пустив.

Тоді вона каже:

— Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.

От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:

— Добре, йди! Він пішов.

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить земля… Тоді дівка каже:

— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.

Коли це змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли парубок з дівкою? А він каже:

— Ба, йшли. Той питається:

— Давно ж вони йшли?

Дід:

— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:

— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.

Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає змій додому. Змія його питається:

— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:

— Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,— так я і вернувсь.

Тоді змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!

Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:

— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то — скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».

Коли це летить змій та й питає того ченця:

— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:

— Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.

Тоді вона йому каже:

— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!

Побігла.

Ото біжить… Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:

— Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Зробила.

Прибігла змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.

Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.

Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:

— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?

А він каже:

— Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?

А голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.

Дитяча казка “Котигорошко”

Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже.
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть.

— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.

— Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.

— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась?

Брати й кажуть.

— Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

— А,—каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!

— Ні,— кажуть,— биться!

— Ходіть же на залізний тік!

Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив,— люде й повтікали.

От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.

От і питається раз Котигорошко в батька, в матері.

— Десь повинні були в мене бути брати й сестри.

— Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.

— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!

— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору… Та й каже до батька.

— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток.

Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже.

— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,— треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

— На,— каже,— перекуй, щоб було по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве,— аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,— булава як ударилась об його,— тільки трошки зігнулась.

— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.

Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.

— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з’їсть.

— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?

— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.

— Де ж вони? — питається Котигорошко.

— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.

— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.

— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка.

— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.

Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз.

— Ге,— каже,— людський дух пахне!

— Де б то не пах,— одказує Котигорошко,— коли я прийшов.

— Агов, хлопче,— а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?

— Де то вже мириться,— биться! — каже Котигорошко.

— Ходім же на залізний тік!

— Ходім! Прийшли. Змій і каже.

— Бий ти!

— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти попереду!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.

— Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.

От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався,— тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як стенувся,— так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.

— А що, мамо, чи в вас іще були діти?

— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.

— Оце ж ми його прип’яли,— треба бігти та одіп’ясти.

А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,— за малим хати не розваляв.

— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світа.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко.

— Боже поможи!

— Дай боже здоров’я!

— А що то ти, чоловіче, робиш?

— Гори розпихаю, щоб шлях був.

— А куди йдеш? — питає Котигорошко.

— Щастя шукати.

— Ну, то й я туди. А як ти звешся?

— Вернигора. А ти?

— Котигорошко. Ходім разом!

— Ходім!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.

— Боже поможи!

— Дай боже здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, то й ми туди. А як звешся?

— Вернидуб. А ви?

— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

— Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його.

— Боже поможи!

— Дай боже здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Та воду одвертаю, щоб річку перейти.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, та й ми туди. А як звешся?

— Крутивус. А ви?

— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.

— Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,— Вернигора перекине; де ліс,— Вернидуб виверне; де річка,— Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс,— коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже.

— Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.

— Одчини!

— Не великий пан, одчиниш і сам,— каже Вернигора.

Двері одчинились та й знов хтось кричить:

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

— А чого ти запізнився з обідом?

— Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж

хтось стукає в двері:

— Одчини!

— Не великий пан, одчиниш і сам.

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.

— А що це ти з обідом опізнивсь?

— Та задрімав,— каже,— трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже.

— Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.

На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.

— Одчини!

— Стривай, одчиню,— каже Котигорошко.

Одчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.

— А чого тобі? — питає Котигорошко.

— А ось побачиш чого,— каже дідок та доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;

— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там.

— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.

Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило.

— А що обід?

— Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

— А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну!

Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

— Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукать.

А де дідок того дуба тяг,— там так і знать, що волочено,— вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже.

— Лізь туди, Вернигоро!

— А цур йому!

— Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

— Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури!

Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:

— Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема.

— Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

— Та я, — говорить Котигорошко,— шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.

— Єсть,— каже вона,— дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його,— він тебе вб’є, бо вже багато він людей побив.

— Не вб’є! — каже Котигорошко,— то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш?

— А я,— каже вона,— королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить.

— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його!

Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.

— А чого ти прийшов? Биться чи мириться?

— Де вже,— каже Котигорошко,— мириться — биться!

От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.

— Агов, брати,— чи ви ще є?

— Є!

Він прив’язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

— Це ваше.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок.

— І це ваше.

І третій їм оддав,— усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.

— А це моє,— каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.

— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб’ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось,— узяв та й прив’язав до мотуза каменюку та й гукає.

— Тягніть мене!

Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!

— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!

Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді.

Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:

— Хто це вас накрив? А діти кажуть:

— Як не з’їси, то ми скажемо.

