Прiзвище таке в нього: Дилда.
Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, — отак: круть-круть-круть! — i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
— Гуртове — чортове!
Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського громадянина вимагається, — одноосiбник у нас всi громадськi права має.
Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, — ну, й хай собi хазяйнує окремо, — колись зрозумiє, де лiпше, — чи в артiлi, чи в одноосiбному господарствi.
Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, — вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
— А мо’ воно ненадовго?
Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:
— Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на “недовго”, — як думав Дилда, — а зовсiм навпаки — назавжди.
От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
— Салимонько!
— Га?
— Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
— Мо’ сирiвцю внести?
— Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
— Мо’ десь засвербiло?
— Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! — аж скрикнув Тимiш Iванович Дiiлда. — Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.
— Салимонько! — раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.
— Га?
— Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
— Ой! — ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в почви та тодi ще раз:
-— Ой!
Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
— Салимонько, сядь!
— Я вже сидю!
Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.
Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
— Стелись!
Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати… Не спалося.
Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
— I чого ти не спиш, Тимочко?
— Думаю!
— По що ж ти, Тимочко, думаєш?
— Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.
Час iшов.
Колгоспи росли, розросталися.
Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв…
Та восени, було, до таких колгоспникiв, — у кого — ой, трудоднiв! — пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
— Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! — гукав до хазяїна шофер. — Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
— Ой, хай тобi щастя! — говорив хазяїн. — Ти поможи хоч вивантажити!
— Допомогти можна!
— А на пироги забiгай, будь ласка!
— I забiгти можна!
Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, — сильно дуже почали болiти.
До непритомiї просто!
Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. — Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
— Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, — воно як штриконе, — криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам — паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, — штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, — а вона баба тямуща! — казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!
Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, — брало отут — пiд грудьми:
— Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить — гвалт! В очах у мене нiби курка зозуляста — ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося… А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм пiшло-пiшло-пiшло, — звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, — а вона баба тямуща! — казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
Сильно дуже хворiли Дилди — i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, — чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю…
Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять…
Ну, й що?
А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.
I добре зробили.
1948
