сільське господарство
Ця справа в центрі уваги на сьогоднішній сесії ВУЦВКу.
Дивна якась це справа. І до різдва Христового, і після різдва Христового з тої справи живемо, а налагодити ніяк не можемо.
А через що?
Мало землі. Це найголовніша причина. Ну що ти на тих семивосьми десятинах зробиш?
Розказують про чехів, про данців, про фінляндців…
У них он, мовляв, на каміні родить… У них он у три поверхи нива… І на нижньому поверсі, і на середньому, і вгорі родить…
Так то ж у “них”!..
Яка холера мене примусить у три поверхи ниву орати? Що мені, більше робити нема чого, чи як? Мені й побазарювати, мені й поярмаркувати, мені й похрамувати, мені й посвяткувати, — так коли ж я, скажіть на милість, оті три поверхи оратиму?..
Ти дай мені десятин хоч з двіста — я тобі покажу, як хазяйнують!
Що виходить? Юринда виходить…
Земля моя, народна — не панська, а жити сутужно.
Об чім діло?
А об тім діло, що неправильно…
Раніш, коли хто землю мав, він здавав її в оренду, обирався на старшину чи на титаря, надягав черкасинову чумарку, брав у руки ціпка, йшов селом — так йому всі шапки скидали.
Коні в його як змії, корови як барині.
— Це хазяїн! Оце хазяїн! — усі казали. А тепер?
І земля моя — і юринда виходить. “Інтенсифікація! — кричать. — Колективізація!” Неправильно! Треба всім по двіста десятин, щоб можна було здавати в оренду. І все.
Обмірковуватиметься ще на сесії справа охорони народного здоров’я.
Справа важлива, хоч її саме життя непогано, сказать, вирішило. Особливо на селі…
В кожнім селі, в кожнім хуторі є свої лікарі, що десятиліттями “врачують” населення…
Лікарюють вони непогано, відсотком смертності серед хворих регулює бог.
Головний їхній плюс — це те, що не треба витрачатись на ліки.
Самі вони й ліки готують.
Гвоздика, коров’ячий кізяк, сеч[10], м’ята, сажа, калган… І молитви.
Наркомздравові тільки слід упорядкувати цю справу, видати всі “медичні” молитви і пасічанську бабу Палажку (лікувала мене “од зубей”) ввести до себе в колегію. І все.
Садіть ліс! Бережіть ліс!
Не нищіть дерева! Ліси — наше багатство! Ліси тепер наші! Народні тепер ліси! Власне добро бережіть! Без лісу занепаде хазяйство! РІчки повисихають! Земля всохне! Правильне лісове хазяйство врятує нас! Оце гасла лісового тижня. Тяжко це все!
Садіть ліс!.. Це, значить, бери лопату, копай ями, сади туди деревину, бережи її, худоби не пускай!..
Не нищіть лісів! Це, значить, не рубай дерева! Не крадь! Є земельні комісії, що розподіляють ліс серед населення! Є земельний закон, що вказує, як користуватися лісами, щоб і ліси не загинули та щоб і населення лісом було задоволене…
Тяжко це!
От якби такий тиждень оголосили: “Рубай ліс!”
Заводити лікарські пункти навряд чи варт.
БЕРЕЖІТЬ ЛІСИ
“Ану хто швидше!”
“Скільки вирубаєш — стільки й твого!” От би попрацювали!
Цілісінький би місяць, і вдень і вночі, рубав би, їйбогу, і обідати б не обідав… І жінка б рубала!
Та що жінка?! Ванькові б шестилітньому купив маленьку сокиру, хай би хоч хворосту нацьокав!
А потім би стояв серед двору, а в дворі під самісіньку стріху рядочком дубки, берестки, ясенки…
Стояв би тільки та покахикував…
А потім та повисихали б річки, та повисихали б луки, порепалася б земля й позаносило б піском лани та ниви!
Сидів би на берестках своїх серед піскового моря та курив би люльку…
А підріс би Йванько, сів би поруч на берестку, подививсь би на тата, покивав би головою:
“Та й дурний же ти, — мовляв би, — тату, за те, що ліси понищив!”
