Живіть! І не питайте нас, старих:
— А ви б не полізли?
Не питайте, бо кожний із нас одповість:
— Не поліз би! І… збреше!
ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЩ!
Розумні люди кажуть (і треба вам знати, що кажуть небезпідставно), що збільшимо ми продукційність нашої праці тільки через наукову тої праці організацію…
Через НОП!
Бо ж, само собою розуміється, працювати тепер для своєї власної держави не те, що колись працювати на хазяїна…
Тепер (коли працюємо для себе!) для того, щоб людина прийшла на працю о 10й годині, заведено і НОП, і Лігу часу, і в кожній установі на кожній стінці начальник тої установи благає істерично:
— Товариші! Та товариші! Та побійтеся ж ви НОПу!. І товариші приходять рівно об 11й годині і працю розпочинають о 12й!
Раніш, коли праця розпочиналась о 10й, службовець, засапавшись, прибігав о 9 V2 й питав на сходах у швейцара:
— Не спізнився, Стратоне Калістратовичу? Чому це так, — зрозуміло…
Тепер у нас службовець — громадськи свідома людина, що своєю енергійною працею чимдуж намагається покласти й свою цеглину на будівлю світлого майбутнього.
А раніш службовець дививсь на працю в хазяїна так: аби день до вечора!
І приходив зранку, і сидів до вечора…
І до того він був байдужий до хазяйської праці, що ніколи не згадував про нагрузку, про відсотки, про надурочні…
Сказано — несвідомість!
Революція розкріпачила, звільнила, усвідомила, ну й:
— Я сьогодні на п’ять хвилин більше друкувала! Я не кінь! Я не можу! Давайте надурочні!
І допрацювались ми до того, що вже летить крик по всьому Союзові:
— Збільшити продукційність праці!
Ображатись нам на цей крик, товариші, не слід. Це значить: ще збільшити!
Тобто праця в нас дуже велика, але її треба збільшити ще.
Навіщо?
Помоєму, примха!
* * *
Раз вимагають — треба збільшити. Як?
Збільшити конторську працю з шести годин на вісім? Єрунда!
І шість годин не знаємо, куди дівати, що ж робитимемо ще з двома годинами? Це — практично.
А теорія, так та просто на підставі наукових дослідів каже, що правильно використані шість годин продукційніші за вісім…
Та це й зрозуміло: людина за вісім годин стомлюється так, що її енергія дуже підупадає за останні години. І продукційності ніякої…
Та ви й самі це помічали, навіть за шестигодинний робочий день…
Після другої години ви вже нервуєтесь… Ви бігаєте, вас часто нема за столом…
Начальство питає:
— Зоя Петрівна, де ви, що вас не видко? А ви нервово:
— Що вже мені й “туди” не можна піти?
— Так часто щось дуже!
— Ну я ж не винувата, що я хоч і регістраторша, а маю свою фізіологію! Коли у Клавдії Іванівни брат член правління, так їй можна по годині сидіть, а я так і півгодини не можу! Я, Миколо Івановичу, не качка!
…Ні, вісім годин — це багато! Та й за чергу битимемось!
Організовуймо свої шість годин! Тільки правильно організовуймо!
Треба ті шість годин так розподілити, щоб праця струмочком лилася…
Приходьте ви рівно о 10й!
Перші півгодини ви скидаєте капелюха перед свічадом, підсмикуєте виски, пудрите носа, пригладжуєте спідницю, підтикуєте блузку, підтягуєте трішки ліфчик, щоб кінчик мережки з вирізу визирав, і йдете “туди” приготуватись до продукційної праці!
Через годину ви вже за столом…
Кладете руки на стіл, дивитесь на нігті, виймаєте ножички і підстригаєте потрошки їх (нігті) з усіх боків. Потім натираєте, щоб блистіли…
Розгортаєте потім книжки й ідете до Наталочки у другу кімнату побалакати, що вчора були в кіно чи деінде!
Ще — година!
Потім приходить начальство. Коли воно жонате й суворе й вимагає праці, ви сидите за столом і кусаєте губи… Коли воно нежонате, ви… Не знаю, я не дівчина. Знаю тільки, що годин дві, а то й три пролине, як щастя! Побільше тільки ініціативи та самодіяльності… А ще краще, коли воно і жонате, і не суворе… Праця тоді буде продукційна…
Тільки таким, думаю, способом можна побільшити працю!
