— Оце піду у млин молоти.
Та й пішов. Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер. Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном, побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити. Вирішили позивати Вітра.
Пішов дід позивати Вітра, знайшов його та й каже:
— Коли ти моє борошно розсипав, то тепер скажи, що його робити, що тепер я сиджу голодний.
Вітер і каже:
— Не журися, діду! Ось на тобі барило, та тільки як вийдеш у поле, так не кажи «Барило, барило, розсипся», бо буде тобі велике горе. А як прийдеш додому, тоді й скажи, буде в тебе все тоді.
Вийшов дід од Вітру та й думає: «Нащо він дав мені це барило? Що ж мені з його за толк? А давай скажу «Барило, барило, розсипся». Сказав. Барило взяло та й розсипалося. Розсипалося барило, і дід перелякався: утворилася перед дідом хороша хатка з усадьбою й ставком. Дід зрадів та й швидче: «Барило, барило, зсипся». Барило зсипалося. Він узяв його на плечі та й пішов далі.
Іде та й іде, надворі вже поночіє, а додому ще далеко. Дивиться, коли стоїть хата маленька, заходить туди, коли там живе сама баба. Він упросивсь до неї переночувати. Баба його пустила. Лягать стали.
От він і каже:
— Оце ж, бабусю, я кладу барило, так ви ж не кажіть «Барило, барило, розсипся», а то буде вам багато горя.
— Та нащо б я його займала?! Кладіть.
Ліг той чоловік та й заснув. Баба підслухала, що він спить, нишком підійшла до барила та й каже:
— Барило, барило, розсипся!
Барило розсипалось, і перед нею зробилась та сама усадьба, що і перед дідом.
— Ага, — каже баба, — підожди ж, я тебе обдурю.
Звеліла вона тому барилові зсипатись, взяла та й заховала його у свою скриню, а замість його поклала своє барило.
От вранці встав той чоловік, взяв своє барило та й пішов додому. Приходить додому та й каже:
— Ану лиш, жінко, іди скликай сусідів дивитись на диво.
— Та яке ж там диво? — жінка каже. — Може, там ще нічого й не буде, а ти скликати.
— Та кажу ж тобі — скликай, бо я ходив Вітра позивати, так Вітер мені дав таке барило, що як звелю я йому розсипатись, то ми будемо найбагатші.
Пішла жінка поскликала сусідів. Насходилось повна хата. От чоловік тоді і каже:
— Барило, барило, розсипся! — барило не розсипається.
Він знову:
— Барило, барило, розсипся! — не розсипається.
Він втретє — і знов нічого. Здивувався чоловік: «Що за оказія! Одурив мене Вітер. Піду знову позивати Вітра».
Пішов, найшов Вітра та й каже:
— Що ж ти мене одурив: дав таке барило, що з його нічого не вийшло. Давай мені що-небудь таке, щоб було мені з чого жити.
Вітер і каже:
— Та й дурний же ти, діду. Я ж тобі казав, як вийдеш у поле, то не кажи: «Барило, барило, розсипся». Ну, добре, — каже Вітер, — на тобі шматок полотна, тільки знову, як вийдеш у поле, не кажи: «Шматок, шматок, розкотися». А скажеш тоді, як прийдеш додому.
— Та ні, — каже дід, — цей раз вже не скажу.
Взяв той шматок та й пішов додому. Вийшов у поле та й думає: «А дай лишень скажу «Шматок, шматок, розкотися», — що воно тут буде?» Сказав «Шматок, шматок, розкотися». Як тільки він це сказав, перед ним стали всякі лавки з усякою всячиною.
Дід зрадів:
— Аж оце буде диво сусідам! Як прийду додому, так ще більше наскликаю, чим учора.
Звелів він тому шматкові скотитися, взяв під плече та й пішов додому. Іде та й іде, вже стало над вечір хилитися, а додому ще далеко. «Що це, — дума дід, — за оказія така. Не хотілось мені заходити ночувати з шматком полотна, а прийдеться». Мусив дід знову заходити до тії баби ночувати.
Увійшов у хату та й каже:
— Оце, бабусю, як я ляжу спати, то ви не кажіть «Шматок, шматок, розкотися».