— Ні,— каже,— не з’їм.

— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ,— вони в гнізді й заллються.

— Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.

— Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма,— треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:

— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

— От чого,— каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла.

Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:

— Рідні брати, та й то зрадили,— мушу вас простити.

Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.

Дитяча казка “Колобок”

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:
— Бабусю! Спекла б ти колобок!

— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг знову. Біжить та й біжить… Перестріває його вовк:

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг… Аж іде ведмідь.

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою… Стрічається з лисичкою:

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!
— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:

Я по засіку метений…
А лисичка — гам його! Та й з’їла!

Дитяча казка “Коза-дереза”

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!

Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак,
Як ущипну,— буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

Дитяча казка “Івасик Телесик”

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:

Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

— Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

— Коли ж я не вмію,— як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!

— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не чуть.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

— От вража Оленка, вже десь повіялась.

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.

— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають… Де це? Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.

А він знову:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони далі:

— Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:

— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:

Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:

— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.

От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знову:

— А мені?

Вони й почули. Що це?

— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.

Та знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — каже з призьби Телесик.

— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…

А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Дитяча казка “Як Мишка млинці пекла”

Одного разу прогулювалася Мишка лісом. Та й незчулася, як звечоріло. Зголодніла вона й думає:

− Ось, зараз прибіжу додому, напечу млинчиків, та й поласую досхочу.

Радісним підстрибом домчала Мишка до своєї хатинки. Заглянула в комірчину й знайшла там лише яєчко та дрібку борошна.

− Ой! – засмутилася Мишка. – Цього не вистачить! І лісова крамниця вже зачинена. А млинчиків таки хочеться!

Вийшла вона на вулицю. Дивиться, Білочка на гілці сидить, грибочки на зиму сушить.

− Добрий вечір! – привіталася Мишка.

− І тобі вечір добрий! – відказала Білочка.

− Ось, хотіла в тебе спитати, чи не даси мені трішки борошна? А то лісова крамниця вже зачинена, а мені закортіло млинчиками повечеряти.

− А чого ж не дати? Звісно, що дам! Чекай мене тут! – сказала Білочка і сховалася в дуплі.

А через хвилину вона вже знову сиділа на гілочці і протягувала Мишці пакуночок із борошном.

− Дякую! – посміхнулася Мишка.

− А знаєш, – сказала Білочка, – Я також полюбляю млинчики. Може пригостиш одненьким?

− Аякже?! Ось, напечу й покличу тебе! – відповіла Мишка й сховалася в хатинці.

Але, щоб спекти млинці не вистачало ще молока й цукру.

− Піду до Їжачка. В нього молочко має бути. А потім до бабусі Зайчихи. Вона онучок має, та й сама та ще ласунка. То певно, що в неї є цукор, – говорила сама до себе Мишка, біжучи лісом.

А ось, і хатинка Їжачка, під ялинкою. Сам він сидів на пеньочку й роздивлявся довкола.

− Привіт, Їжаче! Що поробляєш? – спитала Мишка.

− Та ось, сиджу, думаю, чим би смачненьким повечеряти.

− А в тебе молоко є?

− Є!

− Давай його сюди!

− Навіщо?

− Я зараз напечу смачних млинців, а ти прийдеш, тай повечеряєш! Згода?

− Згода!

Мишка взяла глечик з молоком, та й подалася лісовою стежечкою до Заячої хатинки.

Прибігши, вона заглянула у віконечко й погукала:

− Добрий вечір, бабусю!

− Добрий вечір, Мишко! – відказала та, витираючи зі столу.

− А як у вас справи?

− Та ось, думаю, чим онучок годувати. Вони такі вередухи. Те не хочу, те не буду. От такі справи.

− А у вас є цукор?

− Є!

− А чи не дасте й мені трішки? А я ось, напечу млинців. А ви прийдете зі своїми онучками, та й повечеряєте!

− Онучки! Підемо в гості до Мишки млинчиками вечеряти?

− Підемо! Підемо! – запищали онучки.

− А млинчики будуть смачні-смачнющі! Пухкенькі, м’якенькі, солоденькі! – прибалакувала бабуся, насипаючи Мишці цукор.

Мишка гарненько подякувала їй, та й подалася додому.

Дорогою вона минула й Лисячу нірку й подумала:

− От було б добре завітати ще й до Лисички. Та й попросити в неї полуничного варення до млинчиків! Але ні! Не піду. Хтозна, який в Лисички настрій. Ще розсердиться. А то вже буде геть кепсько!

Ось, так роздумуючи, вона прибігла додому, та й взялася до роботи. Замісила тісто, й нумо млинчики смажити!

Незабаром пахощі розійшлися на весь ліс!