А коли візьмуться за облік праці, за різкий контроль і т. ін. — доведеться кидати посаду… І, прийшовши додому, сказать:
— Хто ж у цих більшовиків працюватиме? Це — звірі!.. От раніше було!
ЩОБ СЕЛЯНСТВО ВАС ПОВАЖАЛО
Всім, кого на варті революційних здобутків поставлено, присвячую
Заслужити повагу й пошану у підвладних — це штука дуже тяжка.
Правити округом, районом, селом так, щоб селянство ласкавим вас поглядом зустрічало, щоб, не боячись, а залюбки, побачивши вас, бралось повагом за капелюху та, пересовуючи ту капелюху од лівого уха до правого, лагідно вам кидало:
— Драстуйте, бо’ поможи! З неділею будьте здорові!.. Дуже це, кажу, тяжка штука…
А вона тим часом приємна!
Бо ж, — погодьтесятаки самі! — приємно, коли “увєренноє” населення з якоїнебудь Шенгеріївки розповідає в Груні на базарі:
— От у нас голову бог послав! І таки ж і чолов’яга, спасибі йому! Що вже правильной, що вже розтолкує, що вже порадить! Ідеш, як до батька!
І зовсім не “резонт” для людини, що, приміром, всією округою заправляє, коли вскочить представник “увєренного” йому населення хоч би й до редакції та боком якось до тебе, потихеньку ногами пересовуючи, намагається щось іспитати…
І таке в того “увєренного” в очах, що не знає він, сердешний, чи тебе превосходительством, чи преосвященством гукнуть…
— Та чого ви, дядьку? — питаєте.
— Та був я і в райвиконкомі, і в окрузі, й у губернії!
— Так що?
— Та якось страшно!
А потім, устаючи з стільця:
— Так оце у вас так?
— Як?
— І балакають? І вислухують?
— Як бачите.
— Хто б міг подумати?! А в нас так тільки угукають… Та так угукають, що стоїш та приказуєш: “Прощай, Мокрино! Та не їзди ти ніколи по обчеським ділам…”
Незабаром оце перевибори.
Нові люди на посадах поз’являються.
Давайте так, щоб населення вас поважало і щоб авторитет ваш став високо та гойно… Давайте…
Коли виберуть вас на голову сільради — пишіть, будь ласка, насамперед куди слід, щоб дозволили вам револьвера носить…
І ходіть до сільради тільки з револьвером…
Голова райвиконкому хай носить два револьвери — з правого боку й з лівого боку…
Голова окрвиконкому ще й посередині один — три, значить.
Боже вас борони одягти кожушину або свитку таку, як у Г. І. Петровського, — можуть подумати, що ви проста людина…
До револьвера найбільше підійде вузеньке, з отакенними крилами галіфе, та ще й червоне, та кубанка набакир, та коротесенький, облипчастий, навіть не френч, а, як казала моя тітка, свистун…
Це — зовнішній вигляд, що дуже збільшує авторитет влади і породжує стихійну до вас пошану.
Далі поводження з “увєренним”…
У рамки його, поводження те, що й казати, не вбгаєш, проте кілька порад, досвідом перевірених, можна знайти.
От увіходить до вас у кабінет прохач. Побачивши на столі револьвера (револьвер на службі ви кладіть на столі), кахикає двічі й починає тремтячим голосом:
— Господин товаришу! До вашої милості… А ви йому зразу:
— Какі такі господа тепер? Совецькая тепер власть, розтуди твою!..
Побачите самі: від поваги до вас він просто захолоне, і сльози радості капатимуть по його зборознявілому обличчю… І від щастя заціпить прохачеві, і нічого він вам більше не скаже, а вийде, вклоняючись, задки з кабінету і всім подорожнім розказуватиме:
— Ну й голову ж ми собі знайшли! Іііі!!!
Дуже підносить місцеву владу в очах населення ще й бажання екстрено “вирішать” всілякі справи…
— Товаришу! Таке до вас у мене діло: їхав оце я минулої неділі на базар. Запріг кобилу, збираюсь навожжувати, а Семенів Іван, отой, що за греблею…
А ви його зразу перекривіть:
— “Збираюсь навожжувати”… Патякало чортове!.. Швидше говорити не можеш?!