І тут би якраз крикнуть:
“А виріж мені, стара, кийка, я йому покажу, як батька дурним кликать!”
“Де ж я тобі,— скаже стара, — вирубаю, коли всі ліси понищили?!”
А Йванько стрибатиме та приказуватиме:
“Дурний тато! Дурний тато!”
І нічого не зробите.
“ВЕЛИКДЕНЬ”
Про те, що Ісус Христос кінець кінцем воскресне, людство знало давно, бо в одній молитві ясно сказано:
“І воскресшего в третій день по писанію…”
Подія, отже, знаменна, що “писаніє” її передбачило й провістило ще за багато віків до того часу, як діва Марія народила від духа сина свого Ісуса…
Через те воскресіння Христа й було для людей такою несподіванкою, і багато людей, — а серед них навіть і апостоли, — не вірило, чи воскрес Ісус, чи не воскрес.
Чи воскрес Ісус Христос?
Безперечно, воскрес!
Та не просто воскрес, а “воістину” воскрес.
Справді, якби не воскрес Ісус Христос, хіба б ми готувалися до цього свята семитижневим “великим” постом?
Хіба б ми цілих 42 дні їли саму редьку з квасом, щоб потім налітати з роззявленим ротом на порося, на яйця, на ковбаси, на шинку, на паску, на курку, на індика, на самогон та на наливки й настойки Укргосспирту “довоєнного качества”?
Воскрес, безумовно. І велике це свято.
Великдень — свято воскресіння з мертвих, свято, — як каже християнська релігія, — життя; воно найулюбленіше й найурочистіше свято в християнській релігії.
І найурочистіше воно й найулюбленіше через те, що править за символ життя, за символ перетворення мертвого на живе.
Через те саме ми, християни, колемо великі свині на це свято, ріжемо маленькі поросята, б’ємо обухом силу волів та корів з лагідними, покірними очима, перерізуємо горло маленьким теляткам, кладемо на дривітню голови курей, гусей, індиків і, розмахнувшись великою сокирою, одрубуємо з святковим настроєм ті голови…
А потім обтираємо кров гарячу з сокири або з ножа, хрестимось і релігійно промовляємо, як після кожного “богові вгодного” і добре закінченого діла: “Слава тобі, господи,’слава тобі”. А богові це діло вгодне через те, що робимо ми це на пошану воскресіння з мертвих його святого сина.
…А от і саме свято…
Ми ті поросята, телята, кури, індики, ягнята — у кошики та під церкву.
Там через кропило й кадило нисходить на них благодать божа, вони “святяться”…
І як тільки батюшка пройдуть повз вашого кошика й покроплять ваше порося водицею свяченою, ви хапаєте порося, яйця, паску, жінку, Ванька й Одарочку, біжите до воза, одв’язуєте кобильчину, скакаєте на воза:
— Ннно!
І галопом смалите до себе на хутір, приїздите, не випрягаєте навіть кобили, вскакуєте в хату, кидаєте в куток батога і скрикуєте: “Христос воскрес!” — і за стіл.
Жінка, розмотуючи порося, відповідає:
— Воістину, Степане! Зараз, зараз! Заплуталось, шельмине порося! І яйця потовклись! Казала тобі, не гони так, бо потовчемо! А тебе чорти гнали! Воістину воскрес!
— Та викинь к лихій годині потовчені! Давай швидше! Потім хреститесь:
— Послав господь святий празничок!
Одну чарку, другу чарку, третю, четверту… І за кожною чаркою:
— Христос воскрес!
— Воістину!..
— Христос воскрес!
— Воістину!..
Бачите… Значить, це не брехня, що Ісус Христос воскрес із мертвих…
І кожний з вас, хто глибоко вірить у воскресіння Христове, щороку після великодня прокидається на четвертий день, хрипким голосом звертається до жінки:
— Палазю, дай сирівцю!
А видувши півцеберки сирівцю, каже:
— Ххуу! Ніби з мертвих воскрес!
Так що це не брехня!