Почула це Білочка. Стриб-скік з дерева, і вже у Мишки в хатинці. Сіла. Чекає, коли млинчики допечуться.

Аж тут і Їжачок на пеньочку принюхався. Так і є! Пахне млинцями! Зіскочив він з пеньочка, та й хаміль-хаміль до Мишачої хатинки.

А Зайченята, що гралися у дворі, поворушивши носиками, одразу зрозуміли – годі чекати, пора йти в гості. Вони покликали бабусю і разом вирушили до лісової галявини, де жила Мишка.

А в іншому куточку лісу, у своїй хатинці сиділа Лисичка й чепурилася перед дзеркалом, заплітаючи коси. Ось, і до неї долинули пахощі через віконце.

− Чим це так гарно пахне? Здається млинцями! – сказала, облизнувшись Лисичка. – Треба дізнатись, хто ж це в лісі на ніч млинці пече?

Вона дістала з комори скляночку полуничного варення й вийшла на вулицю. Принюхалася, й пішла в напрямку, звідки линув запах. Ось, так дійшла вона до Мишачої хатинки.

Зазирнула у віконечко. Так і є! Мишка млинці пече, а за столом вже й гості зібралися.

− Тук! Тук! – постукала Лисичка.

− Ой! – скрикнула Мишка, вийшовши на поріг.

− Добрий вечір, Мишко! Вибач, що без запрошення! Я бачу, ти млинчики печеш?

− Так, – відповіла Мишка.

− А можна й мені скуштувати? Я й варення з собою принесла. Полуничне. Ой смачно буде!

− Та, звісно, що можна! Заходь. Ти якраз вчасно. Млинці вже готові. Зараз будемо вечеряти.

Посідали усі за стіл. Та й давай млинці наминати, варенням смакувати, чаєм запивати!

Ох і смачні ж були млинці!

Всі наїлися, Мишці гарненько подякували, й ще довго тішилися, яка ж то Мишка вправна господиня!

Дитяча казка “Як зайчик сон шукав”

Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.

Зашелестів у листячку Їжачок.

− Чого не спиш, Зайчику? – питає.

− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, – відповідає Зайчик.

− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі.

− А й справді, – думає Зайчик, – Де ж це мій сон подівся? Треба його пошукати.

Позаглядав він під ялинкою, у кущиках, заглянув у мишачу нірку, а сну ніде немає.

− Піду, в Сови поспитаю. Вона мудра, може підкаже, де мені сон шукати.

Пішов Зайчик до старої сосни, на якій жила премудра Сова й питає:

− Добрий вечір, тітонько Сова! Підкажіть, будь ласка, де мені мій сон шукати. Вам з високої гори все видно. Чи не бачили його? Без нього заснути не можу! Дуже він мені потрібен! – просить Зайчик.

− Бачу, бачу! – відповіла, примружившись Сова. – Он де він, на тім краю лісу під ялинкою сидить, журиться. Тебе чекає. Біжи мерщій!

Зайчик кинувся на край лісу. А ліс великий. Довго доведеться йому серед сосен та ялинок стрибати. Біг, біг. Стомився, упав під сосною, лежить, відхекуючись.

− Ось, трішки відпочину, а потім далі побіжу! – каже Зайчик.

Та від бігу так стомився, що незчувся, як і заснув.

Так і ніч минула.

А вранці, як прокинувся, нічого не втямить, де він, що з ним.

Сів, почухав потилицю. Згадав, нарешті, як сон шукав.

− Ой! – каже, – Здається мені, що сон мене швидше знайшов, ніж я його! Добре, що він у мене прудкий та спритний, а то довелося б мені по нього аж на край лісу бігти!

Дитяча казка “Принцеса-мишка”

Жив колись один французький король. Дожив він до старості, а дітей унього не було, і він через те дуже сумував.

Нарешті, коли король і королева вже перестали сподіватися, королева народила доньку, і з нагоди народження принцеси при дворі багато бенкетували й веселилися.

Але одну чарівницю, яка жила неподалік у лісі, не запросили на свято, і вона вирішила помститися і перетворити принцесу на мишу. Принцеса мала б залишатися мишкою, поки хтось не розсмішить сестру чарівниці, що ніколи в житті не сміялася.

І от одного разу, коли годувальниця у палаці годувала дитину, всі раптом почули її крик:

— Боже мій! Принцеса перетворилася на мишку і вислизнула у мене з рук!

— Яке горе! — вигукнув король. — Але така, мабуть, божа воля, і треба їй скоритися.

Пройшло небагато часу, король зібрався їхати на війну з іспанським королем. Він вже сидів на коні у дворі свого замку й готувався вирушити в похід, як раптом побачив свою дочку-мишку — за нею у палаці доглядали й піклувалися про неї.