Так після цього він швидкошвидко замеле…
І швидше ви з ним і покінчите, бо він намагатиметься якнайскоріше звільнити вас од своєї особи…
Чимало можна ще різних прикладів понаводити, та я гадаю, що ви розумієте, в чім справа…
ПРО ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЦІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ ТА ПРО ТЕ, ЯК ТУЮ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ЗБІЛЬШИТИ
Продукційність праці в нашім сільськім господарстві?! Це все одно, якби вам сказали:
— Пошукайте дівоцтва у цариці Катерини Великої…
Не знайшли б ви його… Так тільки на невеличкі, може б, спогади натрапили, та й то під мікроскопом… натяки…
Натяки тільки на продукційність праці і в нашім сільськім господарстві…
Праця є, а продукційності тої, як у комара носа… От скілечки…
Причини?
Первородні! Причини ті ще од тої мавпи, що від неї “пішов єсть” український суверенний і ні від кого не залежний народ наш…
Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила:
…ударили її дзвін.
То ж пооо тому чумачеееньку,
Гей! Гей! Що їздив по сіль.
А як кличуть, було, нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік та:
— Краще полежу… Якосьто воно буде!
І знову:
X ооотилася та ясная зірка,
Та й упала додоооолу…
А розсердиться було Тарзанова мати та загарчить:
— А що ти їстимеш, вайло чортове?
То наш прапращур їй:
— Зате в мене пісня перша після італійської!
І знову:
На вгороді вееерба рясна,
На вгороді верба рясна,
Там стояла дівка крааасна!
З того й пішло… З того й причини.
* * *
І от тепер ми хліборобствуємо.
Перескочили й через кам’яну, й через залізну, й через бронзову доби, а й досі нас не залиша оте:
— Якосьто воно буде! …Працюємо…
— Ну й робота! Пройдеш ручку, то так милом і візьмешся!
“Мило” — продукційність нашої праці…
* * *
Оремо ми…
— Марино! А чи не бачила ти, де я плуга восени засунув?
— Та за клунею!
— Дивись, а я вже чотири дні голову собі кручу, де його застромив…
— Та за клунею, кажу ж тобі, в лободі! Йванько оце бігав до вітру, так ногу об чересло вразив!
— От сукин син! Іншого місця не знайшов! І заховаєш же, що й сам не знайдеш, — ні, стерво, знайдетаки й настромиться…
Витягли плуга…
— Марино! А чи не знаєш, де я коломазь восени застромив?
— Та ще ж у пилипівку свиня поїла!
— І не здохла?
— Ні! Ригала тільки…
— Дивись?! Ото чудасія!.. А роздвижного ключа не бачила?
— Та Йванько ще після різдва у криницю вкинув…
— Ото! От лихої Що ти його в світі божому робитимеш?! Виводь булану… Поїду! Якосьто воно буде…
…На полі…
— І щоб твоя й путь погибла з твоєю оранкою!
— Та верни соб, сукин ти сину, щоб тебе наперед потилицею повернуло!
— Та держи цабе, в держалнах би тебе держало!
— Трррр! Огріх! Ііі, та й справа ж! І хто ці плуги такі робить, калікою б його було зробило?!
— Паняй далі! Ннно! Соб держи, собсоб! Тррр! Огріх!
— Ііі.
— Випрягай! Уже сонце сідає… Додому! …Оремо ми…
* * *
Сіємо ми…
— Одарко! Знайди мені лантуха путящого — поїду ячменю посію… Та й чи сіяти, чи ще почекати? В якономії вже три тижні як посіяли, та чи не рано ще? Пам’ятаєш, як під гапонську війну я пізно посіяв, — ох і ячмінь же був уродив! Як дріт!
…На полі…
— Ііі! Продравсь мішок! Казав же: дай путящого лантуха!..
От робота!
Паняй додому… Посіяв…
— Мокрино, Уляно, Петре, Андрію! Збирайтесь на поле — гайвороння полохати, а то геть ячмінь поклююты
…Сіємо ми…
* * *
Косимо ми…
— Федосько! А чи не знаєш, де я того літа косу застромив?