Коліть, ріжте, бийте, гоніть, пийте й їжте, раз ви людина релігійна!
СЕЛЯНСЬКА ВИГРАШНА ПОЗИКА
Здається, просто: взяв і купив. І все! Так ні… Коли кажуть:
— Купуйте! Обов’язково:
— А на лиху вона мені годину?
— Та вигідно. Сьогодні заплатив дев’яносто дві копійки за рубльову облігацію, подержав місяць чи там скільки — вона вже карбованець коштує. Та відсоток на неї йде. То гроші так собі лежать, а то лежать у тих облігаціях і пухнуть. Поклав карбованця, а за рік його тобі на п’ять відсотків роздуло. А там, дивись, щастя: виграв.
— Чорта пухлого виграєш!
— Та не чорта пухлого, а гроші. Чортів пухлих Наркомфін у тираж не пускає, а пускає таки справжні гроші. Отітаки червінці, що тепер за ними чухаєтесь та головою мотаєте:
— І де їх і набраться, отихо червінців?!
— Та якби ж виграв.
— Так треба ж облігацію купить, може ж, виграєте…
— Так отож якби знаття, що виграєш, може б, і купив.
Ну, переконали вас, що позика таки штука вигідна, і ви її купили.
Що ж далі?
От що. Не чухайтесь:
— От, мовляв, дурний! От дурний! Законопатив гроші.
Не чухайтесь, кажу, бо можна в жилетці дірку прочухати — прямо шкода…
Немабо чого чухатись: це ж вам не церковна рада прислала повістку на п’ять пудів на попа з кожного православного носа платити.
Грошей ви не законопатили, а лежать ваші гроші в облігаціях, а на ці гроші проценти ростуть.
А першого вересня найнезаможніший незаможник Одинець машину крутитиме в Харкові — і комусь із вас, хто позику купив, за карбованця тисячу карбованців викрутить…
Тоді хай уже чухається той, хто не купив… Тоді можна, бо свербітиме з досади там навіть, де ніколи не свербіло…
Тоді кличте всю сім’ю, всіх родичів, всіх кумів, бо самі тої досади не вичухаєте…
Ну, а виграли ви, приміром.
Що тоді?
Перше — випить…
Друге — випить…
Третє — випить…
І вже як душа не приймає, вже коли кума підносить лампадку, а ви головою крутите й чмихаєте: “Ннє! Не пойдьоть! Вернеть!” — тоді у кооператив і всім на спідниці, на керсетки; дві макітри, три підситки, ушивальник, чоботи, черевики, Ванькові коника, що свистить, і десять хунтів “брусиків”…
Ще гроші зостануться, бо їх чимало…
Приїздите додому — і зразу випить.
Потім — ще випить…
І так аж до “побідного кінця”.
Боже вас борони, купити жатку, сіялку, плуга, букера й виписати газету… На чорта вона вам?!
ВИБОРИ НА СЕЛІ
На селі, само собою розуміється, не так, як у місті. На селі й умови для роботи інші, й інтереси виборців інші, отже, й вибирати слід підходящих для тих умов людей.
Голова сільської Ради, голова райвиконкому, члени ради, члени виконкому — від них усе! Путні вони — путнє й життя, злі вони — й життя таке…
Кожне село хай не квапиться, а добре обміркує, кого йому собі на голову вибрати, щоб потім не червоніти перед іншими селянами. Щоб можна було ще й сусідів подратувати:
— Хіба у вас голова? От у нас — дааа! А чим похвастаєтесь? Чим похвалитесь? Ось чим.
Виберіть такого голову, що самогон хилить, як воду… Просто зпід куба кухоль перекине й не скривиться… Оце голова!
Тоді можна перед сусідами руки в боки й задаватися:
— Що у вас?! От у нас! Хай ваш так вихилить, як наш!.. Друге. Вибирайте голову ласкавого та доброго. Щоб за родичів не забував. Щоб рідня його була не забута та влаштована…
Щоб, приміром, млин там чи садок ув оренду здати, так щоб здати братові чи тестеві, чи діверові….