— Я хочу їхати з вами на війну, батечку.

— Але що ти там робитимеш у такому вигляді, бідолашне моє дитя?

— Не бійтеся нічого та візьміть мене з собою. Посадіть мене у вухо вашого коня та їдьмо.

Король посадив мишку своєму коневі у вухо, і вони вирушили в дорогу.

Коли французи були вже готові битися з ворогом, раптом пролунав дивний спів, й обидві армії зупинилися, щоб послухати його.

— Яка дивна пісня! — вигукнув син іспанського короля. — Але звідки вона лунає? Я неодмінно хочу це дізнатися.

Від звуків цієї пісні солдатам обох армій захотілося обійняти один одного, замість того щоб битися.

Син іспанського короля під’їхав до французького короля і запитав у нього:

— Сір, що це за спів, і звідки він лунає?

— Це моя дочка, — відповів французький король.

— Ваша дочка? Але де ж вона?

— Тут, біля мене, у лівому вусі мого коня.

— Ви смієтеся з мене?

— Анітрохи. Я сказав вам правду.

— Ну, добре. Якщо ви згодні віддати її мені за дружину, війна між нами скінчилася.

— Як, ви хочете одружитися з мишкою?

— Ваша дочка — мишка?! Все одно, одружуся, якщо вона погодиться.

— Я згодна, батьку, — поспішила відповісти мишка.

І от війна припинилася, зіграли весілля, і обидві армії замість того, щоб кинутися один на одного, бенкетували і веселилися цілий тиждень і браталися за склянкою вина.

У короля Іспанії було ще два сини, вже одружених: один був одружений з дочкою португальського короля, другий — з дочкою турецького султана.

От іспанський король-батько покликав усіх трьох синів і сказав, що він вирішив віддати корону одному з синів та піти на спочинок.

— Мені здається, батько, — промовив середній син, — було б справедливіше віддати корону тому з нас трьох, хто звершить найвидатніший подвиг. Усі ми — ваші діти і маємо однакові права на престол.

— Ну, гаразд, — сказав старий король. — Дам я вам завдання. Корона дістанеться тому, хто принесе мені найкращий шматок полотна.

— Нехай буде так, — погодилися три брати.

Вони повернулися кожен до себе, щоб повідомити дружинам волю батька.

Коли наймолодший принц, чоловік мишки, приїхав додому, дружина чекала його, гріючись на сонечку на одному з вікон палацу, і співала так солодко, як ще ніколи не співала.

— Досить виспівувати, — сказав їй чоловік. — Я волів би, щоби ви були майстерною ткалею.

— А чому? Що сталося? — запитала принцеса-мишка.

— Батько обіцяв віддати корону тому з нас трьох, хто привезе йому найкращий шмат полотна.

— Що за біда! Корона мого батька у сто разів цінніша за вашу. Не засмучуйтеся ж і нехай ваші брати сперечаються за іспанську корону і здобувають її за допомогою полотна.

— Ні! Яка не приваблива корона вашого батька, я не хочу відмовлятися й від нашої, іспанської корони.

Напередодні того дня, коли треба було везти полотно старому королю, принц поскаржився дружині:

— Завтра треба принести батькові полотно, а в мене нічого немає. Що робити?

— Не переймайтеся через такі дрібниці, принце, візьміть оцю скриньку, — відповіла мишка і дала йому гарненький, щільно зачинений ящичок. — Нехай ваші брати покажуть свої шматки полотна. Коли ви відкриєте цю скриньку, у ньому знайдеться, чим їх засоромити.

— Ви хочете мене запевнити, що в цій маленькій скриньці може поміститися такий шматок полотна, який сподобається батькові більше за інші?

Принц поїхав, узявши з собою скриньку, хоча слова дружини мало його заспокоїли.

Він під’їхав до батькового замку, увійшов у двір і побачив там мулів, навантажених тюками полотна, які старші брати привезли з далеких країн.

Королю показали полотно. Він уважно розглянув і дуже хвалив деякі шматки за красу, вишуканість і м’якість.

— А ти що привіз, сину мій? — запитав він у молодшого, коли до нього дійшла черга.

Принц замість відповіді простягнув батькові скриньку і сказав:

— Відкрийте її, батьку.

Старші брати голосно зареготали. Але король відкрив скриньку, і з неї потягнувся шматок полотна, тонкого і блискучого як шовк. У порівнянні з ним полотно, привезене братами, здавалося грубою тканиною. А найдивніше було те, що, скільки не витягали його з скриньки, кінця не було видно.

Старші принци вже не сміялися.

