— Драстуйте, дорогі товариші! Що б ми на відповідь почули?
У нас нема найменшого сумніву, що ми б почули:
— Доброго здоров’я!
А як же ж інакше?!
Ми добре з вами знаємо чудесний звичай нашого народу, коли, проходячи вулицею в найглухішому селі, один одного обов’язково привітає:
— Здорові були! А на відповідь:
— Драстуйте!
І то не обов’язково треба бути знайомими один одному, ні! Це такий собі всенародний, сказать би, звичай, що знаменує собою повагу громадян один до одного.
Це — пошана, це любов не тільки до свого земляка, гордість, що він твій земляк, а це самогордість і самолюбов, що ти маєш за щастя мати такого земляка і що є щаслива нагода його привітати.
Ясна річ, що в місті вітати всіх, хто йде тобі назустріч, неможливо, бо всього “Драстуйте” не встигнеш вимовити, а буде тільки саме:
— Др! Др! Др!
Щодо міста хочеться поговорити про інше.
А в місті…
II
А в місті багацько є різних державних, громадських і інших установ.
От ви заходите в установу.
Сидить собі така собі людина. Солідна, ясна річ, людина, бо вона або в окулярах, або в перманенті, або така, що не має ні окулярів, ні перманенту, а проте людина серйозна.
Тут я хочу підкреслити, що я особисто і не прот:і окулярів, і не проти перманенту.
Окуляри в мене в самого є, а якби було на чому накрутити перманент, я б накрутив, щоб довести, що я не проти перманенту, але, їй-богу, нема вже на чому накручувати, так що повірте вже, прошу я вас, на слово.
Так от сидить собі така собі людина.
Ви заходите й говорите, як здавна-давен звикли:
— Драстуйте!
На відповідь анічичирк.
Тільки муха на вікні вам відповідає:
— Дз-з-з-з-з!
Ви ще раз, але трохи тихше й боязніше:
— Драстуйте!
А на відповідь іще анічичиркіше.
Навіть муха, і та вже не дзижчить.
— Раз же ж, мовляв, уже продзижчала! Що ж мені, найбільше треба, чи що?!
Тоді вже ви сідаєте, коли є на що сісти, й, чекаючи на свою чергу, мрієте…
III
Про що ви мрієте?
Мрієте ви, приміром, ну хоч про загс.
Про те, як у загсі записуються ті, котрі одне одного люблять.
Мені, сказати правду, особисто про це тільки мріяти й можна, бо навряд чи доведеться вже записуватись…
Так дозвольте хоч за інших помріяти, на кшталт тієї баби, що побачила в садочку, як молодята цілувалися. Подивилася, сама собі цмокнула, обтерлася й зітхнула:
— Отак і мені б хотілося!
Так от заходять до загсу такі собі, що ото одне з одним любляться, молодята.
Найщасливіший день у їхньому житті. Заходять. Черга.
Як у кожній черзі, зразу ж тобі підвищується весільний настрій.
— Куди претесь?
Що на таке запитання ви скажете, коли ви жених, та, до того, ще й закоханий?
— “Прусь у любов”, чи що? Незручно якось. Хіба ж ви “претесь”?
Ви ж ніжно привели сюди своє найдорожче, своє найніжніше, а вам:
— Куди претесь?
А потім, коли ви вже кінець кінцем себе й свою голубоньку “доперли” до того столу, де узаконять вашу любов, вам як з кулемета:
— Документи?! Район?! На яке прізвище?! Так! Вітаю вас! П’ятнадцять карбованців! Вискочили молодята. А ви дивитесь їм услід і мрієте…
IV
Про що ви мрієте?
Ви мрієте про те, щоб не було черг.
Як це зробити?
Дуже просто: треба вміти організувати як слід
роботу по тих місцях, де можуть виникнути черги.
От — крамниця, приміром.
В однім її відділі — черга, а в других відділах стоять продавці й позіхають.
Чому не можна вільним продавцям підійти до того відділу, де залюднилося, та й допомогти своєму товаришеві швиденько зліквідувати залюдненість?
Можна?
По-нашому, можна.
А коли можна, значить, треба це зробити.
А вже як виникла черга, мріється про таку картинку.
От підходить людина до черги, а попередній громадянин їй:
— Будь ласка, вперед! Дуже прошу!
— Ні, нізащо! Ви будете спереду, а я ззаду.
— Та я вас благаю, станьте поперед мене!
— І не просіть, і не благайте! Я такий щасливий, що позаду вас! Не позбавляйте мене цієї радості! Познайомимось!
— Який ви симпатичний!
— А ви просто ангел!
Такі картини в кіно б показували.
Ні, краще не показувати, бо буде черга в кіно.
V
Про що ви далі мрієте?
Ви мрієте про те, щоб громадяни, коли сідають у трамвай чи в тролейбус, не тягли одне одного за ноги, намагаючись одкинути одне одного на тротуар.
Особливо пристрасно хочеться, щоб не хватали за штани.
Ногу не так ще легко одірвати, а штани, — ви ж знаєте, — річ дуже тендітна, і йти додому без лівої холоші трохи непристойно.
Самі подумайте, права нога в штанях, а ліва в трусиках.
Неінтересно!
Хіба не можна так: стоять громадяни й чекають на трамвай. Підходить трамвай. Одне до одного з поклоном.
— Будь ласка, прошу!
— Ні, я вас прошу, — сідайте ви перший!
— Я вас дуже прошу, сідайте ви!
Певна річ, що довго тут з чемністю затримуватись не треба, бо трамвай може піти порожній.
Подумайте: скільки буде збережено мануфактури!
VI
От ви сіли в трамвай, настрій у вас прекрасний, на лицях у всіх пасажирів лагідна посмішка, бабусі й жінки сидять, чоловіки стоять, кондукторша, продаючи квитки, наспівує веселенької пісеньки.
Ви їдете й мрієте.
Ви ще раз мрієте про наші державні, громадські, кооперативні й інші установи і про урядовців, що працюють по тих установах.
Урядовці привітні, чемні, сумлінні…
Справи не затримуються, на всякі листи, запитання і т. ін. негайно даються відповіді.
Чистота, порядок, лагідність.
А як же ж інакше може бути?
Це ж не чиновники лихої пам’яті царського Уряду!
Це ж урядовці нашого всенародного уряду, значить, народні урядовці! Народні слуги!
А бути слугою свого народу — це не тільки обов’язок, а це — велика честь!
їм, через свій уряд, народ доручив працювати в своїх народних установах.
А народ ніколи не буває ні нечемним, ні черствим, ні помертвілим.
Народ життя свого не жалів, щоб захистити свою честь, свою свободу, свій уряд, свою державу.
Яке ж ми маємо право жаліти для народу свою працю, енергію, хист, знання?
І тоді радістю й привітом бринітиме до нас повсякчасне народне:
— Здрастуйте, дорогі товариші наші урядовці! А на відповідь, щоб ще радісніше залунало:
— Доброго здоров’я!
1946