Тоді всі казатимуть:
— От у Ясиновому (чи де там) голова… хороший чоловік… Про родичів не забуває… Побожому живе. Прийдеш до його, зпід поли курку там чи качку, — справа й полагоджена…
А то виберете такого, що ти до нього тиць, а він зразу:
— Не можна цього. Закон не дозволяє! З такою головою дуже незручно.
Треба такого голову, щоб до нього можна завжди було:
— Господин присідатель! А в мене ж оце ряба та таких дев’ятеро поросяток привела, як огірочки!
А “присідатель”:
— Оце друге діло! Давай заяву! І зразу на заяві резолюцію:
“Раздрішить, бо потому што хоч він і голова церковного совіту, а незаможник і млин содержить, і три пари волів та чотири пастухи, так усьо єто в його колектив, а не індивідуальной вон хазяїн…”
Все це добре знають бувші старшини, старости та стражники — їх і вибирайте…
Батюшку виберіть, як людину освічену, спеціально для боротьби з посухою.
Учителя, коли він закона божого дітей не вчить та коли розказує, що грім — то електрика, й понавчає дітей революційних пісень, до Ради не пускайте. То інтелігент!
На голову райвиконкому треба людину серйозну, ділову й сувору… Щоб у нього завжди було на дверях прибито:
ПРЕДСЕДАТЕЛЬ РИКУ
Без доклада не входить
Придивляйтесь, щоб кандидат на голову того “рику” завжди ходив у галіфе, в кубанці й обов’язково з “кольтом” через плече…
Як на селі з жінками бути? Двадцять п’ять відсотків їх до Рад треба вибрати…
Вибирайте молодих та вродливих. Не дивіться на те, чи цікавиться жінка всілякими справами громадськими… То не цікаві жінки…
Виберете молоду, чорноброву вдову, що й на “змієвикові” розуміється, й поспівати, й пританцювати вміє.
Секретаря такого знайдіть, щоб на гармонію добре грав… Отоді будуть засідання. Отоді буде Рада!
Голова. Слово належить членові Ради Наталці Івановні! Член Ради. Якої вам, Іване Кіндратовичу? Голова. Якої знаєш… Член Ради:
По опеньки ходила! Цитьте! Коцюбеньку згубила! Цитьте! Ой цитьте, та мовчіте, Та нікому не кажіте! Цитьте!!!
Це можна назвати: “Засіданіє по вопросу об отхожих населенія промислах, а іменно — хождєнія по гриби в лес”. Так і “по кожному вопросу” знайти можна… “Не Рада буде, а радість.
Вибирайте собі на здоров’я.
ДОРОГО ЦЕ ВСЕ КОШТУЄ
Мало не щомісяця обов’язково весь культурний Захід “обеззброюється”…
І обов’язково в справі кожного чергового “обеззброєння” скликається конференція…
Починає перша Велика Антанта, а за нею Мала Антанта.
Посередині Ліга Націй, і ЛлойдДжордж, і БонарЛоу, і Болдуїн, і Макдональд…
І Пуанкаре… І Ерріо… І Муссоліні…
І обов’язково кожний, як їде “обеззброюватись”, сідає на нового ним збудованого дредноута й смалить на “беззбройну” конференцію.
Перед конференцією відбуваються обов’язково військові маневри, робиться огляд повітряному флоту, видається наказ про новий призов й голосується військовий бюджет.
Коли це все зроблено, прем’єр з військовим міністром сідають на авто:
— Гуди на пристань. Уже можна.
На пристані вже красується морська “забавка” з жерлами у кількадесят сантиметрів, круг тої забавки гідроплани кружляють, а під нею човни підводні…
Багнети на команді сріблом одлискують, на офіцерах найновішої системи револьвери.
— Обеззброюватись їдемо! І їдуть. І балакають.
Говорять обов’язково про гуманізм і про відновлення зруйнованого господарства.
А потім уже, після конференції, невеличкі інформаційні в газетах заміточки друкуються, на скільки кілометрів убиває англійський газ, на скільки французький і яке проміння скільки може повалити люду…
А потім знову конференція…
І нові бюджети… І нові призови… І нові гідроплани… І нові дредноути… і т. д., і т. ін.