Ііі! Кісся тріснуло! Ііі! Косу порвав! Ііі!
…Косимо ми…
* * *
Молотимо ми…
— Секлето! А чи не бачила ти, де я… Ііі! Ціп одірвавсь! Ііі!
Продукційність праці в сільському господарстві. Машина, кажуть, визволить. Машина машиною, це так…
А чи не спробувати б нам (до машини!) більше сіяти стручкуватого перцю?
Перець той треба закладати не під чересло в плузі, і не в кісся, і не в ціпа, а зовсім в інше місце…
Для енергії спеціально…
І виймати його тільки тоді, як до миски сідати… Бо щодо миски, так у нас:
1) Снідання.
2) Обід.
3) Полудень.
4) Підвечірок.
5) Вечеря.
І ніколи ложка не ламається, і ніколи нікого не питається:
— Іване! А чи не знаєш ти часом, де я липівку з салом засунула?..
ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА Й ДИТИНСТВА
(До зізду)
Ви, певна річ, зразу:
— Іч, вигадали! Материнство й дитинство охороняєте, а батьківство так ні?!
Чудні ви люди, їй-бо.
Кулаки ж у вас є, чоботи ж у вас є? Навіщо ж вас охороняти? Хіба забули, що тисячу тисяч років аж до 11 жовтня 1924 року ми, батьки, прекрасним способом охороняли й охороняємо своє батьківство…
Хіба забули, нащо в жінки довге волосся, а в роті тридцять шість зубів?..
Хіба забули знамениті, класичні фрази:
— Погавкай! Уплутаюсь у патли — гадюкою крутитимешся.
Або:
— Як дам по зубах — не знатимеш, де збиратимеш! Або:
— Наплодила — й гляди! Та щоб не підлазило до мене, а то як швиргону, то кавкне!
Та чимало взагалі є способів самому охоронити своє батьківство…
Охороняли ми його не погано…
До того охороняли, що довелося завести цілу організацію “Охорони материнства й дитинства”…
Організація ця, отже, є наслідки батьківської самоохорони…
* * *
У нас трохи не так зрозуміли цю прекрасну ідею “охороняти мати та дитину”…
У нас здебільша охороняють матір від дитини.
Наслідки: нема ні дитини, ні матері…
І люди ті переконані, що роблять велику і корисну справу.
— Нема, — кажуть, — матері, нема дитини, — й охороняти нікого не треба. І все гаразд… І ніхто не ремствує, що от, мовляв, у вас діти та матері занедбані…
Правильно…
І видатків нікоторих.
Хіба веретено так дорого коштує?..
Дрібниця…
Просто собідва десятки яєць у матері вкрала, карбованця назбирала і городами до баби Чортулихи… Пошепки:
— Бабусю! Гріх скоївся…
— Лягай, голубочко! Гроші принесла?
— Принесла.
— Лягай! Оче нашу, же єси на небеси!
— Ой!
— Уже, голубочко… У мене веретено, голубонько, гостре! Оце на попий, серденько, пороху та ріжків попоїж!
Через тиждень — труна, піп, кутя, невеличкий хрест і пироги з капустою та з горохом… І все!
ї ніяких консультацій, ніяких будинків для пригрудної дитини, ніяких ясел і всього такого іншого… І матір схоронили, і дитину схоронили. Це на селі…
У місті трохи складніше… Тут не веретено, а вже шпилька від капелюха, а то й катетер… А потім “чистка”, а потім перитоніт, а потім уже похорон, а потім суд… Це все значно довше й марудніше.
Ах, скільки треба книг, книг, книг!
Тільки не на склепи у видавництвах, а на село, на село, на село…
І в робітничі райони!
БОРІМОСЬ ЗА КНИЖКУ!
“До десятих роковин Жовтневої революції не повинно бути в радянських республіках неписьменних…” Це сказав товариш Ленін. Десяті роковини через три роки…
Неписьменних у нас чотири мільйони… Щоб їх вивчити, треба щось із 12 000 шкіл… В кожне село треба школу…
З 23 жовтня оце й до 1 листопада відбудеться Тиждень боротьби з неписьменністю…
За цей тиждень в кожнім селі треба підшукати для школи, де вчитимуться неграмотні, помешкання, підремонтувати його, обладнати, дров купити і т. ін. Одне слово, треба ту хатину зробити такою, щоб можна було в їй за книжкою сидіти і щоб пальці не клякли.