— Корона дістанеться моєму молодшому синові, — сказав захоплений король.

— Чекайте, батьку! — закричали з досадою обидва старші брати. — Не треба судити так поспішно, з першого випробування. Придумайте друге, государю, і тоді побачимо.

— Добре, я згоден, — сказав король. — Але що ж мені зажадати від вас на цей раз?

— Обіцяйте корону тому з нас, хто привезе вам найвродливішу невістку, — сказав старший, одружений на дочці турецького імператора, принцесі дивовижної краси.

— Нехай буде так, — сказав старий король. — Корона дістанеться тому, у кого найгарніша жінка.

І три брати роз’їхалися, кожен у свій бік.

Молодший повернувся додому засмучений. Він був упевнений, що на цей раз не зможе змагатися з братами, тому що в нього дружина — проста мишка.

— Чому ви такий сумний, мій принце? — запитала дружина, побачивши чоловіка. — Хіба моя коробочка не виконала того, що від неї вимагалося?

— Скринька вела себе чудово.

— Отже, корона Іспанії ваша?

— Корона Іспанії? О,ні! Вона ще далеко не моя.

— Чому ж?

— Тому що батько призначив друге випробування.

— Яке? Скажіть.

— Навіщо?

— А ви все ж таки скажіть.

— Добре, слухайте: за порадою мого старшого брата одруженого на дочці турецького султана, батько оголосив, що корона дістанеться тому з нас трьох, хто привезе найвродливішу невістку. А ви самі розумієте, що…

— І в цьому вся справа? Ну, то заспокойтеся і покладіться на мене.

Настав день, коли братам слід було показати своїх дружин королю, і мишка сказала чоловікові:

— Я поїду з вами до батька.

— Щоб їхати до батька, мені потрібна не миша, а дружина, вродлива жінка.

— Не турбуйтеся ні про що, кажу вам, і візьміть мене з собою.

— Навіщо? Щоб осоромитися?

І він сів у карету й поїхав, залишивши мишку вдома.

Тоді мишка сказала пастушкові, що збирався гнати баранів у поле:

— Пастуше, злови мені он того великого рудого півня, що ходить серед курей, та загнуздай його вуздечкою з вербової кори, щоб я могла на ньому їхати слідом за чоловіком до мого свекра-короля.

Пастух зробив, як вона наказала, і мишка сіла півневі на спину, взяла в передні лапки вуздечку з вербової кори і поїхала до двору іспанського короля.

Їй довелося проїжджати повз замок тої чарівниці, яка перетворила її на мишу. У цьому місці на дорозі була калюжа, і півень ніяк не хотів переходити її. Скільки не кричала мишка: «Гоп! Гоп! Вперед!» — він робив один крок вперед і два назад.

Сестра чарівниці сиділа біля вікна і, побачивши цю картину, вибухнула таким гучним реготом, що по всьому замку прокотилася луна.

Прибігла чарівниця і, побачивши, хто розсмішив сестру, сказала мишці:

— Чари зняті! Я перетворила тебе на мишу, але ти мала б залишатися нею тільки доти, поки я не почую сміху моєї сестри. Вона засміялася — і ти вільна. Відтепер ти будеш найпрекраснішою принцесою з усіх, що живуть під сонцем, твоя вуздечка перетвориться на красиву золоту карету, а рудий півень — на чудового коня.

І справді, в одну мить усе перетворилося так, як сказала чарівниця.

— Тепер їдь до двору свекра, — додала вона, і я впевнена, що там не буде жінки красивішої за тебе.

Незабаром принцеса наздогнала чоловіка.

— Як, ви ще тільки тут? — сказала вона.

Здивований принц мовчав, тому що не впізнавав свою жінку в цій красуні.

— Сідайте до мене в карету!

— Не насміхайтеся з мене, принцесо!

— Та подивіться ж на мене гарненько! Хіба ви не впізнаєте власну дружину?

— Ні, ви не моя дружина. Моя дружина — дочка французького короля, і зла чаклунка перетворила її на мишу. Але все одно, я люблю її такою, яка вона є.

Тоді принцеса розповіла йому, що сталося, і, нарешті, хоча це було й важко, переконала принца, що вона і є його дружина, дочка французького короля.

Потім вони поїхали далі в золотій кареті, що виблискувала, як сонце і незабаром прибули до двору іспанського короля.

Їх поява спричинила багато галасу, всі не могли вдосталь надивитися на принцесу, яка наче осяяла весь двір блиском своєї краси.

Жінки старших принців були безперечно вродливі, але поруч із дружиною молодшого їх просто не було видно.