Оце знов щось забалакали про обеззброєння… Наслідки поки що такі:
1) Великі маневри англійського флоту в Середземному морі.
2) Парад флоту під час Лондонської конференції.
3) Карна експедиція до Судану й до Південної Америки.
4) Збільшення війська в Індії. Це — англійське “обеззброєння”.
5) В Італії — морські маневри.
6) Франція будує в Шербурзі два нові підводні човни і теж готує маневри.
Краще не обеззброюватись. Дешевше.
АГА, БУДЕШ?!
— І не пив, і не наїдався багато, тільки ваганку затірки й із’їв, а отаке наснилося… Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати…
— А що скоїлось, Кіндрате Йвановичу?
— Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки — тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився богу та й ліг… У коморі на кожушині… Недовго й ворочавсь… І от, хай бог простить, сниться мені, ніби я — моя ж таки Мура… корова, не до себе рівняючи, ніби я… А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня… Йде до хліва, бере налигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холодище — так птиця падає.
Іду я до колодязя, реву… Змерз, як березова брунька… Реву:
— Не напувай мене холодною водою, бо заклякну… А вона не розуміє… Тика мордою моєю в корито, а там не вода, а крига…
Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю…
Веде вона мене до хліва… прив’язала до ясел, кинула січки, дала коліном у черево:
— їж, чорти б тебе були взяли…
А в хліві вітер аж гуде… Як дуне, так ніби в тебе яка чортяка сто голок устромила… Тупцююсь я на місці та:
— Ататата! Ататата! А потім як зареву:
— Ой рятуйте! Ой хто в бога вірує!
Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:
— Чого ревеш?
— Та помилуйте, — кажу, — хіба ж можна скотину в такім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! їйбо, пропаду!
— А я, — каже, — пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з’їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у пропасниці! Приймись! Бариня яка…
Та по клубах держалном трісь!
— Стій, стерво! Змерзла? А закалялась… Йии! Неоковирна.
Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком…
Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати: — Палазю! Це я! Що ти робиш? А вона вже сідає…
Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь. Так, повірите, мокрий увесь”. І дрижу… Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.
Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю двері… А то хай йому абищо. Трохи не здурів.
Ага?!
ДИТЯЧИЙ ТИЖДЕНЬ
Провадиться оце якраз Тиждень міжнародного дитячого руху.
За дітей подбати треба, щоб свідомими громадянами були, та краще за нас на майбутнє працювали, та до пуття справу, що її оце ми розпочали, довели…
Що ж з тими дітьми робити, щоб вони такими, як ото написано, поробилися?
Що робити? Хіба не знаєте?!
Ось що.
— Тату, я сьогодні до клубу піду! Там з города приїхали з картинами. Показуватимуть, звідки земля взялася.
— Під шум, сукин ти сину, та під лотоки ти підеш, а не до клубу! До церкви так лютнею тебе не заженеш, а як до клубу, так на стосі не вдержиш?! Поза Уманню ходили б ви з вашими картинами!
— Та!..
— На кого ото ти такаєш?! Я тебе такну!
— Іван пішов, а я сиди та й сиди!
— І сиди! І сидітимеш! Каменем би ви посідали. Розпатякався! Дивись! Ноги з сідала повисмикую! Я тебе навчу, звідки земля взялася! “Земля”! А “оченашу” знаєш?
— Навіщо мені ваше “оченашу”?
…Далі вже витримати не можна. Ви підскакуєте, хапаєте його, сукиного сина, за ошийок і голову (його голову) між ноги (між ваші ноги)…
І давайте йому “дитячого руху”…
— Од батька розумнішим хочеш бути?! …Рррраз! Рррраз! Рррраз!
Оце й називається: “Звернути пильну увагу на дитину…” Тобто те, що в цей Тиждень од вас і вимагається…
Після такої “уваги” дитячий рух на селі безперечно пожвавішає…
Такі рухливі будуть діти, що чортового батька їх і наздоженеш.
