Буде в нас один самогонний апарат на 50 чоловіка…
А там, дасть бог (бо бог дуже самогонові допомагає: виявилось, що найбільше п’ють святами), що в кожній хаті буде не по одному, а по два й три куби….
Одне слово, як народиться дитина, зразу батько й замбвляє новий апарат…
Та позачиняємо школи, сельбуди та хатичитальні, та як закуримозакуримозакуримо!
І весело ж і житиметься!
Люди п’яні, корови п’яні, свині п’яні…
І не розбереш тоді, де людина, де свиня…
Всі рівні!
Свині хрюкають…
Люди лежать і співають:
Ой випилавихнлила, Сама себе похвалила…
Найголовніше, щоб справи цієї не припиняли, щоб усе вперед, уперед, уперед!
ХМАРА
(Вважайте за передову статтю. Програмову, сказать би)
Франція визнала…
Акт величезної ваги, що тягне за собою наслідки, які навіть тяжко зараз і збагнути…
СРСР вийшов на битий і вільний шлях міжнародних відносин і займає одно з чільних місць в міжнародній політиці…
Ми знаємо, що Франція відіграє велику роль на європейському континенті і дружні з нею відносини колосально вплинуть на зміну міжнародних відносин…
З боку економічного цей акт французького уряду так само має першорядну вагу, бо тільки дружні між обома країнами стосунки дадуть стимул до буйного розвитку продукційних сил і торгівлі в обох державах…
Франція довго й уперто боролась… Починаючи з одвертих, нічим не прикритих, збройних проти радянських республік виступів і кінчаючи блокадами, впливом на “сусідів” і т. ін., вона намагалася збороти міць молодих радянських республік…
І наслідки: наша величезна перемога, що ще раз і якнайяскравіше доводить міць робітничоселянських республік…
Так… Ми йдемо вперед! Ми багато зробили, щоб довести життєвість державного тіла, але, нема де правди діти, чимало роботи ще впереді… І чи не найтяжчої…
Визнала нас Англія, визнала Франція, провадяться переговори з Японією, метушиться Америка… Всі бачать, що без Союзу Радянських Республік тяжко, — та не то тяжко, а неможливо, — урівноважити світ, дійти миру й спокою для знесиленого людства…
І ми б раділи, що наша ідея переважає, ми б гордували, що сила нашої Червоної Армії й невичерпна снага пролетаріату й селянства перемогли лють і піну міжнародної буржуазії… Але єсть хмара, що ставить під сумнів усі наші плюси, що нівелює всі наші досягнення.
Ми ніяк не можемо добитися симпатій у величного й могутнього королівства румунського. Ми прекрасно, звичайно, розуміємо, що величному, й могутньому, і славному своїми історичними традиціями, багатющому на територію, на бояр, на короля, на культуру і на промисловість королівству румунському нема чого квапитись, як, приміром, Франції, з визнанням нашого Союзу…
Це ще раз підкреслює загальне правило, що рідко коли небо буває абсолютно чисте…
Іноді серед чистого неба буває чорна хмара…
Віримо, що вона розвіється.
ВАЖКІ ЧАСИ НАСТАЛИ…
(До жіночого з’їзду)
Про долю жіночу. Якихось там сім років промайнуло, а дивіться, скільки змін! Та яких змін… Візьмемо жінку.
Жилось їй у нас та радувалось…
Підросте, видадуть заміж, очіпка надіне, колиску почепить, вервечки в колисці дебелі, сиди собі та підвивай потихесеньку:
Ой ну гойда, гойда, Чужа мати пройда,
А нашая люба Не піде нікуда.
Буде вдома сидіть Та Оришечку глядіть.
Ааааа!
Люлілюлілюлі, Котикові дулі…
На другий рік уже трохи не так… Уже замість Оришечки:
Та Івасика глядіть…
На третій рік:
Та Килиночку глядіть…
На четвертий:
Та Андрійка глядіть…
І тільки іноді замислиться було жінка, як батюшка встругнуть якогось Акакія…
— І таке батюшка й вигадали. І як його й заспіваєш, — отаке чудне наймення дали…
Вранці собі встала, курей погледіла, з яйцем котора… Свиням винесла, корову подоїла, потім до печі, потім улітку одна робота, взимку — друга.
Живи собі та радуйся…
Неділю бог пошле — до церкви сходила, свічку приліпила, додому прийшла — вдома пироги, капуста й вареники…
А після обіду кумася приходить:
— Чи не поськаємося, кумо?