Старий король, повеселішав, зрадів від такої чудової краси, запропонував принцесі руку, щоб допомогти їй вийти з карети, і сказав:

— Ви — найпрекрасніша жінка, яку коли-небудь бачили мої очі, і більше за всіх гідні сидіти на іспанському троні поруч із моїм молодшим сином.

Увечері був великий бенкет, і король побажав, щоби принцеса сиділа за столом поруч із ним. А вона від кожної страви, що їй подавали, від кожного напою, що їй наливали, ховала шматочок, відливала крапельку за свій корсаж, чим дуже дивувала всіх гостей.

Після вечері почалися танці, і, коли принцеса танцювала, зі складок її сукні сипалися й сипалися без кінця перли і квіти.

Обидві старші невістки позеленіли від заздрості.

На другий день при дворі знову бенкетували, і дружини старших братів почали ховати за свої корсажі шматочки від кожної страви, що їм подавали, і відливати по краплі від кожного келиха, сподіваючись, що все це й в них перетвориться на перли і квіти. Але на жаль, коли почалися танці, вони, танцюючи, сіяли навколо себе не перли і квіти, як молодша невістка, а різні недоїдки.

Їхні нарядні сукні так забруднилися і промокли, що кавалери гидували ними та розбігалися на всі боки. А пси й коти позбігалися з усіх кінців замку до бальної зали і ходили за принцесами по п’ятах.

Через це старий король сильно розгнівався і вигнав з палацу старших синів з їхніми дружинами. А потім поступився престолом молодшому синові.

Дитяча казка “Як звірята дощику раділи”

Одного разу гуляв Борсучок на лісовій галявині. Аж раптом почав дощик накрапати. Засмутився Борсучок і пішов у хатину. Коли це чує, сміх надворі. Вийшов, дивиться. А то жабеня по калюжі стрибає й сміється.
– А що ти робиш? – питає Борсучок.
– Дощику радію!
– А чому?
– А тому, що можна по калюжах плигати!
– Та хіба ж дощику хто радіє? – здивувався Борсучок.
– Та всі радіють! Піди подивись!
От, Борсучок вирішив перевірити, чи ще хтось у лісі радіє дощику.
Аж дивиться – Зайчик. Лапки вгору тягне, сміється.
– А ти що, Зайчику, дощику радієш? – питає Борсучок.
– Аякже?!
– А чому?
– А тому, що можна шубку вимити. Буде вона в мене чистенька й блискуча.
Пішов Борсучок далі. Чує, в хатині Лисичка співає. Зайшов до неї Борсучок, та й питає:
– А ти, Лисичко, що, дощику радієш?
– Звісно!
– А чому?
– А тому, що квіточки мої швидше зійдуть. Гарно буде біля моєї хатинки!
– І справді! – погодився Борсучок та й пішов далі.
Бачить, Їжачкова хатинка. Зайшов, питає:
– А ти, Їжачку, також дощику радієш?
– А то як же?
– А чому?
– А тому, що можна цілий день книжки читати!
Пішов Борсучок далі. Коли це чує, хтось під кущиком плаче. Аж то Мишка.
– А ти, Мишко, що, дощику не радієш?
– Де там! Ні погуляти, ні повеселитися! – рюмсає Мишка.
– Та ти що! Навпаки! Дощик – це ж те, що треба для веселощів! Коли йде дощик, можна і шубку вимити, і книжечки почитати! А ліс який стане гарний після дощику! А головне, можна по калюжах поплигати!
– І справді! А я було засмутилася! – погодилася Мишка.
– А давай разом веселитися! – запропонував Борсучок.
І почали вони під дощиком вистрибувати, а потім ще й підтанцьовувати! Одними словом, навіть, сам дощик не сподівався, що в лісі буде так весело!

Дитяча казка “Пиріжок з ніжками”

Колись давно у гарненькій розмальованій хатинці жила старенька бабуся. Навколо хатинки був чудовий садочок. Там росло багато дерев: яблуньки, вишеньки, сливки, а також кущики смородинки та малинки. Але той садочок був не просто так, і не сам по собі – там жив маленький і дуже допитливий їжачок. Він був дуже хитрий і любив пустувати. Інколи робив бабусі шкоду: то яблучко поцупить, то корзинку з малинкою перекине, то у відро з водою накидає сміття. Нашкодить – і мерщій в кущі. Виглядає. Інколи лякає бабусю: постукає лапкою в двері й чкурне в кущі. А бабуся відчинить – нікого немає. А їжачку смішно! Регочеться, аж перекидається.

А ще їжачок любив заглядати до бабусі у вікно. Цікаво йому, що ж там у хаті робиться.