Не встигнете й дубця вхопити, як воно вже, лиха дитина, аж на підметі. Тоді можна буде й вихвалятись:
— От у нас на селі рух серед дітей! От рух, так рух!
Далі програма ваша, щоб наблизити дітей до світлого майбутнього, така.
— Хай сукин син пасе!
— Ти мені не вигадуй отих клубів! Без клубів жили, й ти без них проживеш.
— Уже за ложку?! А морду перехрестив?! Молись, бузувіре, богу, бо, хай мене хрест уб’є, шкуру спущу.
— Знову за книжку?! А в лошака на ріпиці реп’яхи! У ріпицю дивись мені, а не в книжку… Без книжки живі будемо, а як мені лошак хвоста вичухає, вб’ю! Як собаку, вб’ю!
Оце й програма…
Через неї тільки й можна виховати вільного громадянина вільної землі…
І будуть діти розумні, розумні… Та поштиві, та ґречні…
Як виросте, що вже знає, де солдатка Горпина живе, так самі руки й шукають, де в “папаші” петельки, бо в бога кріпко вірує.
А клуби?! А гуртки?! А книжки?! — Я тобі покажу книжок!
АХ, МОЛОДІСТЬ!.
Молодість! Юнацтво!
Та само собою розуміється, що — школа, клуб, хата-читальня, фізкультура, сільськогосподарський гурток! І… світле майбутнє. І краще, як у нас, життя! І радість…
Тільки… Тільки ж, ах, молодість! Ах і юнацтво! Не там завжди клуб, де ви іноді думаєте! І не там і хата-читальня.
І не те є фізкультура, що нею ви іноді вихваляєтесь… І сільськогосподарська освіта не з тих гуртків починається, до яких іноді пригорнутись хочеться!
* * *
Коли ви іноді селом глупої ночі йдете цілою ячейкою, і блимає десь аж ондечки каганець світлом підсліпуватим, і заходите ви цілою ячейкою на те світло боязко жовтувате, і коли те світло раптом гаситься, і зчиняється галас веселий і писк роду людського в спідницях, і чується голос сердитий Мотрісолдатки: “От шеймині жеребці!” — не пишіть ви, будь ласка, у звітах своїх, що у вас на селі прекрасно проходить клубна робота…
…Ах, молодість: то не клуб, а досвітки!
* * *
Коли іноді товариш ваш, молодий і жвавий, напише на дверях біля крамниці або на паркані біля райвиконкому одно слово з трьох літер або цілий вірш, веселий та гнучкий, не збирайтеся ви біля того вірша цілою громадою реготатись та приказувати:
І ти з яру, І я з яру.
І не кажіть після того, що були ви в хатічитальні…
…Ах, молодість: то не хатачитальня.
Коли хтонебудь із вас, фізично добре розвинений, вхопить кирпичину й двине нею чи у вікно, чи в телеграфний дріт, чи в паркан, — не влаштовуйте йому бучної овації за “метаніє диска”…
Це не “диск”, а кирпичина.
І не кажіть, що у вас у гуртку прекрасна футбольна команда, коли ви йдете вулицею, і один із вас підхопить ногою дядькове порося, і ви проведете тим поросям цілий хавтайм[11] і навіть заб’єте ним (поросям) гола в Степанидині ворота… Це буде не футбол, а, як казала тітка Марина:
— Чуми на шейминих хлопців нема!
Не буде марафонськими перегонами і те, коли вас удвох чи втрьох застукає дядько Онисько на бакші і ви летите через рівчаки, через тини, через перелази!..
Це буде:
— Тікай, хлопці, бо засипались!..
А все це ні в якім разі не буде фізкультура, а таке:
— Раніш їх хоч у салдати брали, а тепер так тільки на два місяці у терчастини…
* * *
Коли ви на Івановій стогу з озимої пшениці гуртуєтесь з галасом цілу ніч з дівчатами, то хоч ви й дізнаєтесь про всілякі властивості озимини, це, проте, не буде сільськогосподарський гурток…
Завдання сільськогосподарського гуртка зовсім інше, а саме:
— Гуртуйтесь під стогом і потихеньку.