— Та нащо б я його казала.
Тільки той чоловік заснув, а баба до шматка та й каже тихенько:
— Шматок, шматок, розкотися!
Тільки та баба сказала, як перед нею стали багаті лавки з усякою всячиною.
Каже баба:
— Знов я тебе одурю, чоловіче!
Звеліла тому шматкові скотитися, заховала його мерщій в скриню, а натомість поклала свій.
От уранці встав той чоловік, взяв свій шматок та й спішить додому. Прийшов, а баба вже й не радіє тому, що приніс од Вітру шматок полотна, думає, що вп’ять буде таке, як з барилом. А чоловік їй велить іти скликати сусідів знову. Баба довго не хотіла, а потім таки пішла, наскликала сусідів, посходились люди в хату і ждуть, що буде. А чоловік виніс шматок полотна та й каже:
— Ану, дивіться, що воно буде, як скажу «Шматок, шматок, розкотися».
Сказав він раз — лежить шматок, сказав удруге — лежить шматок.
— Тьфу, — каже дід, — і що воно за оказія, що Вітер мене дурить та й дурить. Піду ще раз Вітра позивати.
Пішов у поле, знайшов Вітра та й каже:
— Дав ти мені барило, дав ти мені шматок полотна, а нічого й досі в мене немає, який був бідний, такий і лишився. Тільки жінка ще дужче лає, що пропав наш клунок борошна.
— Ну, нічого, — каже Вітер, — я твоєму горю допоможу. На тобі цю корову, тільки як ітимеш додому, то не кажи «Корово, корово, розложися», а потім не заходь до тієї баби ночувати, що ті рази заходив.
— Е, ні, — каже дід. — За цим разом не зайду ночувати до баби, поведу корову прямо додому.
Вивів ту корову у поле та й каже:
— Що він мені дав цю корову?! Годувати в мене нічим, що я з нею буду робити? А дай лишень скажу «Корово, корово, розложися».
Не встиг він те сказати, як перед ним утворився панський двір з розкішними хоромами.
— Аж оце, — каже дід, — зроблюся я паном. Таки Вітер не збрехав!
Звелів він тій корові зложитись, налигав її та й іде далі. Іде та й іде, іде та й іде, а надворі вже й ніч наступає, а хати того чоловіка ще й не видно. Думає: «Що ж його робити? Зайти до баби ночувати, так коли б ще не одурила. Іти ж додому — боюся, щоб часом не напали розбишаки та й не відібрали моєї корови. Мабуть, таки зайду до баби та заночую».
Зайшов до баби у двір, прив’язав корову до ясел там, де стоїть і бабина корова, а сам пішов у хату до баби проситись переночувати та й каже:
— Ото, бабо, поставив я коло ясел корову, так ви не йдіть де неї і не кажіть «Корово, корово, розложися».
— Та ні, — каже баба, — нащо б я казала.
Ліг той чоловік спати. Тільки він заснув, а баба нишком вийшла з хати та й каже:
— Корово, корово, розложися!
Корова розложилася. Гляне баба — аж перед нею стоїть панський будинок. Баба зраділа та мерщій звеліла тій корові зложитися. Відв’язала ту корову, одвела в свою загороду та й заховала, а свою корову такої ж масті поставила до ясел. Увійшла нишком в хату та й лягла собі спати.
Прокинувся той чоловік вранці, дивиться: баба ще спить. «Ну, — думає, — не ходила ще баба до корови. Піду ж я мерщій налигаю та буду йти додому». Взяв корову та й спішить додому. «Аж оце, — думає, — здивую всіх сусідів». Прийшов він додому та мерщій на жінку гукає:
— А йди, лишень, жінко, скликай сусідів, нехай подивляться, чим мені Вітер заплатив за клунок борошна.
Жінка сердиться та лає його, що він і сам не робить, і їй заважа. А він все-таки велить їй скликати сусідів.
Скликала жінка сусід, насходилась повна хата. Як посходились люди, тоді той чоловік увів корову та й каже:
— Корово, корово, розложися!
Сказав він раз, сказав удруге — стоїть корова, як і була.