— А я оце до вас збиралася, голубонько… Нову гребінку старий на базарі купив…
— Лягайте, кумасю…
І так хороше… Лежиш собі на лаві, в куми на колінах… А влітку в садку під вишнею, на рядні… А кума почеше новою гребінкою, волоссячко до волоссячка покладе… Лежиш собі, дрімаєш, а на голові тільки — трррісь! трррісь!
І так же ж любо, так же ж спокійно! Волосся довге, викохане…
Як чоловік коли прийде, зіб’є очіпок, ухопить — так є за віщо й ухопитися…
Жилось, одне слово, як у карти гралось… І літ старих доходилось…
Бабами робилися, онуків колихали та старенькому на неділю сорочку прали…
Порядкувала вже або донька, або невістка…
7,27
А старий було прийде, подивиться:
— Де ж твоє, старенька, волосся шовкове? Ні за віщо вже й ухопитися…
— Е, старий, не ті літа! Підтопталися ми з тобою!
— Підтопталися, старенька, підтопталися… …І чоловіки поважали…
— От у мене жінка! От жінка! Ноги мені митиме і воду ту, як я схочу, питиме!
— А в мене? Вік прожили — “брешеш” ніколи не сказав… Так тільки вранці встанеш, матюкнеш та недоуздком оперіщиш — і більш нічого. Вже й онуки є. Живемо й досі, як бог приказав…
Було колись — минулося…
І до чого воно тепер іде, до чого воно й завертає?
І в комнезам…
І в сільську Раду…
І в кооперацію…
І до Всеробітземлісу…
І до жінвідділу…
І в партію…
І в лікнеп…
І в Охматдит…
А чоловік чортом:
— Я за тебе кури глядітиму?!
— А яйця їси?
— Яйця? Яйця — то діло десяте! А щоб ото я, котора з яйцем, пакостився, — та хай вони тобі виздихають!
Важкі часи настали…
Не встигнеш до лікнепу вискочити, а він, лиха личина, клуню одчинить, сяде:
— Ціпцшціпціпууу!
Зайдуть бідні кури, а він баркою — трррах! Та тоді:
— За курми дивись, охмадитко ти делегатська! В клуні геть усі снопи побили… Засмаж он трьох, — то я з клуні накишкав!..
Або дитину в помийницю всадить та в крик:
— Доки ти по тих зборах шалатимешся? Діти он у помийницях плавають, а тобі все революція?! Ой Наталко, свербить у тебе волосся! Ой свербить!..
Та махнеш тільки рукою.
— Свербить, та не чухатимеш…
Важкі часи настали…
ПИШІТЬ… ПИШІТЬ…
Робкорів наших — залізничників — приструнили…
Бугая (є такий робкор — ядовитий) із бригадира перевели на звичайного вагонового провідника…
Куракова на грубника перевести хотіли, хоч він ізроду собі за маляра править…
Гарасименко був за провідника, а тепер його в грубах палити призначають…
Взагалі “піднатой” на хлопців, щоб знали, куди раки на зиму грітись залазять…
— Ну що, — питаю, — хлопці, писатимете тепер? Aral
— Писатимемо! їйбогу, писатимемо!
Иу хай іще Бугай і Гарасименко — молоді хлопці, а Кураков стара ж уже людина, і той:
— Писатиму! Хоч здохну, а писатиму!.. От завзятий народі
— Та киньте, — кажу, — хай йому лиха година з отою газетою! Лиха не оберетесь…
— Писатимемо! А що нам робити, коли ока треба?
— Що робити? Ех, любі ви мої… Не знаєте, що робити… Іде начальство, а ви га шапку та в пояс… Та йдіть іззаду й на бекешу начальникову дуйте: “Пір’ячко, вашшшшш… причепилося! Ффуфу! А я здув!”
От що треба робити… І ставка буде, і бригадиром будете…
А то пишете, от і паліть у грубках, от і знижуйтесь…
— Все ‘дно писатимемо! Ну що ж? Палитимемо в грубках, менше вироблятимемо, а таки писатимемо… Так і знайте!
Так і знатимемо!
Пишіть, писало б вас і вздовж і впоперек! Пишіть!.. Побачимо, що з вас буде?!