Влаштувавши таку школу, можна буде братися за науку…
* * *
Припустимо, що в селі знайдуться люди (а що вони знайдуться — ми сумніву не маємо!), що таке помешкання знайдуть, обладнають, учителя посадять, неграмотних перепишуть.
Ходи й учись!
Тут уже починається самодіяльність отих неписьменних… Учитись треба!
Воно, що й казати, було б дуже добре, коли б за пуд гречихи найняв когось за себе, щоб воно в школу ходило, а ти собі сидів би вдома і потроху грамотним робився…
Запалення очеревини. — Авт.
Але так не можна. Може, коли й додумаємось до такого способу всіх грамотними поробити, але тепер іде треба самому трохи лоба потерти, щоб учитати однудві сторінки в читанці…
Затямити треба ось що.
Коли придбати найкращу читанку, посовітуватись із найкращим учителем, а потім узяти та ту читанку чи на устілки подерти, чи покурити, — від цього грамотними не будете. Навіть як узяти в неділю книжку, підкласти її під голову й виспатись на ній од обіду і аж поки товар увечері напувати, — не вчитаєте й одної з того літери.
Треба обов’язково ходити до школи та слухати, що учитель навчатиме… Тоді тільки буде толк…
Так і з жінками…
Краще накривати глечики кружалнами, ніж книжками… І підпалювати в печі краще кострицею чи соломою, а книжка хай лежить собі на столі… З неї тоді більше буде користі… Навіть як лежатиме, не кажу вже про те, як ту книжку розгортати, та вдивлятися в неї, та думати, що в ній написано…
Ось іще що.
Коли зустрінете куму на вулиці і, привітавшись, запитаєте: “Кумасю, записалися до школи?” — “Записалася!” — скаже кумася…
Не кажіть:
— От дурна!
Не кажіть через те, що дурна не та кума, що ви її зустріли, а зовсім інша кума…
ЗЕМЛЯ — МІСЯЦЬ — МАРС
Заснувалось товариство міжпланетного сполучення. Недалеко той час, коли можна буде побувати на Марсі, на Місяці і т. ін.
Ми — практики…
Ми, само собою розуміється, не від того, щоб побувати на Місяці, чи на Марсі, чи навіть на Сатурні й на Нептуні…
На Місяць, приміром, це не тяжко… П’ять день усього летіти… Це — небагато…
Зарядять вас в ракету (ракетами, кажуть, туди їздитимемо), вистрелять, приміром, у понеділок, а в п’ятницю вже ви з Місяця знайомих на Землі ручкою вітаєте:
— Здрастуйте! Уже тут!..
А от на Марс уже тяжче. 256 днів на Марс треба летіти.
8 V2 місяців… Тяжкувато трохи… Це ж іще як ніякої в путі тобі притичини не трапиться, не зачепишся там за якийся Волосожар чи за Чепігу… А то й цілий рік доведеться їхати, поки до того Марса дочвалаєш…
Довгенькотаки… Хоч за час революції й доводилося з Харкова до Києва місяців чотири іноді їхати, так про те ми вже забули, — це раз, а друге — чотири місяці не вісім місяців…
Та й то таки ж було у себе вдома. На станції можна було й яйце яке за кожуха виміняти, а то ж дорога невідома, харчі треба з собою брать… А як підрахувати, скільки треба самого хліба на 256 днів брати, та солі, та цукру, то й вийде так, що доведеться в одній ракеті сідати самому, а за тобою десяток ракет з харчами свистітимуть…
Та ще, хай бог боронить, посміється котрийсь із механіків та “зарядить” харчі дужче, як вашу ракету, і вийде так, що ви ще тільки до Місяця долітаєте, а ракета з бубликами вже аж біля Венери… І крикнути нема кому:
— Перейміть, товариші!..