— Ні, видко таки Вітер хоче мене обдурити, — каже дід.
Одвів ту корову в загороду та й зажурився: «Що його робити? Корова є — годувати нічим. Піду знову Вітра позивати».
Пішов він у поле, найшов Вітра та й каже:
— Ну, це вже як хоч, а я буду тебе позивати.
— Оце! — каже Вітер. — Хіба я тобі й досі не заплатив за той клунок борошна?
— Та чим же ти мені заплатив? — каже дід. — Барилом чи шматком полотна? Усе те, що ти мені казав — брехня.
— Ну, — каже Вітер, — оце останній раз даю тобі торбу. Щоб ти до мене більше не приходив. Бери оцю торбу, та як вийдеш у поле, то не кажи, що «Два з торби», бо буде тобі багато горя.
— Та цур йому! Я на неї і дивитись не буду, поки додому не донесу.
Взяв він ту торбу та й пішов додому. Вийшов у поле та й каже:
— А дай лишень я скажу «Два з торби».
Не встиг він це сказати, як з торби вискочили якісь два чоловіки і почали його бити. Як дід не кричав, як не просив їх — не перестають вони бити. От він і думає: «А давай я гукну «Два в торбу». Чи не послухають мене?» Не встиг він це сказати, як ті два вскочили в торбу. Взяв він тоді ту торбу та й пішов додому.
Як чоловік не спішив, щоб завидна додому дійти — не вдалось. Прийшлось знов заходити до баби ночувати.
Зайшов він до баби в хату та й каже:
— Оце, бабо, я ще раз у вас переночую. Сам я ляжу коло припічка, а торба моя нехай висить отут на кілочку.
— Про мене, — каже баба, — нехай і там висить.
— Тільки ви вже, бабо, цієї торби не займайте, не кажіть, що «Два з торби».
— Та нащо мені це казать?
Полягали вони спати. Той чоловік заснув, а баба почула, що він спить, встала тихесенько та мерщий до торби та й каже:
— Два з торби!
Не встигла вона це сказати, як вискочило два з торби та й почали тій бабі під боки давати. Як та баба не просила, щоб вони перестали її бити — не слухають. Баба вже й кричала б, та боїться, щоб той чоловік не почув, а вони все її б’ють та вимагають, щоб вона повернула все те, що забрала в того чоловіка. І божиться баба, і хреститься, що не брала, а вони як припечуть, припечуть! Думає баба: «Ну що ж, признаюсь».
Пішла принесла їм шматок полотна, барило, корову привела, а вони все б’ють, все б’ють. То баба стогнала, а то давай вже кричати. Як стала кричати, то й збудила того чоловіка. Він як схватився, що таке? Аж дивиться: два з торби б’ють бабу. Глядь — коли тут і корова його стоїть, і барило, і шматок полотна — все, що Вітер йому давав.
Він тоді як крикне:
— Два в торбу!
Вскочили ті два в торбу. Взяв чоловік торбу на плечі, забрав те полотно, барило, корову, що Вітер йому дав, та й пішов додому.
Прийшов додому та й пішов сам сусідів скликати. Зійшлось сусідів повен двір. Тоді він і каже:
— Ану, барило, розсипся!
Як розсипалось те барило, як стала перед людьми багата усадьба. Дивуються сусіди та завидують. А далі чоловік і каже:
— Шматок, шматок, розкотися!
Як розкотився той шматок, так і понабиралися десь лавки з усяким добром. А як сказав:
— Корово, корово, розложися! — так і утворились панські хороми.
У людей очі так і розбігаються. Як зашамоталися люди та давай тягти в кишені, хто що попав. Бачить дід, що біда, та й каже:
— Два з торби!
Як вискочило два з торби, як пішли тих сусідів розганяти та набране одбирати. Били всіх сусідів, скільки хотіли, а цей чоловік стоїть та тільки сміється. Потім і каже:
— Два в торбу!
Вскочили ті два у торбу, а сусіди порозбігалися, хто куди попав.
— Ну, — каже, — жінко! Ходив Вітра позивати та й випозивав. Поживемо тепер і ми так, як хотіли!
І стали вони жить та поживать.