То ще скажіть спасибі, що начальство ще вам господь милостиеє послав…
Був би я за ваше начальство — лихої б ви години в мене писали…
Я б не знижав, я б не скандалив… А просто собі любенько та лагідненько так:
— Товаришу Кураков! Куди це ви чимчикуєте? Ходім пройдемось, — маюдо вас справу…
Та й повів би колією… Паровики там ото бігають, порівнявся б із паровиком, та тоді — штовх! І прицілявся б так, щоб колесо йому по пупі проїхалось… Чортового батька він би в мене більше писав… Або:
— Товаришу Бугай! Ось ходімте нову грубку в паровику подивимось… Одремонтували оце вчора… Там горить, аж гогоче! Напишете потім у газеті, як у нас паровики ремонтують…
Привів би його на паровик:
— Нахиліться! Бачите, як палахкає?.. Аж біле!
Він би нахилився, а я б його лопатою в грубку кидь! Та й зачинив би… Робкори цього дуже не люблять… Після цього ніколи вже іродів син не писатиме…
А тоді б ізскочив би з паровика, потяг би носом:
— Робкором запахло! Смаженим… …Я б не знижував…
Пишіть, хлопці… Пишіть!
ДІЛА ЄГИПЕТСЬКІ
Почалося, значить, уже самовизначення націй… Англія вже Єгипет “визначає”. Сама визначає…
Чому саме вона почала з єгипетської митниці в Александрії — невідомо…
Положим, воно різні способи того “самовизначення” бувають… Англія гадає, що найкраще почати з митниці… І захопила.
Потім більше буде…
Вже англійська ескадра пливе до Суецької протоки, вже Англія єгипетських офіцерів виганяє з суданської армії…
Одне слово, все йде, як по писанбму…
Там далі чотирип’ять шибениць, на кожне єгипетське сельбище і “підуть єгиптяни вгору”, як той циган казав… “По два на оривок”…
От що значить правильну владу господь Англії послав…
Національну владу, що підтримує гідність Великобританської імперії…
А ото все невдячність єгипетська наробила…
Дали ж йому, Єгиптові отому, 1923 року самостійність… І армію залишили для порядку, бо ж хіба можуть єгиптяни самі порядок підтримувати?..
І командувача дали… І чиновників дали… Усього дали…
Живи собі в своїй, мовляв, державі та роби, а ми самі за тебе твою державу охоронятимемо… Тобі ж краще буде…
То тобі й робити треба, і їсти, і державу охороняти…
А то ти паном діло… Тільки роби, а за останнє ми самі потурбуємось… І закони тобі напишемо, і порядок наведемо, і сировину вивеземо…
Щоб аніякісіньких тобі турбот не було…
Так ні! Незадоволень… Бунтують… Генерала ЛіСтека бахнули…
От тепер і пішло “самовизначення”…
А нема де всетаки правди діти: практичний народ англійці…
Яке діло, можна сказать, велике — визначити Єгипет, а й тут не забувають про фінанси державні…
За генерала ЛіСтека 500 000 фунтів стерлінгів тягнуть з єгиптян…
Це ж за одного…
Єгиптяни погодились заплатити, — вони бачать, що заробити можна, й гатять туди і генералів, і адміралів…
Правильний комерційний розрахунок…
Але можуть і прогоріти, бо є чутки, ніби єгиптяни вирішили надалі бити безплатно…
ГІРШЕ СОПКИ ОЗИМОЇ, ГІРШЕ “УРАВНИТЕЛЬНОГО” ПОДАТКУ!
— Передплачуйте газету!
— На чорта?
— Як на чорта? Культурні ж ви люди чи ні?
— Культурні!
— Так і передплатіть!
— Ой, дайте мені спокій! Що, вона мене годуватиме, ваша газета?
Правильно людина каже — газета не годуватиме… Та не тільки не годуватиме, а гірше: через неї, через газету оту, самі неприємності…
Галасують усі:
— На село газету! Без газети — в багні валятимемось!..
Може?! Може, й валятимемось… Так зате спокійно…
Лежиш собі в багнюці — і ніщо тобі не свербить… Муха сяде:
— Киш! І все…
А з газетою?! Хай їй чорт, тій газеті!..
На Голубові хутори он одного разу потрапила газета… Один там письменний ізнайшовсь… Дістав він газету, сів на колодці, розгорнув і читає…
— Що ти, куме, робиш?