Одного разу нишпорив він у садку та й винюхав своїм носиком якийсь незнайомий запах, який привів його до бабусиної хатинки. Принюхався – пахне смачно. Заліз на підвіконня та й зазирає у вікно. А там – бабуся пиріжки пече. Цікаво стало їжачкові. Спустився він непомітно з підвіконня, та й гепнувся прямісінько в діжку з тістом! Гепнутися він зумів, а вилізти не може! Тримає його тісто міцно, не випускає. Не до сміху тепер колючому, не до веселощів.

Та ось ще й бабуся підійшла до діжки, взяла тісто з їжачком, зліпила з нього пиріжок, та й поклала в піч пектися.

Ой, спекотно їжачкові у печі, гаряче!

− Ой, ой, ой! – кричить їжачок. – Рятуйте! Допоможіть!
Підстрибує він у печі, підскакує, репетує.
Чує бабуся – щось дивне в печі відбувається.
Заглянула, а там – пиріжок стрибає та верещить.
Почув їжачок, що бабуся піч відчинила, та й вистрибнув на підлогу. Простромив ніжки з тіста, та й ну ганяти по кімнаті.
Бігає й репетує:
− Рятуйте! Допоможіть!
А бабуся дивиться, второпати нічого не може.
− Ой! Лишенько! – нарешті отямилася старенька. Піймала Їжачка, обібрала з нього тісто, вичистила.
А їжачок плаче та й примовляє:
− Ой, вибач, бабусечко, що шкоду робив! Не буду більше! Тільки не роби мене, будь ласка, пиріжком!
− Та я ж не ображаюся. І пекти більше тебе не збиралася… Приходь до мене в гості, будемо друзями!
Пострибав їжачок додому щасливий. Більше шкоди не робив, а навпаки, допомагав бабусі: яблучка носив, грибочки збирав.
А бабуся розповідала їжачкові казки та пригощала смачненьким молочком.

Дитяча казка “Смачний носик”

Прийшла зима. Засипала все навкруг снігом, замела доріжки, вікна морозом розмалювала.
Вийшла Марічка надвір погуляти. Побачила величезні кучугури снігу і вирішила зліпити сніговика.
Оскільки Марічка була маленькою, то й сніговик вийшов маленький. Не сніговик, а сніговичок. З оченятами – ґудзиками , віником-гілочкою, носиком-морквинкою.
Змерзла Марічка поки ліпила сніговичка й побігла в хату грітися.
Наступного ранку вийшла вона надвір. Дивиться, а в сніговичка носика немає. Взяла вона ще морквинку і зробила з неї сніговичку нового носика.
А наступного дня, та ж сама історія: стоїть сніговичок і знов без носика.
Дивується Марічка: куди ж це морквинка щораз зникає?
І вирішила вона поспостерігати за сніговичком. Пішла в хату і у віконечко позирає. Аж тут глядь, – підкрався до сніговичка зайчик. Хвать морквинку і навтьоки!
Так от, хто носика в сніговичка щораз цупить! – сміється Марічка.
Розповіла цю історію дівчинка бабусі. А та й каже:
На, онучко, ще морквинку! Зроби носика сніговичку!
Марічка так і зробила. Побігла надвір і приліпила морквинку сніговичку замість носика.
А наступного дня – знов морквинки немає!
Ось так Марічка цілу зиму зайчика годувала!

Дитяча казка “Мрум, Гавротик і пампушки”

Якось ведмеді Гавротик і Мрум проходили повз пекарню.
— Може, дядько Мишко пампушки пече? — мовив Гавротик.
— Ох! — мрукнув Мрум і облизався.
Дядько Мишко був у білому фартусі. Але пампушок не пік.
— Борошна немає. Принесіть борошна, будуть тоді й пампушки.
— Добре, — сказав Гавротик. — То неважко — принести борошна на пампушки.
Недалеко за лісом махав крилами вітряк.
Мрум зраділо гукнув:
— Вітряк киває на нас! Напевно, має багато борошна!
Під вітряком сидів на камені мірошник, їжак Голка. Ведмеді вклонилися йому низько.
— Їжачку, дай нам борошна, то дядько Мишко спече пампушок.
— Нема борошна. Принесіть пшениці — буде й борошно.
— Добре,— згодилися ведмеді.— То неважко.
За вітряком, за струмочком стояла стодола. Туди й подалися Мрум і Гавротик.
З нірки біля дверей вискочила мишка Тихоніжка. Ведмеді вклонилися їй і попросили пшениці.
Але мишка показала їм порожню стодолу.
— Нема ані зернини,— сказала вона.— Ідіть у поле.
У полі шелестіла пшениця. Зайчик махав косою, і великі стеблини падали на землю. Другий зайчик в’язав їх у снопи.
— Зайчику, дай нам сніп пшениці! — попросив Мрум.
— Нам треба борошна, щоб дядько Мишко спік пампушок.
— Хочете пампушок? То помагайте косити.
— Добре, то нам неважко.
Мрум і Гавротик взялися до роботи. Скосили пшеницю. Потім разом з зайчиками завезли до стодоли та й змолотили.
— Тепер занесіть зерно до млина,— сказала мишка.
— О, то неваж…— почав було Мрум, але не закінчив. Мішок був важкий. Кректали, кректали, сопіли, сопіли — та все ж занесли пшеницю до їжака Голки.
Загули у вітряку млинові колеса, закрутилися крила. Невдовзі їжак-мірошник насипав борошна в мішки.
Був уже вечір, коли занесли борошно до дядька Мишка.
Дядько Мишко відразу замісив тісто на пампушки. Наробив пухких кульок.
— Уже сходять! — радів Гавротик.
— Ох! — мрукнув Мрум і облизався.

