— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичити на вічне оддавання.
— А чому б то я не віддав? — питає убогий.
— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, може убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом у будь-кого, ніж багатий?!
— Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука. — То я у яку хату б не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
— Як тебе посадять, то мене й подавно, — зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значить, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен убогому пару волів; коли ж багатого, то вбогий мусить з жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий.
— Ходімо до попа, — промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені виорав десятину під ярину.
— Добре, батюшко, виорю.
Тоді піп питає убогого:
— А тобі що треба? Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
— Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
— Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручніше буде.
— Ні, Семене, тут зручніше буде. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє. Лучче вже тут, Семене.
— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
— Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й шанувати. Сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску смаженої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі й Семену, попадя теж кілька разів пригублювала. П’ють собі та закусують.
Але Семен п’є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров’я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості. Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
— Та піду я, принесу золото.
— Добре, — каже піп, — тільки ж бо швидше!
Переступив убогий через поріг та й пішов собі вулицею, — до багатого в двір. Взяв воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
— Гей, сірі, цабе, мурий, хай багаті знають, як убогі жартують.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