— Газету читаю…
— А дай і я…
— На… Тільки ж ти не вмієш… Ти ж неграмотний…
— А хіба…
— Ну да! Треба вміти, брат, читати…
Так того як заколупало, як запехло, що він читати не вміє,— схуд, бідолаха, посивів, у євангелісти записався, почав жінку бить і кінець кінцем зліг… Запричастили — полегшало… Так тепер одвертається од газети навіть і тоді, як цигарку з неї крутить…
От вам і газета!
А в Павлівці?
Прочитаз один хазяїн, що трактором краще орати, як плугом… Та як забажалося йому трактора!
Боже ти мій! І в кооперацію записався, і на лекції до агронома ходить… А потім почав комуну організовувати…
І били ж його!!! Ледве втік… Власна жінка діжу на йому побила…
От вам і газета!
А в Гнилиці?
Потрапила газета, а там якраз пропечатано було, як селяни в Польщі з поміщиками борються…
Прочитав Іван Пилипович, та як схопиться, та за коляку, та з двору…
— Куди ти? — кричить жінка…
— Панів бити!
Вискочив: сюдитуди — нема панів! Нема з ким боротися! Помахавпомахав колякою і додому.
От вам і газета! Турботи самі.
Так після цього їх передплачувати?!
* * *
А в місті, ви гадаєте, потрібна газета? Кому?! Навіщо?!
Адміністрації, скажете, вона потрібна? Щоб ото читати, як якийсь сількор або робкор її, тої адміністрації, “авторитет” підриває? Службовцям вона потрібна?
Читати, що осьось чистка або скорочення штатів? Крамареві вона потрібна?
Щоб ото читати, коли треба “уравнительний” платити?.. Хороша мені література! Мені вона, думаєте, потрібна?
Щоб ото тільки про те й думали, що пиши, пиши, пиши… Та ото щоб її.передплачувати?
Та зачинити її к лихій годині, то хоч на світі поживеш… Будемо краще в карти грати абощо… А то читати! Фе!
ТЕПЕР НЕ ШТУКА
Річ, звичайно, зовсім не в тім, що Радянська влада на Вкраїні править…
Чим тут, власне, хвалитись?
Править — і править… І хай собі пранить…
В цім небезпеки небагато…
Щоправда, тяжкувато, бо:
— Хіба ж це власть?! Більшовицькоє движеніє, щоб ти знав, — як каже дід у “97”, — а не власть!
Проте звикнути можна… Уже й срібні гроші є, й “жалування” йде, й купити все можна… От тільки чому, раз я священик, мені до Ради вибратись не можна?.. Це, слова ніт, неправильно… А так усе нічого… Хай собі править аж до того часу, коли таки господь змилується, бо прогнівили ми його, милосердного…
Так, кажу, річ зовсім не в тім…
Справа в тім, як вона, ота Радянська влада, не впала тоді, коли ж було ясно сказано:
— Через два тижні… Рівно… Не більше й не менше… А булотаки з чого й падать…
Все почалося, як ви знаєте, з коня. Із звичайнісінького собі коня (а іноді й кобили)…
Стояв собі в бувшого старшини на подвір’ї кінь… А в цей час його превосходительство Антін Денікін якраз стуляли докупи “єдину й неподільну”. І підлатали були вже її аж до Орла.
Коли це гасло:
— Пролетар, на коня! Пролетар, на коня…
Отут би йому й упасти. Бо ж таки тяжко після молотка чи там після ковадла галопом мчать і не падать… Удержавсь…
Подралась “єдина й неподільна”… Залишилась сама тільки пісня:
Антоша, ша,
Возьми полтона ниже,
Брось… і т. д. і г. п.
Далі…
Друге його превосходительство Врангель… І тут же яка страшенна небезпека була, бо й тут з того коня можна було брязнутись… Крик був:
— Незаможнику, на коня! На куркулевого коня.
Зліз і незаможник на коня… А ви гадаєте, легко було незаможникові на куркулевому коні сидіти? Та ні, лиха личина, сів, у гриву вп’явсь і:
— Ннно!!
Аж у Чорному морі спинивсь… І нічичирк! Ніде тобі ані похитнувсь… До Чорного моря прибіг:
— Тррр! Приїхали!
Місяців тільки зо три потім, розкарячившись, ходив… А таки вдержавсь…
А дехто аж під Варшавою був опинивсь… За польською армією тікав… І не впав!