Дитяча казка “Гості мишки Тихоніжки”

Мишка Тихоніжка прибрала свою нірку. Поставила на столі глечичок з квітами.
— Мушу поспішати, зараз гості прийдуть,— сказала і зазирнула ще раз до горщиків.
А тут: стук, стук…
— Це я, їжачок…— обізвався хтось за дверима.
— Заходь, їжачку! — запросила мишка.
Але як туди зайдеш? Нірка ж малесенька! Голова і передні ніжки їжачка в нірці, а решта не влазить.
— Я трохи від тебе товщий, мишко…— мовив їжачок.
Тихоніжка засмутилася, але ненадовго. Одразу знайшла раду.
— Почекай, їжачку, зараз розкопаю свою нірку! — гукнула вона весело.
І кігтиками швидко, спритно копала, копала, аж поки нірка побільшала.
Їжачок заліз і задоволений сів біля столу.
— Далебі, у нірці зараз і дишеться вільніше! — втішалася мишка. Виглянула у вікно.
— О, йде зайчик!
Зайчик зазирнув до нірки, всунув мордочку і навіть передні лапки, а далі — ні кроку.
— Заходь, зайчику! — запрошувала Тихоніжка.
Але їжак одразу помітив, що зайчик не влізе.
— Ти трохи товщий від мене,— сказав він і потяг гостя за лапки. Не помогло. Тільки півзайчика було в нірці.
А мишка вже гребла лапками біля входу.
— Поможи мені, їжачку…
Копали, копали, аж поки зайчик заліз до нірки ввесь.
Мишка частувала гостей малиновим соком, розпитувала про здоров’я.
А перед ніркою — туп, туп…
— Здрастуй, ведмедику!
Ведмідь всунув голову і розглядався по нірці.
Хоч був він і найменший синок у мами-ведмедихи, та для його кругленького черевця треба було ширший вхід.
— Го, го, ти ще товщий од мене! — сказав зайчик.
І заходився гребти землю біля входу.
Взялися до роботи їжачок і мишка. Трохи забруднили ведмедикові ніс землею, але як же всі зраділи, коли ведмедик сів нарешті біля столу і напився соку!
Мишка поставила полумиски. Принесла горщики, від яких линув смачний дух. Господиня метушилася і кожного гостя частувала тим, що йому найдужче смакувало.
Коли годинник на стіні продзвонив пізню годину, гості попрощалися і пішли.
Тихоніжка зосталася сама. Помила горщики й полумиски. І стомлена сіла на стільчику, подивилася навколо і замахали лапками.
— Який же в моїй нірці великий вхід! — пискнула перелякано.
Вранці, вийшовши з нірки, мишка зустріла своїх гостей.
— Гарно було у тебе вчора, мишко,— сказав ведмідь, а їжак закивав головою.
— Еге ж, еге ж…— притакував і зайчик.— Тільки нірка Тихоніжки…
Усі глянули на нірку.
— Ах, тепер кожний котисько легко ввійде сюди,— вигукнула мишка Тихонішка.
Ведмідь зазирнув до нірки.
— Люба Тихоніжко,— порадив зайчик,— ходім пошукаємо тобі іншої нірки.
Адже зайчик найліпше розумів, як боялася б мишка жити в нірці з таким великим входом.
— А сюди будеш запрошувати гостей,— сказав ведмідь, якому дуже подобалося вчорашнє частування в мишки.

Дитячі казки для дітей не тільки на Україні, а й у всьому світі писали для того, щоб у доступній для дітей формі розповісти про небезпеки дорослого світу, навчити їх дружити та висловлювати свою любов, зберігати вірність своїм переконанням і робити добрі сміливі вчинки.