Та що й казати, — попервах чимало буде всіляких незручностей…
Потім воно, звичайно, налагодиться…
Коли по дорозі на Місяці, на Венері та й на інших дрібніших планетах ларьок буде, тоді не так страшно…
Долетів, розрядивсь із ракети, забіг, перекусив і заряджайсь далі…
А зразу все з собою доведеться брати…
Наші практичні пропозиції з цього приводу такі:
Перш ніж розпочинати рейси в міжпланетні простори й на різні планети, слід по путі:
1) Позаснувати ларки.
2) їдальні церобкоопівські, з умовою тільки, що там швиденько подаватимуть їсти, бо ракета — не кінь і не трамвай…
3) Не завадило б на Місяці й “Нову Баварію” причепити.
4) На Венері (до неї 112 день їхати) лікарню з родильним відділом, бо всяко може в дорозі бути… ‘
Першу партію висадити на Марс соціально небезпечного елемента… Бо хоч воно й пишеться, що марсіани народ культурний, та хто їх знає,— ніхто ж їх не бачив… Це ж тільки гадки… Прилетиш, може, вилізеш, а земляки з Марса підскочать, миттю тебе на шпичку та шашлик із тебе й засмажать…
Доказуй тоді, що ти з добрими намірами.
ТА ВЧІТЬСЯ Ж!
З 23 жовтня до 1 листопада — Тиждень ліквідації неписьменності.
І
— Прибігла оце до тебе, Килинко, та й не знаю, як тобі й сказати… Листа оце дістала! Од Андрія, мабуть… Перечитай, голубонько, що там воно написано…
Килинка читас:
“Люба моя Степанидонько! Ох же ж і скучив я за тобою, голубонько!
Ох же ж і сумую! Як ізгадаю, моя рибонько, як ото ми з тобою під вербою як станемо, та вже цілуємосяцілуємося, цілуємосяцілуємося! Оце сидю листа пишу, а губи самі тільки цмокцмокцмок! А як приходив до тебе в клуню! Місяць світить, зірки сяють…
А я потихенькупотихісіньку, щоб і не хруснуть…
Та що вже наобнімаємося, та що вже напригортаємось… І ніхто й не знає, що ми любимось. Ось як скінчу службу проти всіх хижаків та капіталістів, приїду і зразу опридільонно в загс.
Цілую тебе, твій Андрій Іванович Обротька”.
Прочитала Килима Аидрієвого до Степаниди листа…
Радіє Степанида не забув Андрій.
А на другий день у селі:
— Ач яка свята та божа!
— Аз Андрієм під вербою!
— А в клуні! “Пригортаємось, обнімаємось”! Іч яка! А вдома мати:
— Андрія тобі?! У клуню тобі?! “Мені в хаті, мамо, душно”?! Може, тобі у касамол?! Ууу, страмнюча!..
…Плаче Степанида…
Дістав листа Петро від Марини, що до міста виїхала…
— Прочитай, Іване, а то я не втну… Прочитав Іван…
А на другий день у селі…
— А Петро з Мариною! Ой і хитрий же! Коли ж це вони встигли?!
Та все:
— Гугугу!
Принесли дядькові Свиридові умову про оренду.
— Підпишись!
— Неграмотний!
— Став хреста! Поставив.
А на другий день на селі:
— Свирид жінки одцурався! Підписав бумагу, де написано: “Одказую свою жону єдину на церкву…”
Хлопці поглузували…
До чого це тогда все? Та все ж до того:
— І на лиху воно годину ота грамота, ота письменність?!
ВПЕРЕД, ХЛОПЦІ!
Центральне статистичне управління виявило, що:
1) 1924 року на Вкраїні на самогон було викурено З 500 000 (три з половиною мільйони) пудів хліба.
2) 1924 року на Вкраїні було взято на облік 36 000 самогонних апаратів.
3) За сім місяців цього року вже взято на облік 50 000 (п’ятдесят тисяч) самогонних апаратів, тобто один самогонний куб припадає на 550 душ населення.
Справа, значить, посувається вперед…
Коли за сім місяців 50 000 кубів нарахували, то зй рік їх вийде, значить, тисяч із 80…
Хліба цього року на самогон курнемо не три з половиною мільйони, а мільйонів п’ятьшість.
Ми знаємо, що одна хатачитальня в нас припадає на 1000 чоловік населення.
Самогонний апарат, значить, побив уже хатучитальню.
Один примірник газети в нас припадає на 100 чоловіка…
Але це нічого.