А ясно ж було сказано:
— Через два тижні! Не більше!.. Так оце штука…
Після Врангеля з’явилася радянська платформа…
Ех, брат, як і попер же на ту платформу народ! Ех, як і попер! До того на ту платформу понасідало, що не то що за два тижні — за день її можна було звалити…
Видержала…
Рипіла тільки так, що скидати чимало з неї довелося…
Проте виїхала, та так держиться, що ось уже п’ять років котиться, а й досі ще з усіх боків на неї стрибають… Нічого — рипне й котить далі…
Оце дивко…
А як бог прогнівився та посуху наслав?.. А тут якраз церква покололася… Не знали, до якої йти, бо невідомо було, в якої саме справленій бог залишився… От, брат, було!..
Викрутилась і тут Радянська влада… І викрутилась виключно через те, що влада вона узурпаторська, що народ її не визнавав, не визнас й не визнаватиме…
Оце — дивно…
А те, що вона тепер править, це не штука… Тепер і срібні гроші, і мануфактура, і “Ларьок”… Отоді було — ддда!
СОН КОБИЛИ ВОРОНОЇ
Вітер дув… Сніг ішов… Холодно було… І святий вечір був…
А ворона кобила, Стовбурова Іванова кобила, у хліві стояла, з холоду дрижала та, похнюпившись, тикала носом у ясла з житньою січкою…
Підводило вороній кобилі черево, свербіла шкура під правою пахвою, рясно вкритою засохлим кізяком, і колупало неприємно щось біля ріпиці…
Одступила Стовбурова Іпаноиа кобила трохи назад, почухала об одвірок ріпицю, гризонула себе за праву пахну, одірвала шматок кізяка, клацнула зубами й замислилася…
І пригадалась вороній Стовбуровій Івановій кобилі її молодість…
Як бігала вона сосунцем на зеленім’ лузі, як, задравши хвоста, весело стригуном іржала, як крутила головою, першого хомута скинути намагаючись…
Багато дечого пригадалось Стовбуровій Івановій вороній кобилі…
І перший гарячий подих сірого в яблуках жеребця, і її перед ним тремтіння, і тихий його хропіт.
І засвітилися у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:
Только утро любви хорошо,
Хороши только перзыг робкие встрсчи.
Потім перше материнство… Ніжний, ніжний, з м’якенькою блискучою шерсткою жеребчик чорненький… Такий тендітний, з кучерявеньким хвостом, з пухкенькою гривкою…
І материка радість першої годівлі, коли лошачі маленькі вустонька ніжно за дійку тягнуть, і причкокують, і підштовхують, і легенько кусають… І радість така повна, така велика радість ллсться аж од самого серця, і наповнює черево, і переходить у дійку, і маленькими цівками у ніжні лошачі вустонька переливається…
І перший її хазяїн…
Такий чемний, такий лагідний…
І зараз іще почуває вона його руку спрацьовану… Гладить він шию їй, ласкаво поляскує…
І його скребло мов зараз її кряж скребе, і його щітка Та скребло лагідно заспокоює…
— Стій, голубко! Стій!
А потім ярмарок…
А потім цей хлів брудний і холодний… І ця січка житня… І Стовбурів Іванів батіг — їдкий і болючий… Чорти б забрали такого хазяїна!
Здригнулась огидно Стовбурова Іванова ворона кобила й заснула…
І сниться вороній кобилі сон…
Запрягають її у бричку, й везе вона ту бричку на станцію…
Виходить із станції людина, а за нею несуть аж чотири великі пакунки…
Кладуть ті пакунки на бричку, сідає на неї та людина, й везе вона її до себе на село… Приїздить на село й спиняється біля сельбуду…
І чує кобила гук:
— Агроном приїхав! Агроном приїхав!
Сходяться до сельбуду люди… Виходить агроном на ґанок і розказує людям, як за худобою ходити…
А потім пакунки розпаковує, а там книжки, а на тих книжках кінь красивий намальований.
І роздає він ті книжки людям.
А люди ті книжки читають… Та щось говорять, руками “розмахують.
І раптом прокинулась… Хазяїн перед нею… Боліла права нога…
— Чого іржеш? Мажмазель яка! Приймись!
Пройшов дяк до церкви…
І в голові вороної Стовбурової Іванової кобили свердлом думка завертілася:
“Чому нема монастирів кобилячих? Пішла б я в монастир, од життя од цього від індивідуального, од безрадісного… Постригла б гриву, постригла б хвоста… І в чорних, кашемірових наритниках іржала б кондаки, тропарі й славословія…”
Дзвонили дзвони…
