Продав вола, а жінка нарікає:
— Ти такий ніякий, що тебе обдурили! У голові в тебе — як у дирявім решеті.
Чоловік розсердився:
— Говориш, як з гарячки! Сама б не вирішила й гусака продати.
— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста.
Зустріла якогось чоловічка й питає його:
— Скільки коштує такий гусак, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді ще так було, що один римський складався із дванадцяти шусток. Жінка прийшла з гусаком на ярмарок.
Покупці питають:
— Скільки хочете за гусака?
— Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона й каже:
— Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона:
— Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дирявих штанах:
— Візьміть ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Щоб знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам шапку.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його діряві штани.
Шахрай, радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дірявих штанах. Чоловік заледь впізнав її:
— Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака краще, чим я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то повернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня:
— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя.
— Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Ох, ми вас чекали! — і жінка дістала з — за образів хустину з великим гудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей.
— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода і журиться, аби були гроші на той час.
Пригода подякував господині за гроші, попросив окраєць хліба, кусок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала йому ті гроші, що ми наскладали!
Багач розсердився:
— Ми наскладали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
— А я звідки знала? — сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Побачив гарну хату. На подвір’ю заледве переставляло ноги клаповухе порося. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, щоб вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж своє порося, щоб здорове було! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую, — поклонилася багачка.
— І ще прошу, щоб пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Нехай буде, беріть!
— Але дайте їй красиве вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, сережки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду. Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу, люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки, і — щасливо!
Пригода їхав з села і роздавав багацьке добро бідним. Минув час, і чоловік повернувся додому.
Сказав своїй дружині:
— Я зустрів багато всіляких жінок. Були розумніші і дурніші від тебе, але я забанував, що за дітьми змушений доглядати і годувати їх…
На радощах жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
